— Мамо, ну якого дива ти не попередила?! Чого приїхала отак, як сніг на голову? А це що за торби? Нащо стільки всього натягнула, у нас же все є! — замість звичного «добрий день» видала Марія, навіть не намагаючись приховати роздратування в голосі. — Та я ж сюрприз хотіла зробити, доню… А баночки — то ж усе для вас, домашнє, своє, воно ж завжди смачніше, пригощайтеся

— Мамо, ну якого дива ти не попередила?! Чого приїхала отак, як сніг на голову? А це що за торби? Нащо стільки всього натягнула, у нас же все є! — замість звичного «добрий день» видала Марія, навіть не намагаючись приховати роздратування в голосі.

— Та я ж сюрприз хотіла зробити, доню… А баночки — то ж усе для вас, домашнє, своє, воно ж завжди смачніше, пригощайтеся, — намагаючись зберегти радісні нотки в голосі, відповіла Олена Геннадіївна. Але очі її вже злегка згасли.

Вона важко пройшла у вітальню й опустилася на диван.

З кожним роком дорога давалася все важче, роки брали своє, суглоби нили, та й серце вже не те. Але що поробиш, діти повиростали, розлетілися світами, як ті пташенята з гнізда.

Старшої, Світланки, батьки не бачили вже добрих сім років. Як вийшла заміж та поїхала до Бельгії — так і пропала. Живуть вони там, слава Богу, добре, двоє діток у них зʼявилося на світ.

Але з дідусем і бабусею спілкуються рідко. Не до них молодим. Раз на кілька місяців Олена Геннадіївна сама подзвонить, почує сухе «в нас усе нормально» — і на тому кінець.

Обіцяли приїхати, та де там: то робота, то відпустка на морі, то ще якісь справи.

А батьки ж сохнуть від туги, так мріють хоч раз обійняти внучат…

Середній, Роман, теж сімейна людина. Поїхав за дружиною до Львова. Там на ноги стали, будинок великий звели, ремонти поробили, синочка виховують.

Приїжджали вони в село до батьків лише раз, ще як тільки побралися. Тепер здебільшого фотографії у вайбер скидають.

Олена Геннадіївна з Дмитром Сергійовичем ті світлини до дірочок задивляються, гадають, на кого малий більше схожий — на їхню породу чи на невістчину.

Спілкуються частіше, ніж зі Світланою, але теж не наговоришся. Батьки б і самі до них поїхали, та дорога довга, важка, не по їхньому здоров’ю вже такі мандрівки.

А от найменша, Марія, живе найближче, в райцентрі. Їй, мабуть, і дістається найбільше батьківської уваги й тих самих «набридливих порад».

Життя в Марійки склалося непросто. Зустрічалася з хлопцем, а як дізнався, що вона при надії — слід його прохолов. Мовляв, молодий ще для пелюшок. Тож довелося Марії самій донечку Алісу на ноги ставити.

Олена Геннадіївна, звісно, помагала як могла: до семи років Аліса в селі в бабусі росла, поки Марія в місті на квартиру складала.

Тепер вони перебралися ближче до хорошої школи, і бачитися стали рідше. Подзвонять раз на кілька днів — і добре. Але ж телефон живої душі не замінить!

От і занудьгувала бабуся в селі. Вирішила: поїду до дівчат, зроблю сюрприз!

А вийшло… вийшло те, що вийшло.

Дмитро Сергійович теж хотів поїхати, та спину прихопило — тягав мішки з картоплею, от і маєш. Лікар сказав лежати, то він і лишився вдома.

— Господи, мамо, ну чому ж не попередити?! Ситуації різні бувають! А якби мене у відрядження відправили? Що б ти робила під зачиненими дверима? До того ж у холодильнику миша повісилася. Гостей треба зустрічати, готуватися! Телефони вам на що придумали?! — не вгамовувалася Марія.

— Доню, та я ж не зі зла. Скучила дуже, от і приїхала. Ми ж дзвонили з батьком, а там якась жінка в трубці каже, що абонент поза зоною… Нічого не зрозуміло. Батько, до речі, теж рвався до вас, але прихворів трохи.

— А що з ним? Знову тиск скаче?

— Та ні, тиск у нормі, слава Богу. Спину надірвав на днях. Відлежується тепер. Ледь лікар його вмовив удома залишитися.

У коридорі почулися кроки. То Аліса повернулася з тренування.

Була вона геть незадоволена: мати не забрала машиною, довелося маршруткою трястися.

— Ой, подивіться, хто прийшов! Красуня наша! Яка ж ти вже доросла, справжня наречена! Іди-но сюди, бабуся тебе обійме! — Олена Геннадіївна кинулася до внучки, аж очі засяяли.

— Привіт, бабусю… Ой, ну ти так стискаєш, наче задушити хочеш, — пробурмотіла Аліса, невдоволено вивільняючись з обіймів.

— Ну, раз усі в зборі, прошу до столу, — без особливого ентузіазму запросила Марія.

На столі з’явилися якісь дивні страви. Марія з Алісою останнім часом були просто схиблені на правильному харчуванні, підрахунку калорій і якихось «суперфудах».

Для Олени Геннадіївни все це було як з іншої планети: малесенькі порції, красиві на вигляд, але геть прісні й незрозумілі на смак.

Ні тобі борщу наваристого, ні вареничків.

Потім Аліса повела бабусю показувати свою кімнату.

Квартира була простора, з євроремонтом, усе сучасне, дороге. Олена Геннадіївна тільки роздивлялася якісь незрозумілі ґаджети та штуковини, які для її доньки та внучки були звичайною справою.

— Мамо, ти надовго до нас? — між іншим поцікавилася Марія.

— Вже виганяєш? Я ж тільки поріг переступила. Не переживай, до кінця тижня поїду.

— Та ніхто тебе не виганяє. Просто скоро канікули, студенти всі квитки порозгрібають, хочу тобі завчасно купити, щоб спокійно доїхала.

Олена Геннадіївна зрозуміла: їй тут не дуже раді. Але ж так хотілося побути з рідними! Увесь тиждень вона намагалася бути корисною: щось приготувати, прибрати. Але все робила «не так».

Її борщ і налисники ніхто не їв — «багато калорій».

У кімнату до Аліси заходила без стуку — скандал. Речі склала не на ту полицю — знову невдоволення.

Здавалося, вона руйнувала їхній ідеальний, вивірений до міліметра світ.

З внучкою вона майже не бачилася: та то на тренуванні, то з подругами, а повернеться — закриється в кімнаті, вткнеться в телефон і забуде про бабусю.

Лише раз посиділи трохи, полистали фотографії, Аліса розповіла про свої медалі на змаганнях. А з Марією й того менше: зранку на роботу, ввечері втомлена, постійно в якихось справах.

Обидві відверто уникали товариства Олени Геннадіївни.

Останньою краплею стала розмова, яку вона випадково підслухала. Того вечора Олена Геннадіївна, як завжди, розпитувала дівчат, як пройшов день. Отримавши звичні сухі відповіді, вона зітхнула і пішла до себе.

А згодом, проходячи повз кімнату Марії, почула:

— Мам, ну коли вже бабуся поїде? Я втомилася їй одне й те саме по десять разів повторювати! Ти ж обіцяла, що я зможу дівчат на ночівлю покликати, а з нею це неможливо! Вона ж постійно лізе з розпитуваннями!

— Потерпи ще трохи, до вихідних вона поїде. І потім ми її ще довго не побачимо, не хвилюйся.

Слова вдарили, як батогом. Олена Геннадіївна завмерла, не вірячи власним вухам. Сльози запекли очі. Вона тихо повернулася до своєї кімнати і почала збирати речі.

Вранці, побачивши матір із валізою, Марія здивувалася:

— Ти куди це зібралася? Квиток же на завтра!

— Поїду я, доню. Подалі від вас. Туди, де люди щирі, де спілкуються одне з одним не через силу і де не брешуть в очі власній матері. Ми з батьком не таку тебе виховували, ой не таку…

— Мамо, ну що ти починаєш…

— Нічого. Проживу я один день без вашого лицемірства.

Олена Геннадіївна йшла до вокзалу, і серце її рвалося на шматки. Скільки ночей не доспала, скільки сил вклала в дітей, скільки тривог пережила…

А тепер вона їм не потрібна. Зайва. Викреслили з життя, ніби й не було ніколи тієї любові й турботи. Вона просиділа на вокзалі всю ніч, не стуливши очей.

А вдома її зустрів Дмитро Сергійович. Очі його світилися радістю, він метушився, накривав на стіл, розпитував про дівчат.

Він так чекав її повернення, так мріяв почути новини про дітей і внучку!

— Ну розказуй, Оленко! Як там наші дівчата? Як Аліска виросла? Що Марійка каже? — засипав він її запитаннями.

А Олена Геннадіївна дивилася на свого чоловіка і відповідала тими ж сухими, завченими фразами, яких навчилася у власних дітей:

— Усе добре. Здорові. Усе в них чудово.

Вона так і не наважилася сказати йому правду. Не хотіла розбивати його серце так само, як розбили її.

«Хай краще ми будемо самі, але в спокої. Діти виросли… Треба їх відпустити», — з гіркотою думала стара мати, наливаючи чоловікові чай.

Цю історію надіслала нам читачка, а ми лише делікатно підготували її для публікації. Як часто в щоденній метушні ми забуваємо про найголовніше — про тих, хто подарував нам життя і тепер просто чекає нашої уваги.

Можливо, варто сьогодні просто зателефонувати батькам, поки на тому кінці дроту ще є кому відповісти?