Моя мама все життя прожила з батьком, так і не полюбивши його. Вона цього навіть не приховувала.
У дитинстві я не розуміла, чому мама так ставиться до батька, якого я дуже люблю. Він терпів її байдужість, мабуть змирився з ними заради мене, єдиної та улюбленої дочки.
А ось мати мене не любила, хоча й намагалася щосили зображати турботу. Можна було б подумати, що я нагадую їй ненависного чоловіка, але я була схожа на неї, але зовні.
Мати терпіла батька через комфорт. Він був на керівній посаді, непогано заробляв.
Гроші, велика квартира, дача та машина – ось що утримувало мою матір від розлучення. А батько жив із нею через звичку і заради мене.
Я це зрозуміла, коли підросла. Але тоді я засуджувала матір і навіть не підозрювала, що повторюю її долю.
Коли закінчила школу, вступити не змогла. На той час тата вже не було два роки.
Його не стало тихо, як і жив (уві сні від нападу). Мати сама забезпечити нас була не в змозі.
Грошей на навчання не було і я пішла працювати продавцем на ринок. Там і познайомилася з чоловіком, негарним, старшим на 11 років, але в нього були кілька магазинів, машина та гроші.
Жив за містом у власній хаті, щоправда, батьківській. Будинок великий, двоповерховий (не котедж, звичайний).
Він гарно доглядав, обіцяв сплатити за навчання і я не встояла. На той час у матері з’явився чоловік, і вдома мені було незатишно.
Мати була задоволена, що я переїду, та ще й зять із грошима, допомагатиме їй. Але першою моєю умовою чоловікові була заборона на таку допомогу.
Він здивувався, але підкорився. Вчитися я не пішла, одразу дізналася, що чекаю дитину, незабаром з’явився син.
Хоча чоловік і наполягав, а свекруха обіцяла допомагати з дитиною, я не захотіла обтяжувати себе навчанням. Потім я ще не раз пожалкувала про це, але це було вже потім.
Ні, чоловік мене не ображав, кохав, виконував усі мої бажання, хоча й розумів, що кохання у відповідь немає. Мабуть, він на нього не розраховував із самого початку.
Але кілька разів я хотіла розлучитись, а залишалася тільки заради комфорту, як і моя мати. Але в неї була професія та робота, а в мене нічого.
Нині ми вже маємо онуків. Батьки наші померли, а я тільки зараз зрозуміла, як мені пощастило із чоловіком.
Але мені вже 45 років, а чоловікові 56. Він дедалі більше мовчить, любить самотність.
Радість на його обличчі я бачу лише тоді, коли приїжджає син із сім’єю. Чоловік все більше нагадує мені мого батька, тому вина перед ним стає нестерпною.
