— Мені подобається, як ти працюєш, сьогодні будеш для начальства святковий стіл накривати й страви подавати. А потім можеш, те що на тарілках залишилося, додому взяти, рибку там, шинку, ну й усякі інші делікатеси. У тебе ж кажуть синочок зовсім маленький? Ти ж іще годуєш його

— Ну що ти, голубонько, підійди до мене ближче.

Завідувач їдальні для керівництва дивився на Ларису дуже привітно. І вона теж була йому вдячна, її сюди Оксана порекомендувала, сусідка по комунальній квартирі. У неї пішла змінниця, ось вона Ларисі й запропонувала. Туди ж просто з вулиці не беруть, справа дуже відповідальна, начальників годувати.

— Підійди, підійди, розкажи, як живеш? — Геннадій Єгорович сам підійшов до Лариси й руку їй на плече поклав, — Мені подобається, як ти працюєш, сьогодні будеш для начальства святковий стіл накривати й страви подавати. А потім можеш, те що на тарілках залишилося, додому взяти, рибку там, шинку, ну й усякі інші делікатеси. У тебе ж кажуть синочок зовсім маленький? Ти ж іще годуєш його?

Геннадій Єгорович іще ближче присунувся і його руки повільно нижче опустилися:

— А тобі, мабуть, годувати час, бач як набрякли, ти від мене не відсувайся, не бійся, я тільки пригорнуся трошки й усе, не ображу. Ти ж не хочеш роботу втратити?

Ларису обдало жаром, та ще й у нього пахло з рота ковбасою і різким одеколоном від лисої голови.

Вона не знала, що й робити. Хотіла було відсторонитися і вперлася в нього руками, але згадала, як Василько голодний кричав, коли вона з ним сама залишилася, і її руки безсило опустилися…

— От і розумниця, — уже за кілька хвилин завідувач від неї відсунувся, обличчя його виражало вдоволення, — Ти зрозумій, мені ж багато не треба, я давно вже не можу, мені тільки ось так, та й добре. А ти зате сита будеш, і синочка піднімеш, а як же інакше?

Лариса дивилася на нього порожніми очима, розуміючи, що якщо вона відмовиться, то не знає, як їй вижити…

Важкий вибір

У Лариси синочок маленький, з Леонідом вони були не розписані, він обіцяв-обіцяв, але замість одруження втік, не залишивши адреси. Майже два роки жив він із Ларисою в її кімнатці, вона й розмріялася, тим паче сина йому подарувала.

Але Льоня сказав, що він зараз ховається від когось, у нього умовний термін був, тому сина він поки на себе краще не оформлятиме. Термін йому дали помилково, але ж правди не доведеш, він казав, що на залізниці працює, приходив із «роботи» втомлений.

І, розвалившись на стільці, він повчав Ларису:

— Це тобі не в буфеті в театрі бутерброди та каву подавати, у мене робота важка, давай, дружино, годуй чоловіка.

Лариса червоніла від слова «дружина», розуміла його і подавала йому гарячу вечерю, і картопельки насмажить, і м’яса, адже Льонечка здобувач, Льонечка в неї добре заробляє.

А потім усе зруйнувалося в один день. Леонід зник, а за кілька днів до неї з поліції приходили. Розпитували про якогось В’ячеслава, вона сказала, що не знає такого, але коли фото показали, вона вся зблідла.

— Так це ж мій Льонечка, він кудись поїхав, напевно по роботі, але він до мене повернеться обов’язково.

Лариса палко говорила це, і сама намагалася вірити тому, що каже…

— А прізвище в нього яке? — уїдливо запитав слідчій, голову набік нахиливши.

— Коваль, він Леонід Іванович Коваль, а що сталося?

— І документи бачили? — ще більш недовірливо, із хитрою посмішкою уточнював міліціонер.

— Ні, не бачила, але він же мені так сказав, — з відчаєм у голосі відповіла Лариса, розуміючи вже, що все пропало!

— Так так, Ларисо Андріївно, ви якщо ваш «Леонід» раптом тут з’явиться, мені за цим ось номерочком одразу зателефонуйте.

І він сунув їй папірець із кострубато написаним номером:

— Я дивлюся в коридорчику у вас є телефон, а вас я викличу за кілька днів на впізнання, злодій був цей ваш співмешканець, краденим торгував.

Пізніше Ларисі довелося повернути ланцюжок із кулоном і сережки, що їй Льонечка подарував. У неї тремтіли руки, але не від того, що шкода подарунків, а від того, що життя її було розбите.

Як тепер їй жити самій з Васильком?

Йому й року немає, вона ще годує, Льоня обіцяв, що вона знову в театральний буфет піде, для більшого настрою працювати, а він няню найме, на дві-три годинки. А тепер ні няні, ні театру, ні грошей, ні кохання. Злодій її Льонечка, виявляється, та до того ж і не Льонечка він навіть…

Лариса плакала на спільній кухні й не вгледіла — манна каша для Василька на плиті втекла…

— Не реви, прорвемося, — це на кухню прийшла Оксана, вона завжди весела і жвава, ніби в неї все в житті чудово.

— Нічого скиглити, молоко пропаде, чим будеш Васька годувати? Ти взагалі, Ларко, жити на що збираєшся? Чи в тебе вже новий коханець є?

Лариса похитала головою з боку в бік:

— Ніііі, не потрібен мені ніхто тепер більше, ніколи заміж не вийду!

— Ну не зарікайся, життя велике, хто знає, як воно складеться. Але зараз теж їсти треба, он твій Васько як кричить, а ти кашу проґавила, на одному своєму молоці його не прогодуєш. Синочок же росте!

Оксана їй і запропонувала стати її напарницею в їдальні для начальства в міністерстві.

— Я з твоїм Васьком буду вдома відпочивати, поки ти працюєш, він мене знає, але гуляти не піду, зрозуміла? Але вечір мій, як повернешся — одразу забирай! А коли моя зміна, ти мені підлогу миєш, на кухні за мене чергуєш і суп вариш, згодна? Не люблю я всього цього побутового.

Лариса, звісно, погодилася, це ж просто порятунок, тепер у неї буде робота і вони з Василем виживуть…

Спогади про минуле

Усе це знову прокручувалося в голові в Лариси Андріївни. Уже багато років відтоді минуло. Вона давно заміжня, з любові за Костю вийшла, доньці Наталі вже двадцять шість, а синові Василю — тридцять три.

І те, що тоді було, здається далеким, ніби й не з нею було. Але іноді, коли довго не спиться, їй раптом згадується, як вона збирала нечіпані з загальної тарілки шматочки ковбаси, сиру і копченого м’яса. У скляну банку складала грибочки або котлетки по-київськи, і тягла додому повні сумки.

Оксанка теж зі своєї зміни несла, що залишилося, а вже підрослий Василько посміхався, як зайчик, показуючи зубки, і ручку простягав:

— Мамо, дай кабаски, дай кабаски…

З Оксанкою вони ніколи завідувача не обговорювали, може до неї він і не ліз. А сама Лариса намагалася про це не думати. Він же просто пригорнутися хотів й усе, а їй треба сина виростити…

Зате тепер, ось такими безсонними ночами, нудить від цих спогадів. Вона намагається забути, але їй до болю соромно, як вона з тарілок збирала ці шматки ковбаси та інші, загалом, недоїдки.

І втішити себе, що вона це робила, щоб вижити їм із Василем, тепер уже не завжди виходить. Гидко їй і за себе соромно… Нудить на душі, напевно, якби Костя дізнався, він би її зневажав за те, що вона не знайшла іншу роботу…

Але потім ці спогади відступають, ніби це не з нею і було.

Через день приїде Василь із сім’єю, із дружиною Люсею та донькою Ксюшею. Він буде підколювати сестру, що вона вся в роботі й заміж іще не вийшла. А Наталя буде надуватися на брата й казати, що вона ще не знайшла собі гідного чоловіка, такого, як їхній тато!

Лариса Андріївна заспокоїться, яке щастя, що в неї є всі вони, її улюблені, син Василько, донька Наталочка, онучка Ксюшенька і невістка Люся. І звичайно, її улюблений чоловік Костя, а все інше давно кануло в минуле…

Чи є в нашому житті вчинки, за які нам соромно, навіть якщо вони були продиктовані обставинами?

І чи може час і щастя з близькими людьми зцілити ці давні рани, або вони все одно час від часу дають про себе знати? Поділіться думками, любі читачі!