Ганна Леонідівна з величезними торбами, підійшовши до лавочки біля під’їзду, не втрималася, сіла, хоча й знала, що зараз неминуче почнуться розпитування.
Але до квартири мами треба було підніматися на четвертий поверх, будинок без ліфта, а вона вже теж не молоденька, щоб козою з пакетами скакати.
Подивилася на годинник, оцінила, що може собі дозволити затриматися на пів годинки, мама нещодавно поїла, повинна поки що спати.
У цьому дворі Ганна Леонідівна виросла, тут минуло її дитинство та юність, вважайте, багатьох сусідок по лавочці вона добре знає не один десяток років, можна й посидіти, поговорити.
Кілька жінок, усім або за шістдесят, або близько цього, як і самій Ганні Леонідівні. Хтось вийшов погуляти з онуками, хтось просто поспілкуватися. Хтось вигулювати котика або собачку.
Зазвичай у Ганни Леонідівни часу на таке «просто поспілкуватися» немає.
Вона живе давно не тут, у неї вже пів року як настала пенсія, можна нікуди не поспішати, але… в цьому будинку живе старенька мама, зараз вона почувається все гірше, і Ганна Леонідівна як на роботу мотається сюди.
— З дому вона вже не виходить, — розповідає жінка. — Та й по хаті пересуватися їй усе важче. Нічого вже сама не може, ні приготувати, ні помитися. Навіть воду їй біля ліжка ставлю, коли їду. І підгузки, без них ніяк.
— А лікарі що кажуть? — цікавляться приятельки.
— А що вони скажуть, — втомлено й безнадійно махає Ганна Леонідівна рукою.
– Мамі вісімдесят сім, хто з нас молодіє? Це ще мама в мене — боєць, я сама до таких років навряд чи доживу. І зараз тут болить, тут коле. І добре, що не доживу. Хто за мною доглядатиме так?
— Так, ти, Аню, просто молодець, — схвально кивають жінки. — Кожен день через пів міста. А про себе дарма ти так, у тебе донька є, кому за тобою ходити.
Ганна Леонідівна робить вигляд, що останню частину фрази вона не почула, точніше, не вважає за потрібне на неї відповідати.
Але жінки продовжують розмову.
І не про маму вже, а саме про доньку: як у неї справи, де живе, що зять.
Ганна Леонідівна спочатку ухильно відповідає, а потім вибухає.
— Та нічого доброго, — сердито каже вона. — Бачите, торби пру кожного разу? Ну от, а в зятя, між іншим, машина. Минулого разу спину зірвала, попросила Людмилу приїхати, допомогти скупати бабусю.
Ага, приїхала вона, зараз…
Сказала, що в неї справ по горло, хоча був вихідний. У бабусі останній раз була ще перед Новим роком. Зате, напевно, подумки вже в її квартирі свої меблі розставила.
Доньці Ганни Леонідівни тридцять шість років, Людмила заміжня, має сина, якому вісім.
Зять із донькою у шлюбі десять років, живуть в однокімнатній квартирі, яку купили через пару років після весілля, борги сплачують не поспішаючи, ні в чому собі не відмовляючи попутно.
І декрет Людмила відсиділа без підробітків, і машину два роки тому взяли в кредит, гарну, майже нову машину.
Тепер уже працюють обоє, гроші в родині є, на море їздять щороку, починаючи з трьох років онука Ганни Леонідівни.
Ні, це добре, що є гроші, машина й немає особливих проблем, Ганна Леонідівна тільки за те, щоб молоді жили краще.
Ображає її інше: майже рік уже старенька мама в такому стані, майже рік вона сама надривається з нею. Одна.
І справа не в грошах, хоча зайвих їх не буває, а в тому, що їй дуже потрібна допомога.
Іноді просто підмінити її в повсякденному догляді за старенькою, адже бувають дні, коли й вона сама почувається недобре, іноді в тому, що маму треба кудись відвезти, щось їй привезти, з’їздити за покупками, пересунути щось у квартирі, зробити генеральне прибирання пару разів на рік.
— Я б ще зрозуміла, якби в Люди була маленька дитина, — каже Ганна Леонідівна.
– Але ж ні, онук підріс. Школа? Не смішіть мене, вони житло брали поруч зі свахою, бо вона вже на пільговій пенсії давно, і з садочком страхувала, і зі школою страхує.
Ні, просто це ж так зручно: сидіти й знати, що я все везу й неодмінно все сама вивезу.
Ганна Леонідівна в режимі «сама вивезу» живе вже кілька років, ще до погіршення стану мами було так: після роботи мчала до неї, потім додому, бо мама вже давно не молода.
А зараз і зовсім: своїми справами ніколи займатися.
Добре, що чоловіка в неї немає й удома тварин не заводить, а чого їм, тваринам, увесь день сидіти одним?
— Ой, мамо, не можу в суботу, нас у гості запросили, — відповідає донька, коли її попросиш. — Як там бабуся? Ну, привіт їй передавай.
І тільки.
А зять постійно роздратований, якщо його попросиш приїхати після роботи й допомогти, коли потрібна груба чоловіча сила:
— Я так напрацювався, дайте мені відпочити спокійно. Приїду, зроблю, горить чи що?
Зробить, через місяць, якщо Ганна Леонідівна чекатиме й не найме для цього когось, або сама не напружиться й не пересуне важку шафу, бо мамі з ліжка телевізора не видно.
При цьому Людмила впевнена, що двокімнатна квартира бабусі перейде до неї у спадок: бабуся ж це завжди казала.
Казала, це правда.
Завжди про ненаглядну онучку піклувалася, в дитинстві няньчила, потім усі гостинці передавала, зараз жаліє:
— Бідні вони, як воно в однокімнатній утрьох, хлопчик же в них зовсім великий, тісно ж. Та ще й іпотека ця… Нічого, після мене двокімнатна Людочці відійде.
Квартира в мами гарна: великі кімнати, світла багато, кухня зручна, лоджія.
Та й район обжитий, двір затишний.
Ганна Леонідівна й сама думала частенько: двокімнатна в доньки буде чудова.
І Люда на запитання про те, чи мають вони з чоловіком (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) намір розширюватися, кілька років тому відповіла:
— А навіщо? Краще машину купимо, та не будемо затягувати паски на шиї. І гроші на нові меблі знадобляться, це ми зараз нічого зайвого не купуємо — ставити нікуди…
Не казала донька, але явно читалося: меблі вона збирається купувати в бабусину вже квартиру. Тому іпотеку гасять не поспішаючи, є ж куди переїжджати.
І Ганна Леонідівна з цим ніколи не сперечалася.
Пару років тому в мами стався серцевий напад, здавалося — все. Але нічого, викарабкалася.
А нещодавно Ганна Леонідівна зловила себе на думці, що передавати квартиру мами Людмилі вона не бажає.
Прямо душа з тілом розлучається — до того не хочеться.
Заповіту мама не пише, Люда й не питає, тож усе успадкує Ганна Леонідівна.
Але вже практично впевнена, що доньці вона квартиру не віддасть. Ні за документами, ні просто так, без оформлення.
Не заслужила!
— Я одна за мамою доглядаю, світу білого не бачу. Люді на бабусю просто начхати. І на мене начхати. Про зятя й казати нічого. Так, вони не зобов’язані. А по совісті? На (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) меблі в двокімнатну збирають, а провідати бабусю й мені допомогти? — каже Ганна Леонідівна.
— Та все правильно, Аню, — раптом підтримує її давня приятелька. — Залишай собі.
Здаси, гроші будуть, ти теж не молодієш і навряд чи від Люди дієвої допомоги дочекаєшся в майбутньому.
Так, можна було б віддати квартиру родині доньки, якби донька поводилася інакше.
А за таких умов, про себе ти повинна сама дбати. І квартира в цьому випадку краще, ніж надія на милість Люди та її чоловіка.
Звичайно, Ганна Леонідівна розуміє, що донька образиться, можливо, навіть стосунки будуть зіпсовані зовсім.
А зараз краще хіба?
«Передай бабусі привіт, а ми в гості».
Ну, і за що такій онучці квартира має перепасти?
