— Ви надаєте занадто великого значення їжі. Простіше треба бути. Та й потім — хочеться чогось нового. Крафтового. Того, чого ніколи не пробував. Зрозуміло, що доводиться переплачувати, але воно того варте. Жодна домашня їжа не зрівняється з авторськими стравами

Повідомлення прийшло без привітання. Як завжди.

«Тату, перфоратор на тиждень позичиш?»

Стас прочитав і важко зітхнув. Він розумів, що в очах сина виглядає мамонтом і ретроградом, але ніяк не міг звикнути до цієї нової звички — не вітатися в повідомленнях.

Двадцять вісім і п’ятдесят — справді прірва. І все ж було шкода. Ніби з кожним таким коротким рядком губилося щось важливе. Адже коли вітаються — фактично бажають здоров’я. Або просто доброго дня.

«Щось я буркочу, як старий», — осадив себе Стас, але змінити звички не зміг.

«Привіт! — написав він. — Звичайно. Коли приїдеш?»

«О, супер! У неділю до обіду нормально?»

«Чудово. Мама буде рада».

Рада буде не тільки Марина. Сам Стас теж сильно скучав за сином. Денис рідко балував батьків візитами і ще рідше — просто повідомленнями.

Писав здебільшого тоді, коли щось було потрібно. З іншого боку… Він молодий, у нього багато справ. Робота, спорт. Нічого. З віком зрозуміє.

Марина, звісно, зраділа. У неї була улюблена робота, були хобі, але хіба це може зрівнятися з можливістю побачити єдиного сина? Вона не заперечувала, коли Денис вирішив жити окремо.

Розуміла: не можна тримати дорослого хлопця біля спідниці. І дуже скучала. Просила хоч іноді подзвонити — він забував. Дзвонила сама — йому було ніколи розмовляти.

Тож візит сина завжди був для неї справжнім святом. Тим паче у вихідний. І до обіду.

У суботу вранці вони зі Стасом рушили на ринок. Ще здалеку чути було гомін: продавці перекрикували один одного, хтось гучно вихваляв молоду картоплю, хтось пропонував «останні» пучки кропу й петрушки.

Повітря пахло свіжістю — мокрою зеленню, спілими помідорами, щойно розрізаними огірками й трохи солодкуватим запахом молодої моркви.

Марина повільно йшла між рядами, зупинялася біля кожного прилавку, обмацувала кабачки, принюхувалася до пучків кропу, питала:

— А ці помідори з поля чи тепличні?

Стас тим часом торгувався за м’ясисті червоні перці й кілька гарних баклажанів. Продавчиня в хустці зважувала овочі на старих важках, швидко перекидаючи гирі, і з усмішкою казала:

— Беріть, не пошкодуєте. Сьогодні привезли свіжісінькі.

Вони набрали повні торби: молоду картоплю, кабачки, моркву, цибулю, зелень, помідори.

Потім зайшли у фірмовий магазин при м’ясокомбінаті — за свіжим курячим м’ясом, а вже звідти поїхали в гіпермаркет докупити те, чого не вистачало.

У неділю Марина підвелася о п’ятій ранку і взялася клопотатися на кухні. Вона пам’ятала: Денис обожнює салат із кальмарів, солодку випічку і курку.

Тому вирішила зробити чахохбілі, смажений рис зі спеціями на гарнір, салат і лимонний пиріг. Заглянувши в морозилку, з радістю знайшла останній пакетик замороженої смородини — ще з минулого літа, з дачі — і зварила компот.

Ось так. Усе, що любить синочок.

«Денисе, ти скоро? — подзвонив син Стас. — Уже пів на третю. Ти казав, що приїдеш до обіду. Мама наготувала, чекаємо».

«Так-так, — відгукнувся Денис. — Їду. Ви обідайте без мене, я в кафе зайшов пообідати. Буду десь за годину. Ну, може, швиденько чайку поп’ю. Усе, вибач, паркуюся!»

«Швиденько! — пирхнув Стас. — І взагалі… Мати готувала пів дня, а він…»

«Ну не сердься, — Марина погладила чоловіка по плечу. — Може, затори по дорозі, а він зголоднів… Нічого. Я йому в контейнер зберу, з собою забере. Усе добре».

Денис приїхав близько четвертої і був у найкращому настрої. Навіть на зауваження батька, що він вчинив негарно, лише відмахнувся, не вступаючи в суперечку.

«Не будь нудним! — усміхнувся він, сідаючи за стіл і присуваючи до себе чашку з чаєм. — Ви надаєте занадто великого значення їжі. Простіше треба бути. Та й потім — хочеться чогось нового. Крафтового.

Того, чого ніколи не пробував. Зрозуміло, що доводиться переплачувати, але воно того варте. Жодна домашня їжа не зрівняється з авторськими стравами».

Батько хмурив брови, а мама мовчки дивилася на стіл, задумливо розгладжуючи неіснуючу складку на клейонці.

«Та чого ви! — Денис навіть розсміявся. — Ну ось дивіться. Сьогодні я спробував цілих три — розумієте — три ексклюзивні страви! Одна з них — взагалі новинка, такого ніде й ніколи не було! “Клаб рол” називається».

«Так? — виявив слабкий інтерес Стас. — І чим же він “клаб”? Чи може “краб”?»

«Ось! Весь ти в цьому! Не знаєш, а вже налаштований на негатив! А це, між іншим, неймовірно смачно! Так, погоджуюся, триста гривень, але це цілий обід замінює!

Там усередині сосиска, картопляне пюре, соус і маринований огірок!.. А ще… Ще… Брускета з конфі з цукіні. Фантастика! Маленька порція, також триста гривень — а який смак!..» — він мрійливо примружив очі й навіть тихенько замичав від задоволення.

І не помітив, що батько квапливо щось шукає в телефоні.

Денис закінчив розповідь і потягнувся за шматком пирога, але Стас рішуче відсунув блюдо подалі.

«Ні-ні! — він навіть пальцем погрозив. — Це не атмосферно. І не крафтово. Зачекай секунду…»

Стас підвівся з-за столу, витягнув із хлібниці два шматки позавчорашнього хліба, а потім, діставши з холодильника банку кабачкової ікри, плюхнув по ложці на кожен.

Потім відірвав два листочки петрушки й прикрасив «страву».

«Ось! — він любовно оглянув композицію. — Пробуй! Буде мало — таких брускет хоч десять штук зробимо. У нас цього “конфі” ще банок шість залишилося, мати минулої осені з запасом накрутила. Давай-давай, пробуй!»

«Ой! — сплеснула руками Марина. На її обличчі з’явився лукавий вираз — вона зрозуміла задум чоловіка. — Сину! Дякую за підказку! У нас якраз лаваш є — я тобі зараз чахохбілі загорну. Будеш “джорджія рол”?»

«Ви знущаєтеся, так? — у голосі Дениса звучала справжня образа. — Смієтеся з мене? А я, між іншим, про вас подумав! Спеціально для вас купив на винос пляшечку елітної комбучі. Такого ви точно не пробували! Понад двісті гривень коштує, але мені для вас нічого не шкода!..»

Він вийшов з-за столу і, голосно сопучи від образи, пішов у коридор.

Через хвилину повернувся з маленькою пляшечкою чогось дивно-жовтуватого.

«Ось! — урочисто оголосив. — Пробуйте! Це не те, що ваші ретро-киселі й компоти!»

Марина і Стас налили собі в склянки потроху таємничої комбучі й, переглянувшись, обережно спробували модний напій. І знову переглянувшись, дружно розсміялися.

«Крафтово! — задихаючись від сміху, ледь вимовив Стас. — Ком… комбуча!»

«Точно-точно! — вторила йому Марина. — Бабуся Нюра свій чайний гриб пестила, а мама потім викинула його. Сказала, що нікому ця гидота тепер не потрібна. А нині — он як! Комбуча! Доведеться до Олени Миколаївни на поклін іти, чайний гриб просити…»

Денис подивився на батьків і похитав головою. Ну що з них візьмеш? Літні люди. Мамонти.

Не розуміють сучасних трендів. Він сам не помітив, як узяв із тарілки бутерброд із кабачковою ікрою і відкусив одразу майже половину. І завмер, не вірячи своїм відчуттям.

Брускета з конфі з цукіні.

Той самий смак.

Хоча ні.

Навіть смачніше.

***

Цю теплу й трохи іронічну історію надіслала наша читачка. Іноді між поколіннями пролягає не прірва, а лише різні назви одних і тих самих речей. А смак дитинства, виявляється, нікуди не зникає — просто чекає, поки його знову впізнають.

Чи бувало у вас так, що найпростіше раптом виявлялося найкращим?