Літній чоловік варив у казанку юшку зі щойно спійманої рибини і голосно прицмокував губами, коли брав на пробу ложкою гарячу юшку. Коли юшка була майже готова, чоловік заклопотано подивився на свій імпровізований намет, виготовлений із кількох мішків, пов’язаних між собою шматком мотузки, і величезного шматка тенту від вантажної машини, що ще кілька днів тому валявся в багнюці неподалік, і незадоволено сказав:
— Солі замало. Треба б роздобути солі, без неї зовсім не той смак, — нарікав старий кухар, витрушуючи з порожньої баночки останні піщинки найголовнішого інгредієнта.
Раптово з-за кущів з’явився дивний незнайомець, одягнений зовсім не за погодою. З портфелем, прикутим золотим ланцюгом до його правої руки. Незнайомець швидким кроком підійшов до старого і, спритно відкривши портфель, дістав із нього невелику сільничку.
— Потапенко Микола Васильович? — сказав незнайомець і простягнув сільничку чоловікові.
— Так, це я, — Микола Васильович щедро посолив юшку і простягнув сільничку назад.
— Ви навіть не спитаєте, хто я? — незнайомець зробив здивоване обличчя і сів на пеньок навпроти.
— А чого питати? Я вашого брата не вперше бачу. Разів дев’ять уже точно до мене заходили, але так і йшли ні з чим.
— Дев’ять? — незнайомець здивовано підняв на нього очі. — А скільки ж вам тоді років, дорогий ви мій?
— Коли я вперше зустрівся з твоїм попередником, мені було п’ятдесят. Отже, додай ще сто і дізнаєшся мій вік.
— Але цього не може бути! Ви й зараз виглядаєте не старше шістдесяти! Може, я помилився місцем? — незнайомець дістав із портфеля папку з паперами, перечитав кілька аркушів і задоволено зітхнув. — Ні, у мене все правильно написано, крім вашої дати народження. Ім’я, прізвище, по батькові та місце, звідки ми повинні будемо з вами вирушити в дорогу. А я за паперами ваш провідник. Просто вирішив особисто познайомитися, оскільки мене попереджали там, нагорі, що з вами можуть виникнути проблеми.
Після слів незнайомця «Там, нагорі!» вони одночасно подивилися на небо.
— Ну, не знаю. Оскільки треба — значить, треба. Я й сам розумію, що сильно тут затримався, але всі твої попередники так і не змогли забрати мене із собою…
— Ось цього, до речі, я і боюся.
Незнайомець подивився на годинник і встав зі свого місця.
— Ну ось і все, нам пора!
— Пора — так пора, — Микола Васильович зняв казанок із гачка і відставив його вбік. — Навіть юшки наостанок не даси скуштувати?
— Це ваше останнє бажання?
— Так…
— Що ж, останнє бажання — закон, навіть я не маю права його порушити.
Микола Васильович спритно відлив в алюмінієву тарілку гарячого супу і, проковтнувши шматочок риби, закотив очі.
— Яка юшка добра вийшла, тобі не передати! Бульйон такий смачний, що язик можна прикусити!
— Так?
— Сам спробуй, — старий хлюпнув у тарілку свого рибного супу і, усміхаючись, простягнув непроханому гостеві.
— Справді, смачно… А я от у відрядженнях звик все їсти всяку гидоту. Відрядження нашому братові, як ти розумієш, не передбачені: у вас же, у матеріальному світі, свої правила.
— Це так. Без копійки і сірників не продадуть. Добре, хоч картон та скло приймають. Я як набираю дещицю, так, дивись, на хліб із маслом і вистачає, — Микола Васильович махнув рукою в бік візка з макулатурою.
— А ось ви говорили, що до вас приходили такі, як я?
— Так, точно, так і було. Найперший з’явився, коли я їхав із гірки, дрова віз із лісу, значить. А кінь як поніс! Думаю, аби він не спіткнувся, інакше нам обом гаплик! Дивись, а на дорозі чорний кіт сидить. Ну як сидить? Одну ногу волочить, а ми з усієї сили летимо з гори, та прямо на цю тваринку. Я в останню мить коня в бік відвернув: голоблі у воза тріснули, кінь утік, а я разом із дровами прямо у стовбур дерева! Ось тоді біля мене вперше і з’явився такий, як ти!
Старий доїв тарілку, потім махнув рукою і підлив собі ще трохи.
— І чому ж він вас не забрав? — незнайомцю стало раптом дуже цікаво, і він перестав жувати.
— Розповім — не повіриш. Він (той, перший) раптом почав про щось говорити з котом. З тим самим чорним котом, що був на дорозі. І після цієї розмови залишився дуже незадоволений. Потім зібрався і пішов геть.
— А кіт?
— А що кіт? Подивився на мене, махнув хвостом, і я прокинувся після цього в хаті, живий і неушкоджений. Після цього ще вісім разів твої приятелі приходили: троє — у війну, ще кілька — після війни, але, як бачиш, я досі живий і здоровий.
— Мені все зрозуміло, — витер губи незнайомець. — Це був не простий кіт. Це Доглядач, він тобі за те, що ти пожертвував собою, рятуючи його, подарував дев’ять життів. Може, чув, що в котів дев’ять життів?
— Дев’ять життів, кажеш? А, справді, дуже схоже. Ну тоді ти мене точно з собою забереш — усі дев’ять своїх життів я витратив. Оскільки так, то йдемо, чого вже тепер…
Літній чоловік підвівся і тільки зібрався зробити крок у бік незнайомця, як раптово з-під землі з’явилося величезне коріння і заплелося навколо його ніг, не даючи ступити й кроку.
— Нічого не розумію! — Микола розвів руки в сторони.
— А ну…
Незнайомець спробував потягнути чоловіка на себе, і сам раптово по коліно провалився під землю, а коріння на дідусеві піднялося вгору і ще міцніше обхопило того за пояс.
— Мені казали, що з тобою в мене будуть проблеми. Але щоб такі? Що ж робити?
— Не знаю, — Микола на хвилину задумався, а потім, ударивши долонею себе по лобі, крикнув: «Я ж зовсім забув! Я діток своїх не погодував!»
— Яких ще діток? — незнайомець приречено дивився то на старого, то на казанок із юшкою, то на намет.
— Кис, кис, кис, кис, кис! Мої хороші!
З намету на поклик чоловіка вибігли три різнокольорові кошенята і, опустивши мордочки в казанок, почали з жадібністю сьорбати рибний суп.
— Знайшов нещодавно біля дороги. Пожалів тваринок. Дивлюся, ворушаться. Засунув до себе за пазуху, відігрів, нагодував, так от вони зі мною й живуть відтоді.
Обличчя незнайомця спотворилося в обуренні.
— Ну не можна ж бути завжди таким жалісливим! У вас своя доля, у них своя. Вас нагорі зачекалися давно, а ви тут втручаєтеся, чужі душі рятуєте!
Після цих слів три кошенята одночасно підняли голови й мовчки клацнули хвостами.
— Цього не може бути! Три майбутніх Доглядачі одразу? В одному місці? І коли накажете мені за Миколою приходити?
Рудий, чорний і білий котики переглянулися, а в незнайомця на долоні у вигляді опіку з’явилася цифра «27».
— Це неймовірно! Мені що, його тисячу років тепер чекати? — трясучи рукою від болю, чоловік забрав свою сільничку і, не подякувавши старому за юшку, з криками обурення пішов геть.
А три кошенята, досхочу наївшись, почали й далі займатися своїм улюбленим заняттям. Зовсім не звертаючи уваги на старого, який, нічого не розуміючи, швидко кліпаючи очима і широко відкриваючи від подиву рот, як риба, викинута хвилею на піщаний берег, так і залишився стояти біля багаття, проводжаючи поглядом незнайомця.
