Мою історію, мабуть, варто почати розповідати з того, що було ще до моєї появи. Мій дідусь був дивовижною людиною разючих душевних якостей, розуму, таланту.
Свого часу приїхав зі столиці до нашої місцевості й одружився тут на бабусі, та так і залишився. У них з’явилося двоє дітей – старший, мій дядько та моя мама.
Мама була схожа на дідуся. Дядько з раннього дитинства почав бути якимось жорстоким. Незрозуміло, в кого він такий уродився.
Він любив усе підпалювати, і одного разу, коли йому було років 10, спробував підпалити будинок, в якому спали його мама та сестра. Він замкнув двері будинку та підпалив веранду.
Випадково зайшла сусідка, встигла погасити вогонь і врятувати їх, бо моя історія б ніколи не почалася. Дізнавшись про це, дідусь покарав дядька. Той приховав ненависть на все життя.
Років так у 16 дядько зв’язався з бандюгами, заплямував себе такими мерзенними справами, що дідусь його і бачити більше не побажав. Дядько вступив у банду, це були 90-ті, став «хрещеним батьком».
Мама теж виросла, вийшла заміж, і на світ з’явилася я. Я одразу сильно прив’язалася до дідуся, він став найдорожчою людиною на світі, навіть ближче до мами, хоча я її теж дуже любила.
Батько мій виявився, до речі, поганим батьком і чоловіком, вони розлучилися. Зате дідусь був моєю радістю багато років.
Я тяглася до нього завжди, як рослина до сонця. Мама з часом вийшла заміж ще раз, у мене з’явився вітчим, який спочатку поводився дуже спокійно.
І раптом страшна трагедія — аварія, в якій моєї мами, ще зовсім молодої, сповненої надій, не стало. О восьмій вечора ми з нею весело балакали, а через годину її серце вже не билося. Біди на цьому не скінчилися.
З’явився не хто інший, як мій дядечко, який побачив довгоочікувану можливість помститися. Він налаштував тупого вітчима проти нас, підключив своїх підручних бандюків і відібрав у нас майже все, що залишилося від матері, заявляючи, що це власність вітчима.
З його подачі вітчим напав на мене, а дядько радів, що так ось помстився моїй матері. Вітчима, він, до речі, зрештою обдурив і все забрав собі.
Мені було 12 років. Я залишилася фактично на вулиці, без грошей і не знаючи, куди йти. Дідусь був пенсіонером, старим, зламаним втратою любої дочки. Він думав, що незабаром його не стане від горя.
Але він зміг взяти себе в руки, знаючи, що я залишилася сама на світі. Він дав притулок мені, він почав боротися за життя.
До речі, мій батько в той час жив неподалік, він знав, як вітчим вчинив зі мною, знав, що я буквально мучаюся з голоду, але, зрозуміло, зовсім нічого не зробив.
Я згадую, як бідний дідусь, на милицях, з першою групою, ходив та оббивав пороги чиновників, намагаючись знайти справедливість. Йому вдалося відбити бодай дачу, він почав збирати гроші, щоб я щось змогла отримати.
І ось ми стали жити з дідусем. Я так любила його. Згодом ми навчилися жити з нашою втратою і навіть стали почуватися щасливими. Коли я підросла, ми з дідом стали ще ближче одне до одного, щовечора проводили разом.
Ми виявились спорідненими душами. Ми читали книжки, гуляли, дивилися кіно, балакали, поралися на дачі.
Він розповідав дивовижні історії про своє життя. Він був такий лагідний, люблячий, дбайливий. Щоправда, у мене не складалися стосунки з хлопцями, я так і не знайшла відповідного, не завела й друзів.
Але не страшно, адже з дідом я була щасливою. І ось одного ранку дідусь відчув себе недобре. Піднялась температура.
Мені потрібно було просто посидіти поруч, але я запанікувала і викликала швидку допомогу. Я думала, що в лікарні діду буде безпечніше.
А в результаті саме у цій лікарні його заморили. Приступ хвороби, через яку звернулися до лікарні, швидко пройшов, я вже думала, що скоро випишуть.
А йому там виписали ліки, від яких йому стало погано, і незабаром його не стало. Небо почорніло для мене.
Я звинувачую лікарів і себе, що довірила їм своє сонечко. Як я могла? І ще кілька слів про те, як я дізналася про це.
Мені не зателефонували із лікарні. Вранці прокинулася від того, що хтось ломився у двері.
Пішла і з подивом побачила дядька, який багато років не з’являвся. Він жив у іншому місті. Виявилося, він приїхав, щоб потішитися над тим, що дідуся не стало.
Цей бовдур за підозрілих обставин приїхав з іншого кінця країни, чомусь того ранку, коли не стало діда, пішов до нього, і тут же дідуся не стало. Сміявся над його тілом.
Я навіть не знаю, чи сам дідусь пішов з життя. Чи не він підкупив лікарів? І ось людина ходить і коптить небо.
А мого дідуся, чудової, чарівної людини немає. Серце розривається від горя. Я залишилася сама на світі.
Я ходжу вулицею, де ми гуляли вдвох, я всюди уявляю його променистий образ. Він мав такі плани на це літо. Ще недавно ми були вдвох і щасливі.
Уві сні я ходжу і шукаю його, я прокидаюсь, але його ніде немає. Немає більше моєї радості. І світ спорожнів для мене.
