— Мамо, щось сталося? — Ні, нічого, хоча, так, сталося. Зʼявилася Галина і вона вимагає частку від бабусиного будинку. Ну зрозуміло, Галина – татова молодша сестра, бабусина дочка, та сама, яка поїхала багато років тому, дуже багато, ще до моєї появи на світ, а мені майже сорок

— Катрусю, – голос мами був трохи стривожений, я напружилася.

— Мамо, щось сталося?

— Ні, нічого, хоча, так, сталося. Зʼявилася Галина і вона вимагає частку від бабусиного будинку.

Ну зрозуміло, Галина – татова молодша сестра, бабусина дочка, та сама, яка поїхала багато років тому, дуже багато, ще до моєї появи на світ, а мені майже сорок.

Галка радувала бабусю рідкісними телеграмами на свята, іноді надсилала листівки або листи.

Бабусі немає вже десять років, на прощанні Галини не було, я взагалі не уявляю навіть який вигляд має моя тітка, є тільки фотографії, де вона молода, років вісімнадцяти.

Мені здавалося, що вона схожа на мене, точніше я на неї.

Рідня все-таки, думала я.

Я у батьків одна, чи є діти у Галки ми не знаємо, так, ось так, навіть бабуся не знала.

Звісно, особливо в дитинстві, мені хотілося мати брата і сестру, ну або хоча б двоюрідних.

Але, так вийшло, що мама у своїх батьків була одна, у бабусі тільки тато з Галкою, родичів у нас було катастрофічно мало.

Ну нічого, зате я за всіх постаралася, так сміється мама, у нас із чоловіком дві пари близнюків, так, так теж буває.

Хлопчики зʼявилися, коли мені було двадцять п’ять, а дівчата через десять років.

Діти в нас чудові, бабусі з обох боків, разом із дідусями, просто обожнюють дітей, моя бабуся Ганна, та сама мама мого тата та Галки, бачила та водилася з правнуками, хлопчики пам’ятають прабабусю, їм було по чотири роки, коли бабусі не стало.

Будинок ми вирішили не продавати, ми там проводимо літо.

Тато з чоловіком і хлопчаками все обладнали, у нас вода в будинку, електрокотел, у дворі басейн.

Якщо хочеться, ми топимо піч.

У нас мангальна зона, альтанка, квіти для душі, у мами теплиця, кущі ягід…

— Мамо, так, що ти переживаєш? Ну віддамо їй її частку, що такого-то.

— Якби все так просто, – зітхнула мама, – вона вимагає продати будинок і віддати їй половину.

— Та я зрозуміла, зрозуміла. Викликаємо оцінювача, він…

— Катю, це її умова… продати будинок.

— Що за дурниці? Яка їй різниця, віддамо їй гроші.

— Ми не можемо ризикувати, донечко, ми вирішили виставити будинок на продаж.

— Мамо, – я була у нестямі, – ти з глузду з’їхала, що це ще за новини? Де ти? Я зараз приїду.

Я чула, що мама плаче.

— Катрусю, я тебе дуже люблю.

— Мамо, що сталося? Що таке, га? Так, Господи ти, Боже мій, якщо для тебе це так важливо, продавайте цей будинок, купимо інший…

Я зателефонувала татові, той сказав, що в курсі і вирішує цю проблему.

У курсі чого? Яку проблему він вирішує? Нічого не зрозуміло, зателефонувала свекрусі, попросила забрати з садка дівчаток і поїхала до батьків. Їх удома не було.

Чоловік сказав, що хоче поговорити з цією Галкою, дізнатися, що за дурний принцип, мені стало трохи легше.

— Я поїду в будинок, вони, мабуть, там усі, дівчата у твоїх батьків.

— Давай, я підтягнуся.

Хвіртка була відчинена, двері на веранду теж, будинком ходили якісь люди у взутті, вдома було холодно й незатишно.

Я бачила розгубленого батька, заплакану маму і доволі моложаву жінку, яка з холодною посмішкою дивилася на мене.

— Здрастуй, Надія.

Я не зрозуміла спочатку, що це звертаються до мене.

— Ви мені?

— Так, тобі.

— Мене Катя звати, Катерина.

— Ах, так… Я й забула, вони ж тебе Катею назвали…

— А ви, як я розумію, моя тітка, Галина.

— Нуууу, ти майже правильно розумієш.

Я озирнулася на маму, вона підвелася на стільці, подалася вся вперед, на її обличчі чітко позначилися прожиті роки, мама ніби постаріла років на десять.

Батько теж мав поганий вигляд, був розгублений і дивився у вікно.

Так, що тут відбувається.

Чоловік надіслав сповіщення, що він уже на під’їзді до будинку.

— Що тут відбувається? – запитала рішуче я, – хто це?

— Рієлтор, – спокійно сказала Галка. – Хочу продати цей будинок, щоб його не було…

— Ми готові віддати вам гроші, – почала було я.

Але Галка, закотивши очі, засміялася.

— Дитино, я сама можу дати тобі грошей, я ще раз кажу, хочу позбутися цього будинку. Я не хочу, щоб він існував, мені треба з цим покінчити.

Батько важко зітхнув, мама відвернулася.

У цей момент увійшов мій чоловік, оцінивши обстановку, він велів узяти мені маму і йти на вулицю, рієлтор теж ретирувався, пробурчавши щось невиразне.

Мама плакала.

— Мамо, ти так через будинок побиваєшся? Та кинь ти… ну? Шкода, звісно, ну і що, ми ще краще купимо зрозуміло, що сил вкладено багато…

— Катрусю, ідіть сюди, – покликав чоловік.

Галка стояла біля вікна, тато сидів на стільці, мій чоловік адвокат, у нього професійне розрулювати різні ситуації.

— Отже, Галина Степанівна згодна на половину грошей від вартості будинку, це буде сума в кількості ось такої суми.

— Готівкою і вона нехай принесе, я в готелі зупинилася.

— Прямо, як у бойовику, – пожартував чоловік, -добре, ми прийдемо.

— Вона, одна…

Я принесла Галці гроші, вона сиділа в готельному кафе внизу.

— Тут будете рахувати чи в номер підемо?

Вона знизала плечима.

Тут уся сума, чоловік склав договір і…

— Не треба договір, не потрібні мені ці гроші… Ти знаєш хто я?

— Так, моя тітка, сестра мого батька, Галина Степанівна.

— Я тобі не тітка, а йому не сестра. За документами так, а так ні. Усе дуже складно, твоя бабця вийшла заміж за чоловіка, старшого за неї, до речі вдруге вийшла заміж, перший чоловік загинув, вона була в положенні твоїм батьком.

Степан Пилипович одружився з нею, усиновив сина. Коли мені було п’ять років, моя мати пішла з життя, молода, красива, вона була коханкою мого батька, чоловіка твоєї бабці.

Ось так усе заплутано.

Так я потрапила в сім’ю.

У мене з’явилася мама, старший брат, ну і батько, звісно.

Як же я ненавиділа їх усіх, просто терпіти не могла.

Я не знаю, чому мати так полюбила мене, особисто я їх терпіти не могла, її теж.

Мені довелося затаїтися, я пішла до школи, добре вчилася, я робила вигляд, що все добре. Вони мені вірили, брат і мати, а ось батько… Він бачив мене наскрізь, бачив мою підлу натуру.

Одного разу він мені пообіцяв, що якщо я чимось нашкоджу його родині, то він власними руками мене придушить.

Не те, щоб я налякалася, але втихомирилася, перестала робити погані речі по дрібницях, я навіть змогла змусити себе полюбити матір.

Я добре вчилася, допомагала матері, вона не могла натішитися на мене.

І тут я дізнаюся, що мати чекає дитину.

Брат уже майже дорослий, у неї буде своя рідна дитина, а я? Батькові я не потрібна, єдиний на світі, хто мене любить – мати, ну мачуха, звісно, але, що буде, коли зʼявиться рідна дитина.

Я підмішала їй дещо в молоко, її відвезли вночі в лікарню, дитину вона втратила, звісно.

Спитаєш звідки я знала, що підмішувати? Оооо, я ще той поліглот, мені здається, вона здогадувалася, що це моїх рук справа.

Батько так напевно знав, я думала, що він мені душу витрусить, так мене тряс. Брат врятував, ну я і сказала на знак подяки братові, що він не рідний…

Підла натура кажу ж.

Більше спроб завести дитину вони з батьком не робили.

А потім його не стало, він набагато був старший за і ту рідну, і цю матір. Він був гарним, твої хлопчаки схожі на діда.

Так, а що ти так дивуєшся?

Ти моя донька.

У тебе шрам, нижче ключиці… Це я хотіла тебе вбити.

Ти мені була не потрібна, заважала жити.

Я дала тобі життя в сімнадцять, від такого ж хлопчиська, ти зʼявилася на світ від випадкового зв’язку.

У мене немає більше дітей, тільки ти.

Мій брат, у них із дружиною не виходило завести дитину, їм вдалося зам’яти скандал, і я поїхала, назавжди. Їм тебе дозволили усиновити.

Ти мені не потрібна була.

Сказала Галка з викликом піднявши підборіддя.

— Цим ти вирішила шантажувати батьків? Що розкажеш мені, що я їм не рідна? Я знаю це з чотирнадцяти років, тільки не знала хто та, яка мене дала мені життя.

Не можу зрозуміти навіщо? Гаразд би тобі потрібні були гроші, я бачу, що ти добре одягнена, манери, та й живеш у гарному готелі.

— Я хотіла помститися, – вперто каже вона.

— За що? За те, що врятували мене? Не здали в дитячий будинок, не дали тобі мене прикінчити? За що?

— Та за все… за те, що вони такі (розповідь для сайту Рідне Слово) благополучні, за те, що виховують мою дитину, няньчаться з моїми онуками, за те… що він її син по-справжньому, а я ні… Я не бачила від рідної матері ані любові, ані ласки. Друга мати дала мені все, а я… я розтоптала все…

Я…

— Ви хвора.

— Я не прошу вибачення, мені нема за що просити.

— А я й не пропоную вам його. Ось ваші гроші.

Я встала і пішла.

З мамою і батьком довелося поговорити, я не сказала їм, що все життя знала про те, що прийомна, вони просили вибачення.

За що?

Запевнила, що все буде, як завжди. Не сказала, що знаю звідки шрам, мама з татом говорили раніше, що була операція на ключиці, коли я була маленькою.

Звичайно, я довго думала, навіщо було влаштовувати цей фарс? Для чого?

Потім дізналася.

Вона надіслала мені листа.

 

“Привіт, Надю, я так тебе називатиму. Я назвала тебе Надією, Надійкою. Знаєш, а я ж любила тебе.

Але моя натура така, що я не можу показувати свої почуття, я не можу багато чого.

Я не хотіла заподіяти тобі шкоду, правда. Я тримала тебе на руках, коли він прийшов, твій рідний батько, двоє тупих малоліток дали життя дитині.  Ми почали з’ясовувати стосунки, я схопила ніж, він закрутив мені руку, я хотіла поправити тебе і… я не знаю, як це сталося, ніж встромився в тебе, він злякався і втік, мати знайшла мене в шоці, вона майже відразу прибігла, як це сталося, сусіди почули крики і плач дитини…

Мені ніхто не повірив, вирішили, що я хотіла вкоротити тобі життя. У нього батьки при владі, сказали, що я все брешу і їхній син не має ні до мене, ні до цієї дитини ніякого відношення.

Коли все закінчилося, я поїхала. Двох людей я дуже любила в житті, матір і доньку Надійку. Ти — Катя, ти їхня дочка, а моя дитина залишилася в моїй пам’яті. Ну і за класикою жанру, я хвора.

Прошу тебе, проконтролюй, щоб мене поклали поруч з матір’ю, там є місце, я знаю, адже це я завжди приходжу раніше за вас і кладу квіти, а потім ховаюся і спостерігаю за вами.

Все моє майно дістається тобі, не відмовляйся, це моїм онукам. Перепрошую за той концерт з будинком, не знала, як про себе заявити, ну і характер у мене такий нестерпний. Та й хотіла трохи насолити їм…

Я не багряна квіточка, не хочу, щоб ти мене реабілітувала і лила після мого відходу гіркі сльози. Я погана, Надю, я дуже погана, я рада, що в твоєму житті були і є люблячі батьки, все одно я не змогла б дати тобі того, що дали вони і ходила б по світу, ще одна озлоблена і знедолена душа.

Я не така, я не гідна жалості і відбілювання… Я зрозуміла головне, я не дарма зʼявилася на білім світі, а раніше думала інакше, я народилася, щоб на світ з’явилися ти і твої діти. Я рада, що послужила чомусь хорошому.

 

Галина… Ми зробили все так, як просила Галка. І так, я не стала розповідати літнім батькам все. Вони звикли думати погано про Галку, нехай так і буде. Я не хочу, щоб вони докоряли собі, вони і так після тієї історії з продажем будинку і нашим поясненням ледве вилізли… Тільки (розповідь для сайту Рідне Слово) чоловікові розповіла. На горищі бабусиного будинку я знайшла листи. Все життя бабуся і Галка виявляються листувалися. Грішна Галка, писала бабусі гидоти, але між рядками вгадувався крик відчаю. Бабуся, як ніхто інший це розуміла, називала її дочкою і розповідала про те, як росте Надійка, тобто я — Катерина. Були й інші листи, але бабуся їх ніколи не бачила, Галка писала їх у зошит, кожен починався зі слів — мила моя мама…

Фото: авторський контент сторінки “Рідне Слово”.