Наші відносини почалися нещодавно, як продовжуватимуться далі – я не знаю, навіть не уявляю собі, та й не думав, що так може бути. Мені 55 років, їй лише 30 років, у обох є сім’ї.
Поцілунки крадькома на роботі при зустрічі (ми разом працюємо, а інші співробітники не сліпі), рідкісні зустрічі на орендованих квартирах. Обіцяти їй, що розлучуся, люблю, одружуся – це смішно виглядає.
Та й що я їй можу дати замість того, що в неї є? Хіба що увага, ніжність та ласку, якої їй не вистачає.
Вона молода і красива, у мене просто дах зносить від неї, поряд з нею я знову почуваюся чоловіком. Один її дотик чи ніжне слово викликає в мені трепет і хвилі щастя.
Я не знаю, що робити. Почуття закоханості не минає.
Як побачу її – втрачаю свідомість, стаю як закоханий хлопчик, всі здорові думки відлітають. Мав рацію той, хто сказав, що коли приходить кохання, мізки відлітають у кватирку.
Ганяю від себе її геть, а вона не йде, хоча ми обидва не бачимо перспективи наших подальших відносин. Маю гарну прекрасну дружину, з якою ми прожили 30 років.
Напевно, я її все ще люблю, сприймаю як друга і вдячний за життя разом роки. У нас із дружиною дві дочки, ровесниці моєї коханки.
Приховувати від усіх наші стосунки довго не вийде – все таємне колись стає явним, та й не чесно стосовно наших родин. Я в безвиході, оскільки різко порвати стосунки просто не в моїх силах.
Щодня думаю, що це потрібно зробити, то буде краще для всіх нас, але далі думок справа не рухається. Цю сповідь пишу з роботи, поки її немає поруч, адже вона сидить за сусіднім столом у відділі.
З огляду на свій вік я ніби розумію безперспективність наших відносин. Яка я для неї надія та опора?
Я не олігарх, щоб утримувати дві родини, тим паче непомітно. Ось усе розумію, а нічого зі своїми почуттями вдіяти не можу.
Напишіть, будь ласка, свої думки та поради. Образи про «старого цапа» та інше писати не обов’язково – я й сам знаю, як це все виглядає збоку.
