Мама завжди мріяла жити на морі, і я, загалом, була з нею згодна, особливо коли не стало батька. Я бачила, що їй сумно, і все про нього нагадує, але думала, що ми разом знайдемо якийсь вихід із ситуації.
Наприклад, накопичимо грошей і купимо собі дачу в Миколаївській області, але не переїжджатимемо з Києва назавжди. Адже у нас із чоловіком тут робота, друзі, а там доведеться починати все з нуля.
Коли почалася війна, мама почала нервувати. Вона зачинилася в квартирі, перестала виходити на вулицю, а за півроку заявила, що продає квартиру і переїжджає до моря.
Мовляв, там сонце, свіже повітря, фрукти та менше ризику. А в Києві постійні тривоги та влучання.
Як я її тільки не вмовляла, але вона все одно зробила по-своєму та поїхала. А ми з чоловіком залишилися без житла і змушені винаймати квартиру, а це дуже великі гроші.
Мені прикро. Хіба це нормально, так вчинити з рідною дочкою?
Адже це егоїзм, чи я щось у цьому житті не розумію! Треба ж і з іншими трохи зважати, а не думати лише про себе.
Живе там тепер на втіху, ще й телефонує щодня, щоб розповісти, як їй там подобається. Ще не вистачало, щоби заміж там вийшла і чоловіка в квартирі прописала.
Проконтролювати я її ніяк не можу, адже до неї далеко їздити. Чоловік мій взагалі шокований цим вчинком, каже, що вважав мою маму адекватнішою.
Я й сама вже сумніваюся у її любові до мене. Хіба нормальні матері зі своїми дітьми так можуть вчинити?
