Борю розбудило гуркіт ключа в дверному замку, потім обережно відчинилися й зачинилися двері.
— Знову мати твоя приперлася! Дістала вже! – зашипів він у коричневий ковтун волосся, який належав його дружині.
— Ага… – сонно прогуділа Таня. – Так це… Сашко напевно… у школу. Котра година?
Боря насилу розліпив одне око і втупився на настінний годинник. Повз вітальню пропливла фігура тещі, тримаючи прямий курс на спальню онука. Боря впорався із зором і, нарешті, сфокусувався на годиннику:
— Вісім уже, – буркнув він.
Тетяна, долаючи силу потрійного тяжіння після вчорашньої гулянки, сповзла таки з дивана і вийшла до матері. Жінки зашушукалися.
— Сашко вчора в мене залишився, а ви, мабуть, і не помітили?
— Ох, точно, – Тетяна розгублено дивилася на застелене ліжко сина.
Мати вічно змушувала її почуватися винною. Хлопчик і так залишається у неї через день, сама його зазиває. Чого тоді звинувачувати? Бабуся Люда, морщачись від запаху продимленої наскрізь квартири, зібрала шкільні речі Санька (які теж пахли куревом) і попрямувала до виходу.
— Думаю, поки він умивається і снідає, сама до вас збігаю, а то не з руки йому перед уроками та з портфелем…
Тетяна відвернулася і в нетерпінні закотила очі. Їй хотілося, щоб мати скоріше пішла. Бабуся проштовхувала в туфлі трохи розпухлі ступні. Раптом вона схаменулася і полізла в пакет.
— Ах, ось! Оладки вчора смажили, візьми до чаю.
— Я й сама можу приготувати, – невдоволено пробурчала донька, але частування взяла й недбало кинула на дзеркало.
— Невже? І що ж у вас є на кухні, крім оковитої?
А ось це була вже зухвалість!
— Не твоя справа, мамо! Досить лізти в наше життя!
— Та ви ж без мене з голоду пропадете! А Сашко? Кому він потрібен, крім мене? Ні харчуванням, ні навчанням його, нічим ви не цікавитеся! Зате весь куревом провонявся, до самих мізків!
Бабуся Люда говорила емоційно і зі сльозами на очах. Її ледь шепелявий шепіт заполонив вузький коридор і страшенно дратував молодих батьків.
— Мамо, молодець! Сильно ти стала смілива! Іди давай, поки Боря не встав, а то знову зчепитеся.
Тут із вітальні пролунав хрипкий і злісний голос самого Борі:
— А я вже встаю! Ніколи поспати не дає, ну що за людина!
— На роботу ходити треба! Ледар! – бабуся Люда, яка осміліла на словах від образи за онука, все-таки проявила пильність і переступила однією ногою поріг.
Зникла вона, тільки коли побачила в отворі розпухлу фізіономію зятя, що прямує до неї. У дверях клацнули всі три замки – для вірності, щоб теща не повернулася напевно.
Цей ранок був звичайнісіньким для бабусі Люди. Вона швидко бігла до дев’ятиповерхівки навпроти, щоб Сашко встиг одягнутися і не запізнитися на заняття. На улюбленому онукові було сконцентровано все її життя. Ось вона вже випроваджує його, посміхаючись закохано й ласкаво, і суне в кишеню грошики – на булочку в їдальні. Сашко біжить навскоси двору, а бабуся Люда біля вікна стежить за його пересуванням і хрестить хлопчика крізь скло, поки він не ховається під аркою.
Сашко зʼявився на світ у молодшої доньки Тетяни в 16 років від нездара і ледаря Борі, і ось уже 10 років сім’я живе в основному на гроші жалісливої бабусі – спочатку на зарплату, а потім і на пенсію. Сама ж бабуся Люда, ставши пенсіонеркою, стала жити з підробітку прибиральницею в цеху гумових виробів.
Молоді воліли не працювати, а гнати оковиту і збувати її в міру надходження знайомим пиякам. На кухні завжди стояв кислувато-солодкий запах бражки, що виходив від невтомного саморобного апарату. Іноді молоді все-таки робили спроби влитися в соціум: Тетяна намагалася працювати то на заправці, то на ринку, але все це було нецікаво і нудно. Боря тинявся по всяких шабашках, звідки його безперестанку гнали за хамство і пияцтво.
Теща була нестерпною. Вічно лізла в їхнє життя і отруювала блаженство від перебування на дні. Єдиний плюс – їжа. Простенька і бідна куховарська їжа (на що вистачало пенсії), яку вона з жалю тягала їм та онукові. І Сашка одягала – теж непогано. Якби ще поспати давала і рота не відкривала! А то вчить їх, бачиш.
У холодильнику самої бабусі часто не було геть нічого, але жінка запевняла, що їй багато не треба. Із крана у ванній завжди текла цівка води в таз – так бабусі Люді вдавалося практично не платити за воду, адже лічильники не вловлювали таке слабке відкриття крана.
— Скільки можна бігати до них, мам? І дитину їхню повністю забезпечувати? Думаєш, вони тобі за це спасибі скажуть? – обурювалася старша донька.
Різниця між сестрами була значна – 17 років. Катерина виросла нерозпещеною і самостійною, а молодшеньку Танюшку, навпаки, «залюбили».
— Сашу шкода. Так би я не це…
— Ну звісно! Ти б і без Сашка все для них тягала.
Катерина привезла для матері велику сумку сільських продуктів, хоч і знала, що все буде віднесено «молодшенькій».
Так і жили. У міру дорослішання Сашка, Тетяні діставалося все менше подачок – адже хлопчик росте, грошей потрібно більше… У Тетяні росла образа на матір. Куди стара діває пенсію, поки вони тут напівголодні?
Коли Сашкові виповнилося 18, він раптово одружився. Весілля святкували, але скромно. Наречена була в положенні. Бабуся Люда, клюкнувши ігристого, поділилася новиною з онуком:
— Уявляєш, Сашенько, а мені тут дідусь Матвій написав, брат мій. Пам’ятаєш, я тобі розповідала про нього? Він у Олександрії живе, на моїй батьківщині… Так ось дружини в нього не стало, сумує, зовсім один залишився.
— Угу. Співчуваю, – кивнув Сашко, слухаючи бабусю на половину.
Жінка погладила його по щоці. Не стала говорити, що дід Матвій кличе її до себе, у свій дім, з городиком і садом. Бабуся Люда завжди мріяла жити ближче до землі. Але хіба можна кинути онука в такий момент? Ось, правнучка скоро з’явиться, допомагати треба.
Минуло ще два роки. Тепер уся пенсія належала в дім онука, а Тетяні ж не діставалося майже нічого. За таку несправедливість молодша донька пҏокляла матір і заявила, що знати її більше не знає. Але бабусі Люді ніколи було засмучуватися – життя йде. Підростає правнучка… Трат багато. Іноді бабуся Люда навіть крала в супермаркеті: то кілька цукерок у кишеню сховає, то мило… Усе для любимого Сашка.
Одного разу взимку вона дуже сильно захворіла. Не могла навіть встати з ліжка. Зателефонувала Саші, попросила принести чаю… Але так і не дочекалася. Вранці ледве доповзла до кухні й зробила собі сама. У цей момент прийшов і Сашко. Бабуся Люда вже було зраділа – не забув!
— Ба, дай грошей, га? – запитав онук майже не дивлячись і навіть не поцікавився її здоров’ям.
З великими труднощами бабуся Люда добрела до ліжка і звалилася на цілий місяць. Доглядала за нею тільки старша дочка, приїжджаючи з не близького села.
— Ось бачиш, що я тобі казала? Багато отримала подяки? – досадувала Катерина. – Якщо ти їм хоч копійку ще віднесеш, я з тобою більше й розмовляти не буду, зрозуміла?
Бабуся Люда беззвучно плакала і потирала сухі долоні.
Прийшла весна. Молода, дзвінка, затрубила вона співом птахів, проросла зеленню по їхньому непривабливому району. Похмурий Сашко піднявся у квартиру батьків.
— Привіт. Грошей можете позичити до зарплати?
Мама Таня зробила дуже здивований вираз обличчя.
— А хіба баба Люда не дає тобі?
— Поїхала вона. Назавжди. До брата.
— Як так?! – здивувалася Тетяна, – а квартира?
В очах її запалилися жадібні вогники. Адже якщо доступ до квартири відкритий, можна підзаробити…
— Вона її здала якійсь родині, а оплату отримуватиме на картку. Сказала, що збирає на відпочинок. То що, грошей позичиш мені?
Ось така історія життя. Поки є здоровʼя та гроші, поки ми і потрібні рідним…
