Звістка впала на плечі Ганни Миколаївни, мов важкий мішок з піском. Вона якраз несла відро з помиями для льошок, коли біля двору намалювалася Галя — головна сорока їхньої Вербівки, яка знала все про всіх ще до того, як воно ставалося.
— Ганю, а ти чула? Андрійко твій женитися надумав! — випалила сусідка, прицмокуючи від задоволення. — Із рудою вчителькою нашою, Надією… Вчора в місті заяву подали. Дочка моя там працює, сама бачила: світяться обоє, обіймаються!
Відро глухо брязнуло об землю, розхлюпавши каламутну воду на старі гумові капці.
Як женитися? З ким?! Чому рідна мати дізнається про таке від чужих людей біля воріт?
У грудях так запекло від образи, що перехопило подих.
Ганна кулею промчала подвір’ям, гупнула чобітьми по веранді і з розмаху відчинила двері літньої кухні.
Чоловік, Іван Петрович, сидів біля плити, блаженно мружачись на змійовик, з якого крапав чистий, як сльоза, первак. Він чаклував над ним так натхненно, що за тим домашнім продуктом приїжджали не лише з Вербівки, а й із сусідніх сіл: хто на весілля, хто на хрестини, а хто й просто для веселого духу.
— Ти чув?! — гримнула Ганна.
Іван миролюбно кивнув, сяючи, мов начищений мідний п’ятак.
— Чого киваєш? Ти хоч знаєш, про що я питаю?
— А яка різниця? — знову засяяв чоловік. — Я ж, мати, з тобою завжди згоден.
— Сидиш тут, як пень, а син женитися зібрався! — Ганна зірвала із себе засмальцьований фартух, у якому порала хазяйство, і спересердя жбурнула чоловікові на голову.
— А на мене чого гніваєшся? Не я ж женюся, — Іван спритно спіймав фартух у польоті й поклав на табуретку. — А Андрієві давно пора, тридцятка навесні стукнула.
— А тобі не цікаво, кого твій син у хату приведе?
— Який мені інтерес? Йому жити, хай сам собі жінку й вибирає.
— Вчительку бачив? Руду цю! От на ній, кажуть, і жениться. Ні шкіри, ні м’яса, ні спереду, ні ззаду — потриматися ні за що!
— Так вона ж фізкультуру викладає, звідки там жиру взятися? З дітьми взимку на лижах, улітку на стадіоні бігає.
— От-от! Хіба нормальна жінка бігатиме по селу в шортах та майці? Стидоба! Нормальні вчителі в костюмах ходять, на підборах, а ця — тьху!
— А чого не ходити в шортах, якщо ноги красиві? — бовкнув розігрітий перваком Іван і ледве встиг ухилитися від дружининої важкої руки.
— Ах ти ж старий!.. Він ще й на ноги її витріщається!
Після цих слів Ганна зненавиділа майбутню невістку рівно вдвічі сильніше.
— Та чого ти розійшлася? Чим вона тобі не вгодила? — вже серйозніше спитав чоловік.
— От не вгодила і все! Не таку я долю синові хотіла. Хотіла нормальну, хазяйновиту.
— Ще скажи, що Ларису Нестеренкову хотіла, доньку твоєї розлюбезної подружки.
— І скажу! А чим Ларочка погана? І на лице гарна, і фігуриста, у місті в начальника секретаркою робить, на дорогій машині їздить!
— От саме тому, що в місті робить. Вона б нашого Андрія, як теля, за собою потягнула, не приведи Господи. А Надія тут прижилася, їй у селі подобається. Он, бачив, калоші в магазині купувала.
Господині своїй, де квартиру знімає, грядки скопала, квітів насадила…
Ганна спохмурніла й відвернулася. Розуміла ж у душі, що чоловік правий.
Лариса в село не поїде, у неї нігті нарощені, червоні, такі довгі, що дивитися страшно.
А вії такі густі, що чубчик знизу підпирають — чиста тобі мара. А ця Надійка ніби й справді хороша: і з людьми вітається, і діти її слухають.
Навіть Сашко Завгородній, місцевий хуліган, через якого два директори звільнилися, і той на її уроках як шовковий сидить.
Але не лежала душа до неї, хоч ти трісни!
Коли Андрій привів свою руду в хату і заявив, що вони одружуються, Ганна ледь стрималася, щоб не крикнути «Тільки через мій труп!». Але глянула на Івана, який непомітно, але дуже промовисто стиснув кулака за спиною, потім на сина, який світився від щастя…
Підібгала губи і мовчки вийшла до своєї кімнати. Молоді цього навіть не помітили — стояли, тримаючись за руки, і не зводили очей одне з одного.
Весілля відгуляли скромно.
Поїхали з друзями в місто, розписалися. Свекруха знову промовчала, хоча язик чесався нестерпно.
Ні, вона жінка мудра, сина проти себе налаштовувати не буде. Вона почекає слушного моменту і покаже цій конопатій, де раки зимують.
Свати, Надійчині батьки, приїхали ненадовго. Інтелігентні, міські. Познайомилися, поїли домашніх вареників, випили Іванової наливки.
— Бачила, як сваха на нашу Надю глипає? Не припала вона їй до душі, — зітхнув Надіїн батько вже в машині.
Але що вони могли вдіяти?
Донька в них із характером: закінчила університет і заявила, що хоче босоніж по росі бігати і парне молоко пити. Відмовляли, казали, що роса холодна, а щоб молока випити, треба корові вклонитися. Де там!
Стала сільською вчителькою, а за рік і жениха знайшла. Хлопець хороший, роботящий, непитущий. Свекор теж золотий чоловік, а от свекруха… ну, дасть Бог, обійдеться.
Молоді з’їздили на море на кілька днів і почали жити-поживати.
Ага, це в казках усе гарно. А в житті дві господині на одній кухні — як боксери на рингу. Що б не робила невістка, Ганні все не так.
Картоплю в суп кришить дрібно, не знайдеш. Буряк на борщ на дрібній тертці тре — виходить не борщ, а каша якась. А Іван з Андрієм їдять і нахвалюють! Наче з Ганниних рук ніколи не їли. Все в них невісточка розумниця. А вона ж хитра: «мамо» та «мамо», горнеться, задобрити хоче. Але Ганну навіть ні за які гроші не купиш.
Найбільше свекруху дратувало, що молоді постійно шукали куток, аби поворкувати.
Іван віддав їм найдальшу кімнату.
Але Ганні раптом «стало душно», і вона перебралася в кімнатку точнісінько через стінку від них.
Тільки-но вночі за стіною ліжко рипне — маму тут-таки нападає страшний кашель, аж до задухи.
Просить сина водички принести, краплі накапати і стогне до ранку. Іван сварився, казав, що вона з глузду з’їхала, та Ганна стояла на своєму.
Вона ж не просто так не спала — вона вартувала, щоб, не дай Боже, дитинку не завели! Бо як з’явиться маля, то все — прив’яже Андрія до себе навіки.
А Ганна ж сина правильним, відповідальним виховала.
Щоб трохи розлучити молодих, пішла Ганна до бригадира, поставила могорич (пляшку чоловікового перваку) і вмовила відправити Андрія на найдальші поля на збір урожаю.
Звідти щодня додому не наїздишся. Зітхнула Ганна з полегшенням, перебралася назад до чоловіка під бік і нарешті виспалася. А міська нехай понудиться сама в порожньому ліжку.
Гляди, до кінця жнив збере валізи та й чкурне в своє місто.
Того вечора Ганна мала необережність запити солоний огірок холодним молоком. Прокинулася серед ночі від того, що в животі забурчало так, що хоч із хати тікай. Зручності в домі були, але не хотілося гриміти на всю хату.
Накинула хустку й побігла надвір.
Ніч тепла, над річкою туман стелеться, яблука глухо гупають у траву. Сидить Ганна, у шпарину між дошками на красу дивиться.
Тихо… Тільки бадилля картопляне за туалетом чогось шарудить.
Раптом Ганна аж завмерла. Чого б це воно шаруділо? Дивиться, а стежкою поміж грядками невістка її чеберяє! В одній нічній сорочці. І світиться вся так, що й місяця не треба.
А з іншого боку городу чиїсь важкі чоботи росу збивають.
«Ах ти ж гуляща душа! — охнула Ганна і затулила рота долонею, щоб не закричати. — От як вона, значить, чоловіка з поля чекає!»
Ледве до хати доповзла. Невістка вже спала, усміхалася крізь сон. Ганна будити не стала. Вирішила: спіймає на гарячому, витягне з-під коханця і з ганьбою вижене з двору!
Наступного дня Надійка літала, як на крилах, пісеньки мугикала. Ганні хотілося їй каструлею по голові дати, але терпіла. Усе має бути красиво.
Ніч свекруха провела без сну. Вартувала.
І таки дочекалася. Бренкнув Надіїн модний телефон — той самий, що Андрій їй подарував на зарплату. Невістка тихо піднялася, накинула халатик — і шмиг за двері, побігла у бік городу.
«Ну все, голубчики, попалися!»
Біля літнього душу в них стояла широка лавка зі старим матрацом. Там і отаборилися грішники.
Ганна схопила совкову лопату, зачерпнула з-під корови добрячого, свіжого гною. Навшпиньках, ледве дихаючи, підкралася до дверей. Вони зсередини на гачок закрилися, та Ганна знала, як його знадвору ножем підчепити.
Рвонула двері на себе і з розмаху вліпила всю ту пахучу суміш прямо на тих, хто на лавці милувався!
— Мамо, ви здуріли?! Що ви робите?!
Матінко рідна… Син Андрій і Надійка сидять, рушниками прикриваються, від коров’ячих кізяків відсапуються!
— У хаті з жінкою спати не даєте, караулите, то тепер і в лазні навіть спокою немає?! — гримнув Андрій.
Добре, що ніч була. Добре, що сусіди спали, а головне — що спав Іван. Він чоловік спокійний, але якби дізнався, що дружина втнула, гніву було б на все село.
Ох і мудрою невістка виявилася. Жодного слова докору не сказала, коли Ганна там же, біля лави ледь не на коліна впала від сорому.
Утрьох вимили стіни, відчистили лавку, сховали брудний матрац у кропиву. Син сердився, брови супив точнісінько як батько. А Ганна очі ховала. Так соромно їй ще ніколи в житті не було.
Вранці свекруха підхопилася до зорі. Корову здоїла, сніданок на стіл зібрала, сидить, чекає. Чоловік на роботу пішов — відлягло від серця, хоч сьогодні не дізнається. Залишилося Надійку умаслити. Андрій матері не видасть, а от невістка може й розказати.
Зайшла Надя на кухню. Мовчать обидві. Одна картоплю чистить, інша моркву. Спинами труться.
Ганна не витримала першою. Дістала з полиці свою фірмову смородинову наливку, розлила по чарочках. Надійка глянула на те діло, пирснула і відсунула свою чарку.
«Не пробачить,» — тьохнуло серце в Ганни.
А Надя сміється, зупинитися не може. Згадала, мабуть, як від кізяків уночі відмивалися.
— Ой, мамо, — каже крізь сміх. — Випила б я з вами, але вже не можна. Не дарма ми в лазню з Андрійком бігали. Чекаємо ми на поповнення. Тепер ви від мене нікуди не подінетеся, доведеться нам жити дружно.
Осіла Ганна на поріжок і як розплачеться! А Надійка сіла поруч, обійняла за плечі: «Ну чого ви, мамо, заспокойтеся».
А як тут заспокоїтися? Згадала Ганна, як свого Андрійка малим до грудей прикладала, як він оченятами кліпав. Невже знову це диво в хаті буде?
— Ти на порозі не сиди, спину протягне, — Ганна зняла з себе теплу кофту і накинула на худенькі невістчині плечі.
І пригорнулися вони одна до одної. А хитра Надійка шепоче:
— Я ж розумію, мамо, що вам сина віддавати не хотілося. Він же у вас наймолодший, біля вас лишився. От щоб вам сумно не було, ми вам онуків і подаруємо!
***
Коли з’явився на світ їхній хлопчик — рудий, як ясне сонечко, з крихітними солодкими пальчиками, — Ганна з Іваном місця собі від радості не знаходили. Свати з міста щовихідних приїжджали, натішитися не могли.
— Іване, ти от що, — якось увечері сказала Ганна чоловікові, коли всі зібралися за столом. — Треба нам нову лазню ставити, справжню, добротну. І ближче до хати. Дитину купати щодня треба, пелюшки прати, а туди бігати далеко.
Іван задумливо кивнув, а Ганна, хитро примружившись, додала:
— І лавку біля неї ширшу робіть. А то вузька дуже, двом сидіти незручно.
І підморгнула Надійці. Та тільки всміхнулася, ховаючи очі. Тепер у них був свій, один на трьох секрет — надійна гарантія родинного миру. Здобута, щоправда, дуже оригінальним способом.
***
Від редакції:
Кажуть, що шлях до серця свекрухи лежить через нескінченні компроміси та безсонні ночі, але іноді для примирення достатньо однієї комічної, хоч і дуже незручної ситуації. Зрештою, найміцніші родини будуються не на ідеальних стосунках із першого дня, а на вмінні вчасно визнати власні помилки, посміятися над собою і разом чекати на диво.
А як вважаєте ви: чи варто матерям так сильно триматися за синів, чи краще відразу ставати мудрою союзницею для невістки?
