Мене звуть Адель і мені 32 роки, я дружина рабина з України синагоги в Ізраїлі, маю великий будинок, п’ятеро дітей, зараз чекаю шостого. Нарівні з домашніми справами я викладаю мову для приїжджих, але все це з’явилося 10 років тому.
Колись мене звали Маргарита, я народилася на Донеччині, батько нас покинув, коли мені було 2 роки, пішов до сусідки на поверх нижче. Так ми й жили 7 років, мама була у постійному пошуку мені нового тата, з нами жило дуже багато чоловіків, і кожного, кого не приводила мама, вона змушувала називати татом.
Ці «тата» були різні: одні мене любили, інші ображали, треті просто ігнорували, іноді мені доводилося засипати на підлозі на кухні під ритмічний скрип ліжка.
У 10 років ми переїхали до Павлограда Дніпропетровської області, мама вийшла заміж, у вітчима був свій будинок, він прийняв мене як рідну, купив багато одягу та іграшок.
У 14 років вітчим мене образив, але моя розповідь на маму подіяла по-іншому, мама сказала, що не дасть мені поламати їй життя і відправила мене в дитячий будинок. Ті 4 роки, які я провела у цьому пеклі, я просто не хочу згадувати. 7 листопада 2007 це останній день коли я бачила свою маму.
Ні, вона досі жива і здорова, просто того дня вона приїхала до мене в дитячий будинок і повідомила, що у них з вітчимом скоро буде малюк і мені краще не з’являтися вдома, щоб його не провокувати. Після дитячого будинку я опинилася на вулиці, тому що мама від мене не відмовилася, то я не мала права, як сирота отримати квартиру від держави і мені довелося повернутися до них, але виявилося, що вони вже 3 роки тому переїхали до Києва.
Мені йти не було до кого, та й грошей не було, тож ночувати мені доводилося на теплотрасі. Працювала прибиральницею, двірником, збирала пляшки.
Якось, щоб не померти з голоду, я вкрала пиріжок, мене зловили, дуже сильно покарали. Ще мене змусили відпрацьовувати пиріжок.
Я жебракувала близько року, мене намагалися споїти, але я вперто чинила опір, ну коли мене вирішили здавати в оренду на ніч «бо гарненька мордочка» я не змогла це витримати і вирішила покінчити з життям.
Я зробила це, опритомніла вже в лікарні, біля мене сиділа жінка середнього віку, і щось шепотіла, як потім мені розповіла Хана (так звати цю жінку) вони з чоловіком знайшли мене в лісі, коли виїхали за грибами, закидану гілками.
У лікарні я провела більше двох місяців, весь цей час Хана та Шимон дбали про мене, а після лікарні забрали до себе додому до Дніпропетровська. Вони віруюча єврейська сім’я, у них 12 дітей, у їхньому домі я зрозуміла, яка має бути справжня сім’я. Їхня старша дочка Хая моя ровесниця, ми з нею швидко потоваришували, я стала ходити на всі заняття, та й Шимон щовечора мені розповідав щось нове та цікаве.
Я почала жити по-новому, думати, говорити, а 20 березня 2011 році я прийняла їх віру і на світ з’явилася Адель, Маргарити не стало назавжди, разом з усіма бідами.
Я почала нове життя, чисте та духовне. Напередодні Рош га Шани (Новий рік) у мене був шидух, мене познайомили з Натаном, мій нинішній чоловік, найкращий чоловік у цьому світі, він теж прийшов у цю віру в досить зрілому віці.
5 січня 2012 року у нас було весілля, через 10 місяців на світ з’явився наш син Марк, через рік донька Малка, через 2 роки двійнята Хая та Хана, у 2017 на світ з’явилася Ліора, у тому ж 2017 ми переїхали до Ізраїлю.
У 2018 році мене знайшла моя мама в соц. мережах, дізналася по фото, але я сказала, що я ніяку Риту не знаю, як 18 років тому вона перестала знати мене. Ночами мене душать кошмари, я щосили намагаюся забути все, але згадуючи цю зраду, спливають у моїй пам’яті всі спогади.
Іноді я просто хочу вити, але мені не можна, адже я дружина рабина, я вранці повинна бути красива, доглянута, адже весь день мені всі заздрять і мною захоплюватимуться, а я щовечора проситиму Всевишнього, щоб він пробачив усіх, хто мене образив, і дав моїм діткам найкращої долі.
