Мені 35 років, синові 7, я розлучена офіційно 2,5 роки тому. Проблема моя залежить від сина, звідси випливає і залежність від колишнього чоловіка.
Я 8 років сиджу вдома, не працюю. Сина нікуди подіти. Мама відмовляється з ними сидіти, мотивуючи, що далеко до мене їхати та хворіє, і що синові в першому класі потрібна мама.
Почуття жахливої самотності, це нервозність, сльози, крик часом на дитину і сама кидаюся від одного до іншого чоловіка. І розумію, що не один не потрібний мені, чи хочу то однією бути, чи то заміж знову. Або кохання ще, а може, розважлива я.
Втомилася сина виховувати одна, віддавати не хочу колишньому чоловікові, люблю синочка дуже. Але морально і душевно нестерпно.
Від чого? Не знаю. Мабуть, бо самотня весь час. Пошкодувала, що розлучилася, а може й ні.
Колишній чоловік із новою сім’єю живе в моєму будинку. Нестерпно це усвідомлювати.
Головне, я весь час вдома із сином. І немає інших справ. Або працювати хочу, або заміж, або чекаю, що на блюдечку принесе мені щастя хтось.
Не можу розпочати діяти. Спілкуватись наче більше не вмію, страхи, комплекси. Деколи плачу, але мені доводиться витирати сльози, випивши заспокійливі, щоб син не бачив моїх сліз.
Треба чимось мозок зайняти, але думок немає. Загалом, самотність напружує мене, а мені сина ростити.
Підкажіть мені щось або просто пошкодуйте мене. Мені нема з ким поговорити навіть.
Батьки є, але мені вони не допомагають, дуже прикро мені. Не знаю, як почали нове життя.
