Мене звуть Аліна, і я одружена вже кілька років із чоловіком, якого колись вважала справжнім ідеалом. Мій чоловік, Олександр, забезпечує нашу родину повністю, і на перший погляд, наше життя має виглядати бездоганно. Проте, за зовнішнім блиском ховається дещо інше, що щодня стає для мене все важчим випробуванням.
Олександр був одружений до мене. Його перша дружина, Катерина, була жінкою, яку багато хто називав «жінкою-вамп». Вона завжди знала, як отримати те, чого хотіла.
Подарунки, дорогі путівки, розкішне життя — все це було для неї звичним. Вона користувалася Олександром, і навіть після розлучення продовжує це робити. Він і досі підтримує її фінансово, даючи чималі гроші на утримання їхньої спільної дитини.
Я ж, навпаки, завжди була його повною протилежністю. Сіра миша на тлі цієї яскравої, маніпулятивної жінки. Я ніколи нічого не просила, намагалася бути самостійною.
Працювала, мала власні гроші, намагалася забезпечити наш дім своїм теплом і турботою. Проте, все змінилося, коли я пішла у декретну відпустку. Я залишилася без власних коштів, і ця ситуація розпочала руйнувати мене зсередини.
— Олександре, мені потрібно зробити манікюр, — звернулася я до чоловіка одного разу, намагаючись не видавати своє хвилювання.
— Скільки потрібно? — запитав він, навіть не піднявши очей від свого телефону.
— Сімсот гривень, — відповіла я, хоча мені було незручно просити.
Він відклав телефон, дістав із гаманця рівно сімсот гривень і простягнув мені.
— Тільки на манікюр, — додав він суворо.
Це стало звичним ритуалом. Кожного разу, коли мені потрібно було щось для себе, я повинна була детально пояснювати, на що саме йдуть гроші. Чи то новий одяг, чи звичайна побутова річ — він давав рівно стільки, скільки потрібно на конкретну потребу, не більше.
— Аліно, ти повинна розуміти, що гроші не з неба падають, — часто говорив він, коли я намагалася заговорити про те, що мені потрібні кошти на дрібниці, які завжди виникають під час прогулянок із дитиною.
— Але ж ти сам не відмовляєш собі ні в чому, — одного разу не витримала я. — Ти можеш собі дозволити новий одяг, походи в бари з друзями, а я навіть не можу купити морозиво для нашої дитини, коли ми гуляємо.
— У тебе все є, — відповів він холодно. — Що тобі ще треба?
Його слова кожного разу вдаряли мене як ножем по серцю. Я почала відчувати, що втрачаю себе. Я, колись сильна і незалежна, тепер почувалася замкненою в «золотій клітці». Ніби все було на місці — дах над головою, їжа на столі, але не було того, що робить жінку щасливою — свободи та поваги.
Одного дня, під час чергової прогулянки з дитиною, я дізналася, що чекаю на другу дитину. Замість радості, мене охопив страх.
Це означало, що я знову залишуся вдома, ще на кілька років, без можливості вийти на роботу, відчути себе потрібною в іншому аспекті життя. Я розуміла, що Олександр не зміниться, і я знову опинюся в тому жахливому становищі, в якому зараз перебуваю.
В цей час я випадково дізналася, що його колишня дружина, Катерина, вирішила здавати в оренду їхню спільну квартиру, яку Олександр їй залишив після розлучення. Вона збиралася жити у нового чоловіка, а гроші від оренди — використовувати на власні потреби. І що найгірше, Олександр не був проти цього.
— Ти не проти, щоб вона здавала квартиру, яку ти залишив для дитини? — запитала я його того вечора, коли він повернувся з роботи.
— Вона мати моєї дитини, — відповів він спокійно. — Якщо це допоможе їй забезпечити сина, то я не маю нічого проти.
— А про мене ти подумав? — у відчаї запитала я. — Я не можу дозволити собі нічого, навіть простих речей, а вона продовжує жити на твої кошти, не маючи жодних проблем.
Він лише знизав плечима.
— Аліно, ти ж знаєш, у тебе є все, що потрібно, — сказав він.
Це був останній удар, який я не змогла витримати. Я перестала відчувати себе жінкою, перестала бачити в ньому того чоловіка, якого колись кохала. Він став для мене не просто чоловіком, а тюремником, який тримав мене в «золотій клітці».
Я страшенно втомилася від цієї ситуації і не знаю, що робити. Начебто і любить мене, і в будинку все є, але я відчуваю себе нещасною.
Щоранку, прокидаючись, я відчуваю ту саму порожнечу, яку не може заповнити ні комфортний будинок, ні красива обстановка. Я відчуваю, що зникаю, що моя сутність зникає разом із кожним днем, проведеним у цьому безвихідному становищі.
Я мрію про свободу, про можливість бути собою, бути щасливою. Але кожного разу, коли я намагаюся говорити про це з Олександром, він просто відмахується, не бажаючи мене зрозуміти. І це — найболючіше.
Мені здається, що наші стосунки зазнають краху, але я не знаю, як з цього вибратися. Я розумію, що повинна боротися за себе, за своє щастя, але як? Як переконати його, що я теж маю право на життя, на радість, на щастя?
