Ми з чоловіком, Степаном, виростили нашого єдиного сина, Андрія. Тепер йому вже 25 років, добрий він у нас, м’який та чуйний хлопець.
Три роки тому одружився на дівчині, яку звати Ірина. Жити з нами вони не стали – пожили рік і вирішили винайняти квартиру, хоча місця в нашому будинку вистачало б на всіх. Але це їхній вибір, і ми не втручалися.
Наш будинок – то справжня праця: вугілля принести, щось відремонтувати, город доглянути. Ірина цього не любила, не звикла до сільського життя.
Вони вирішили жити окремо в місті, зняли дорогу квартиру, та й живуть там. Ми зі Степаном допомагали їм як могли: і грошима, і технікою, і подарунками для дому.
Якось мова зайшла про одну з наших машин. В Андрія була потреба в автомобілі, і ми домовилися продати їм нашу іномарку за половину ціни.
Машина гарна, майже нова, ми на ній багато не їздили. Вирішили, що так молодим буде стимул, щоб розрахуватися поступово протягом року.
Але минуло два роки, а 70 відсотків грошей так і не віддали. Ми й не наполягали, розуміли, що їм важко – з’явився онук, клопотів багато.
– Як стане легше, тоді й розрахуєтеся, – сказали ми, – думали, що він буде вмотивований, щоб повернути гроші.
Потім у Степана не стало мами, моєї свекрухи, і вона залишила свою квартиру Андрію, нашому синові. Але Ірина відмовилася туди переїжджати – сказала, що їй там некомфортно. Вони продовжують винаймати дорогу квартиру, а бабусину здають в оренду.
Ми все це час продовжували допомагати їм, але згодом почали помічати, що Ірина живе не заощаджуючи. Вона купує тільки дорогі речі, і навіть дитячі речі для онука має бути тільки фірмові, інакше вона ними нехтує.
І ось одного дня ми зі Степаном вирішили продати свою стару машину і купили новішу, але довелося взяти кредит.
Чоловік якось обмовився Андрію, що вони могли б поступово повертати борг за машину, бо нам самим зараз не дуже з грошима. Він навіть не просив усе одразу, лише натякнув, що можна трохи повертати.
Андрій приїхав наступного ранку, кинув на стіл гроші й сказав:
– Ми вам більше нічого не винні.
Після цього він розвернувся і пішов, не попрощавшись. І відтоді ми їх більше не бачили, не чули. Вони не беруть трубки, не спілкуються, онука не привозять.
А до того у нас були такі гарні стосунки. Я завжди ставилася до Ірини з повагою, хоча вона жодного разу не назвала нас з чоловіком по імені, лише “ви”. Сиджу тепер вечорами, плачу, а образа роз’їдає серце. Степан теж переживає, не знає, що робити.
Порівнюю наше життя і їхнє. Ми жили в дев’яностих, коли все було за картками, ніхто не допомагав.
Мої батьки теж не могли нічим допомогти, але я їх завжди любила і поважала. І тепер не знаю, як жити далі з цим відчуттям порожнечі і болю. Невже все, що ми зробили для них, не має ніякого значення?
