Маму треба буде переселити в одну з квартир. — В одну з? — Максим аж поперхнувся. — А скільки їх у тебе? Почувши правду, молодий чоловік довго мовчав. Його очі гачкоподібно бігали по кімнаті, перетравлюючи інформацію, а потім він збуджено видав: — Віро, та до біса ту роботу! І твою, і мою! Це ж можна так шикарно жити

— Знаєш, я все дитинство прожила з відчуттям, що ми якісь… зайві на цьому святі життя, — зітхає Віра, ніяково кутаючись у теплий кардиган.

— І це не просто слова. Ми не жили, ми виживали. А батько… батько просто викреслив мене зі свого життя. Рівно того дня, коли забрав речі й ляснув дверима, назавжди залишивши нас із мамою.

Вірі зараз двадцять дев’ять. Вона давно виросла, здобула освіту, міцно стала на ноги і навчилася розраховувати лише на себе.

Мама, слава Богу, жива, хоч і здоров’я вже зовсім не те.

А розлучилися батьки, коли Вірусі ледь виповнилося три рочки. Батько тоді зустрів іншу — своє «велике кохання». І ця інша поставила йому жорстку умову: я буду з тобою, але ніяких дітей від минулих шлюбів.

Чужа дитина їй була не потрібна, а він… він напрочуд легко погодився.

Батько обірвав усі зв’язки. Відкуповувався аліментами, від розміру яких хотілося плакати — копійки, за які навіть хліба на місяць не купиш.

Нова дружина була з дуже заможної родини, тож татуся швиденько прилаштували в родинний бізнес, намалювавши йому мінімальну офіційну зарплату.

Виконавча служба тоді лише розводила руками: платить свої сто гривень — от і радійте, мовляв, ніяких важелів впливу на нього немає.

— А мамі ж треба було щомісяця платити за орендовану квартиру, — згадує Віра, і в її голосі бринить давній, невідболілий дитячий смуток.

— Це вже потім, коли не стало дідуся з бабусею, мама із сестрою поділили спадок і купили нам крихітну однокімнатну. А до того… Бувало, в мене навіть чобіт не було.

Якщо зимові рвалися посеред січня, я ходила до школи в осінніх. Або в тих, що мамі віддавали добрі люди — зношених, завеликих. Про їжу взагалі мовчу: картопляний суп, картопляний салат, а на друге — смажена картопля.

Якщо, звісно, було на чому її смажити. Мама, бідна, крутилася як могла, недосипала, старалася з усіх сил, але… ми жили дуже, дуже бідно.

Віра «вибилася в люди» виключно завдяки своїй впертості. Добре вчилася, вступила на бюджет, ночами сиділа за конспектами.

Вона взагалі почала заробляти свою першу копійку ще з дванадцяти років, хоча офіційно дозволялося лише з чотирнадцяти.

Виносила сміття заможнішим сусідам, яким було ліньки це робити, вигулювала їхніх собак у будь-яку погоду.

Зараз дівчина вже три роки живе самостійно. У двадцять шість взяла в іпотеку малесеньку квартиру-студію, працювала на двох роботах, щоб вчасно виплачувати кредит.

А ближче до двадцяти восьми познайомилася з Максимом. Усе йшло до створення сім’ї. Максим — хлопець приїжджий, житло орендував, теж усе мріяв про власні квадратні метри.

Вони вже майже подали заяву через «Дію», планували скромний розпис, як раптом пролунав дзвінок. Батька не стало.

— Найдивніше те, що ми ж роками зовсім не спілкувалися. Я гадки не мала, як він живе і що там у нього відбувається, — продовжує дівчина, нервово перебираючи пальцями край чашки.

— А там, виявляється, розігралася справжня драма. Життя вдарило бумерангом, та ще й як боляче.

З’ясувалося, що в батька спочатку один за одним пішли з життя тесть і теща — великі гроші, на жаль, не є гарантією міцного здоров’я. А рік тому в страшній аварії пішла з життя його дружина та їхня донька.

Та сама донечка, яку тато обожнював, з якої здував пилинки, і яка колись замінила йому рідну Віру. Дівчина була за кермом…

Отак і вийшло: спочатку дружина успадкувала всі статки своїх багатих батьків. Потім батько успадкував усе майно дружини, бо ближчої рідні в неї не лишилося, а доньки не стало тієї ж миті, що й матері.

Віру розривали суперечливі почуття. З одного боку — все-таки рідна кров, батько. З іншого… та який він батько?

Чужа людина з минулого. Але вона взяла кредит, по-людськи провела його в останню путь із каменем на серці. А коли настав час вступати у спадщину — просто остовпіла.

Шикарний заміський будинок, кілька комерційних приміщень під оренду, величезні склади під Києвом, трикімнатна, двокімнатна та однокімнатна квартири в місті, солідні рахунки в банку…

— Я ледве з тим усім розібралася, голова йшла обертом, — зізнається Віра.

— Зрештою, нежитлові приміщення одразу віддала в управління — мені не до того. Знайшлася якась далека родичка тієї другої татової дружини, жінка реально ледь кінці з кінцями зводила.

Я переоформила на неї свою студію, попередньо повністю закривши іпотеку. Маму перевезла за місто, на чисте повітря, а сама перебралася в трикімнатну. Інші дві квартири здала через агентство.

Своєму нареченому Віра не поспішала розповідати про справжні масштаби спадку.

Він знав лише про одну квартиру і радів як дитина: чудово, не треба більше платити за оренду, ніяких іпотек, та ще й твою студію можна буде вигідно здавати!

Про те, що студії їй більше не належить, Віра теж промовчала. Не тому, що не довіряла Максиму, а просто… хотіла придивитися.

Боялася, щоб з нього не полізли найгірші риси характеру і оці всі розмови, мовляв, «навіщо роздаровувати майно кому попало».

Мама Віри досі не може отямитися: ходить просторим будинком, обережно торкається меблів і не вірить, що це тепер її дім. Її стареньку однокімнатну теж здали в оренду, тож на пенсії грошей тепер цілком вистачає.

А Віра… вона до останнього працювала. Вважала, що потрібен і стаж, і досвід, і офіційне місце роботи.

Щоправда, доводилося частенько брати відпустку за власний рахунок, щоб владнати безкінечні паперові справи зі спадком.

На цьому ґрунті вона сильно посварилася з начальницею.

Та зверхньо кинула, мовляв, незамінних у нас немає, на твоє місце вже черга за парканом стоїть. Віра нічого доводити не стала — просто поклала на стіл заяву на звільнення.

— І як ми тепер будемо? — захвилювався Максим, дізнавшись новину.

— Ми ж хотіли побратися, планували на відпочинок поїхати! Я сам не витягну всі наші витрати. Тобі треба терміново шукати роботу, Віро. Подивись, у місті ж повно вакансій…

Тут і довелося розкрити всі карти.

— Ні, Максиме, зараз я працювати не буду, — спокійно відповіла вона.

— Рік або близько того хочу відпочити. Потім, може, знайду щось віддалене. Або й раніше, якщо стане нудно. Зараз мені треба серйозно зайнятися маминим здоров’ям і будинком. Ще не вирішила, чи залишу його. Якщо продаватиму, маму треба буде переселити в одну з квартир.

— В одну з? — Максим аж поперхнувся.

— А скільки їх у тебе?

Почувши правду, молодий чоловік довго мовчав. Його очі гачкоподібно бігали по кімнаті, перетравлюючи інформацію, а потім він збуджено видав:

— Віро, та до біса ту роботу! І твою, і мою! Це ж можна так шикарно жити! Подорожувати, одне одному час приділяти. Вистачить і нам, і нашим дітям, і нашим мамам! Інакше все життя прогорбатимося і світу білого не побачимо.

Вау, оце пощастило! Слухай, а давай мою маму в одну з квартир перевеземо, правда ж? Хоча б у ту малесеньку квартиру твоєї матері, вона ж там усе одно жити не буде.

Ех, дарма ти ту студію віддала, ой дарма, в хазяйстві згодилася б… Ну, ти в мене просто надто добра, та добре, нам і так вистачить!

— Знаєш, він ледве на одній ніжці не підстрибував від щастя, яке звалилося на НЬОГО, — гірко усміхається Віра.

— А я дивилася на нього і думала: Боже, та це ж справжній кліщ! Він не за мене зрадів, він уже своє сите життя спланував. Якраз я працювати збиралася згодом, а він миттю вирішив сісти мені на шию.

За якісь два тижні Віра звела їхнє спілкування нанівець.

Звісно, Максим таку «золоту жилу» втрачати не збирався. Обривав телефон, писав повідомлення, щиро не розуміючи: а що не так?!

А коли нарешті почув пряме пояснення, страшенно образився.

— Вирішила не ділитися грошима? — сичав він.

— Чи тепер, як у тебе все є, вважаєш, що можеш претендувати на кращу партію? Яка ж ти, Віро, жадібна поганка!

— Ну і нехай, — спокійно знизує плечима жінка.

— Зате вчасно розійшлися. Він так і не зрозумів, що справа зовсім не в жадібності. Мама моя, правда, зітхає, мовляв, непоганий же був хлопець. Так, був непоганий. Рівно до тієї миті, поки так гучно не зрадів чужим грошам і не почав будувати грандіозні плани за мій рахунок.

***

Іноді життя підкидає нам несподівані випробування, де великі гроші стають не лише порятунком, а й безжальним лакмусовим папірцем, який миттєво проявляє справжню суть людей поруч із нами.

Цікаво, а як би ви вчинили на місці Віри, почувши подібні плани від близької людини?