— Моя перша свекруха теж була не подарунок, але ця!.. — бідкалася Софія своїй кумі Олені, сьорбаючи каву на її затишній кухні. — Чекай-но, — перебила її Олена. — Ти ж казала, що вона тобі не свекруха! У Микити ж батьків немає. — Так, усе правильно. Йому було два рочки, коли вони загинули. Бабуся, Ніла Сергіївна, його виростила. Тому я подумки називаю її свекрухою. Або свекробабусею

— То ти хочеш, щоб я її послав під три чорти? — Микита підозріло примружився. — Вона для мене найдорожча людина у світі, вона мене сама на ноги поставила. Та якби не вона, я б опинився в дитбудинку! І так про неї казати — це просто…

— Я знаю, знаю… Але ж… але ж ми з тобою… — Софія відчайдушно намагалася підібрати потрібні слова, але вони розбігалися, мов таргани. Вона бачила: чоловік її не розуміє. Або просто не хоче розуміти.

— Моя перша свекруха теж була не подарунок, але ця!.. — бідкалася Софія своїй кумі Олені, сьорбаючи каву на її затишній кухні.

— Чекай-но, — перебила її Олена. — Ти ж казала, що вона тобі не свекруха! У Микити ж батьків немає.

— Так, усе правильно. Йому було два рочки, коли вони загинули. Бабуся, Ніла Сергіївна, його виростила. Тому я подумки називаю її свекрухою. Або свекробабусею. Іноді навіть уголос так кажу, — гірко всміхнулася Софія. — Коротше, їй треба вагон уваги, і все одно мало.

— А скільки їй років? Мабуть, зовсім старенька? Вона ж бабуся! Микиті тридцять, отже, їй як мінімум…

— Сімдесят вісім, — видала Софія. — Але ж бодрячком, як огірочок з грядки! Здоров’я своє береже, як зіницю ока. Щоправда, воліє про це не розводитися, нам про те знати не положено, бо тоді ж вона не зможе вдавати смертельно хвору…

— Вдавати? Серйозно?

— А то! Та ще й як філігранно! Дивовижно вчасно в неї завжди трапляються приступи! От зберемося з чоловіком у вихідні поїхати з друзями на природу, на шашлики.

Так ні, з самого ранку дзвонить, ледь шепоче в слухавку: «Микитко, щось мені так зле… Боюся, впаду в обморок, головою вдарюся, і так і лежатиму, ніхто й води не подасть…». Микита, звісно, лякається, ми все скасовуємо. Летимо до неї, сидимо поруч. А раптом вона впаде? А вона не падає!

Навпаки, бігає по хаті, метушиться, якісь пиріжки дістає. Міряємо тиск, пульс — хоч зараз у космос відправляй! Усе як по книжці! Головне, що ми примчали, і одразу всі болячки як рукою знімає.

— А далеко вона від вас живе?

— Хвилин двадцять на машині, на іншому кінці Києва. Отак і мотаємося туди-сюди. Про себе взагалі забули: ні відпочинку, ні нормальних вихідних. Микита заладив одне: «Це ж моя рідна бабуся, вона мене виростила!».

Ніла Сергіївна може й посеред ночі зателефонувати. Мовляв, здалося їй щось. Хтось ходить, або двері смикає.

Якось Микита о третій ночі до неї зірвався — перевіряти, хто там їй у стіну стукає, бо їй, бачте, страшно. А виявилося, що то сусіди зверху вівчарку завели. От вона і цокає кігтями по паркету, вночі ж тихо, чути добре.

Микита тоді додому не повернувся, так у неї й заночував. І наступний день там просидів. Треба ж було розібратися з тим собакою!

— Класика жанру, — зітхнула Олена, покрутивши в руках горнятко.

— І що нам робити? Ми нікуди поїхати не можемо, навіть на кілька днів з міста вирватися. Вона ж хвилюється: раптом їй стане зле, а ми не встигнемо примчати. День не подзвонимо — все! Трагедія! Про неї забули, покинули напризволяще стареньку жінку!

— А в неї є якісь справи? Подруги, дача?

— Телевізор цілими днями дивиться крізь свої грубі окуляри, — відповіла Софія. — Зір у неї ніби поганий. Але ось парадокс: коли ми до неї приїжджаємо, вона сидить на дивані, без окулярів, і тицяє пальцем у самісінький куток під стелею — мовляв, он там павутиння висить!

А стелі там три з половиною метри, старий фонд! Як вона бачить? Беру драбину, лізу, прибираю. То вона ледве-ледве ходить, крекче, бідкається, що треба вже ціпок купувати.

А потім випадково дізнаємося, що вчора вона топала пішки на дальній ринок за якимось «особливим» свіжим м’ясом, бо сусідка нахвалила…

Скаржиться, що спина розламується, але підлогу миє тільки руками, зігнувшись у три погибелі! То дзвонить, що в неї термінова робота, треба негайно допомогти.

Прилітаємо, а вона, виявляється, вирішила старі фотоальбоми перебрати, пил з них повитирати. А це розмов і спогадів на пів дня.

Микита того не любить, сидить у своєму телефоні мовчки. А я, натягнувши чергову ввічливу посмішку, слухаю ті нескінченні байки про Микитине дитинство: як він до горщика звикав, як літери вчив.

І розглядаю пожовклі фото, де він стоїть під ялинкою з пластмасовим тракторцем або тримає за руку Діда Мороза…

— Звісно, Микиті не подобається таке слухати, — хіхікнула Олена.

— Та мені теж! Удома справ повно! Але варто нам кудись зібратися — Нілі Сергіївні знову стане зле. Сто відсотків, до ворожки не ходи! Що з цим робити, розуму не прикладу…

Минув час, і Микита потішив бабусю новиною, що в їхній родині скоро буде поповнення.

Софія при надії ще частіше почала мотатися до Ніли Сергіївни.

Довелося навіть взяти кредит на другу, вживану машину, щоб було зручніше їздити.

— Я ж у декреті, цілими днями вдома сиджу, — скаржилася Софія кумі. — Вона собі придумала, що я на восьмому місяці дуже нудьгую і не маю куди себе подіти. А так, поруч із нею, мені нібито веселіше.

От і видзвонює мене постійно. А Микита благає: «Сонечко, ну візьми слухавку, а то бабуся хвилюватиметься, тиск підскочить…».

— Слава Богу, що ти хоч свій цікавий стан легко переносиш, — зітхнувши, усміхнулася Олена.

Але навіть коли зʼявилася маленька Аліса, Софія продовжувала мотатися до своєї «свекробабусі». Бо та свято вірила, що для дружини онука — раз плюнути: зібрати немовля, запакувати в автокрісло і примчати до неї.

Та й взагалі, що там у тому декреті робити з таким маленьким дитям? Погодувала, поклала спати — і маєш купу вільного часу!

А в неї ж тиск, і в очах темніє, і вона от-от знепритомніє, а про неї всі забули, з учорашнього вечора ніхто не зателефонував і не приїхав…

— А в мене ніби не темніє! Також буває, що тиск падає, голова паморочиться. А моя мама за триста кілометрів живе, приїхати не може, — дратувалася Софія, виливаючи душу Олені.

Кума іноді забігала в гості, приносила смачненьке до чаю, і вони сиділи на кухні, тихо гомоніли.

Маленька Аліса була спокійною дитиною, здебільшого спала та їла, але все одно: зриватися і мчати до Ніли Сергіївни «по кожному чиху» було вже занадто.

— Ми з Микитою подумали і вирішили перевезти бабусю поближче. У сусідньому будинку якраз продають квартиру на першому поверсі. Може, щось і вийде, — поділилася Софія планами.

— А гірше не буде? — обережно запитала Олена.

— Та куди вже гірше? — хмикнула Софія. — Принаймні, не треба буде через усе місто в заторах тягнутися. П’ять хвилин пішки.

Ніла Сергіївна на диво легко погодилася на переїзд. Усе владналося швидко і вдало.

Бабуся не могла натішитися і гордо заявляла, що тепер сама ходитиме до них у гості хоч щодня.

Тільки от усе пішло трохи не за планом.

— Тепер у нас спокій і благодать, — раділа Софія за кілька місяців, розповідаючи Олені останні новини. — «Свекрусі» допомагаємо, забігаємо раз на тиждень, продукти завозимо, комуналку оплачуємо. Але вона до себе не кличе і до нас не рветься.

— А це ще чому? — здивувалася Олена.

— Та спробувала пару разів. Мабуть, не зацінила, — хитро усміхнулася Софія.

Аліска підростала, навчилася повзати і почала вимагати до себе море уваги.

Щойно Ніла Сергіївна переступала поріг, як починався квест: треба було або гратися з малою, або колисати її, щоб краще засинала, або піднімати з підлоги соску, бігти на кухню, обдавати її окропом, бо дитина іноді її губила.

Або заспокоювати і носити Аліску на руках, коли та капризувала. Або подавати їй брязкальця чи кільця від пірамідки.

Одне слово, треба було брати активну участь у житті маленького урагану, навколо якого тепер обертався весь дім.

— Піду я, мабуть, до себе, — заявляла Ніла Сергіївна, не просидівши в гостях і пів години. — Щось я стомилася.

До неї додому Софія приходити сама теж не могла — брала з собою Аліску. І там починалася та сама метушня, тільки з ризиком розбити якусь улюблену бабусину вазочку.

— Якось Ніла Сергіївна спробувала зіграти «приступ» за старим сценарієм, — зі сміхом розповідала Софія Олені.

— Але вийшло якось непереконливо. Аліска саме розкричалася так, що «свекрусі» довелося виходити з обмороку самостійно, без сторонньої допомоги. Стало різко не до неї, бо в той момент мала так «зайшлася» плачем, аж посиніла, ледве заспокоїли!

Олена тільки похитала головою, сміючись.

Ніла Сергіївна почала значно рідше кликати Софію на порятунок. А Микита, взявши додатковий проєкт на роботі, затримувався допізна і приходив такий виснажений, що просто падав на ліжко і вимикав телефон.

Отже, до Микити Нілі Сергіївні було ніяк не достукатися.

Минув час, Аліса ще підросла, навчилася впевнено тупотіти ніжками. І просто обожнювала свою прабабусю!

Щойно побачивши Нілу Сергіївну, мала хапала її за руку і тягла до своєї кімнати — показувати нові іграшки, демонструвати свої таланти, просити почитати казочку або вимагати йти на майданчик.

Одне слово, розважала стареньку, як уміла.

— Так що тепер у нас нова зірка на сцені, — усміхнулася Софія. — Стара прима-балерина пішла на заслужений відпочинок.

Олена розсміялася, а Софія додала:

— Ніла Сергіївна дала нам нарешті спокій. Не дзвонить щогодини, не приходить без попередження і нас не кличе. Ми тепер самі їй телефонуємо, уявляєш! Питаємо, які ліки чи сир купити.

Я заходжу з Аліскою, залишаю пакунки — і ми йдемо. Вона нас навіть у квартиру не запрошує, бо знає: зараз доведеться за няньку працювати, а це справа клопітка.

— Дивно якось… — знизала плечима Олена. — Здавалося б, бабусі навпаки люблять із внуками панькатися.

— Як бачиш, не всі, — констатувала Софія.

— А я, діти мої, тепер як справжня, класична бабуся — в’язанням захопилася. Згадала своє давнє хобі, — промовила Ніла Сергіївна і весело розсміялася. — Сама не знаю, що на мене найшло, але плету, як заведена! Телевізор навіть не вмикаю, ну його, набрид!

— Бабусю, а ти мені шкарпеточки зв’яжеш? — спитала Аліса, зосереджено намотуючи на свою улюблену ляльку малесенький шарфик, з любов’ю виплетений бабусиними руками.

— Для лялечки? Ні-і-і… Там петлі занадто дрібні, — відказала Ніла Сергіївна. — Давай краще я тобі, моє сонечко, справжні теплі шкарпетки зв’яжу!

— Давай! А для мого майбутнього братика ти теж зв’яжеш шкарпеточки? — щиро поцікавилася дівчинка.
Ніла Сергіївна здивовано глянула на Софію. Та лише щасливо всміхнулася і тихенько кивнула.

— Тільки ми ще не знаємо, хто там буде: братик чи сестричка, — лагідно виправила доньку Софія. — Ще зарано.

— Еге ж… Буде братик, я точно знаю! — поважно заявила Аліса. — А якщо народяться одразу два братики, то тобі доведеться ще більше шкарпеточок в’язати, бабусю! А якщо три — то так і будеш плести, без перепочинку…

— З появою ще одного малюка вам узагалі буде не до бабусиних витребеньок, — зауважила Олена Софії. — Радше це вам знадобиться її допомога.

— Якось уже впораємося, — тепло всміхнулася Софія.

Вона справді раділа, що Ніла Сергіївна нарешті знайшла собі заняття до душі.

Вони з Микитою тепер регулярно скуповували для неї гори різнокольорової пряжі, аби тільки бабуся продовжувала своє в’язання і не мала часу на нудьгу та вигадані хвороби.

— Виходить, це онучка перевиховала вашу непросту бабусю, — з усмішкою підсумувала Олена.

— Виходить, що так. Отаке воно, життя, — усміхнулася у відповідь Софія.

***

Цю життєву, подекуди кумедну, але таку знайому багатьом історію надіслала до нашої редакції постійна читачка, а ми лише трохи огранили її розповідь, зберігши кожну емоцію. Життя часто підкидає нам несподівані сюрпризи, і часом найскладніші вузли в сімейних стосунках розплутуються самі собою, коли з’являється нове, щире і чисте життя.

А як гадаєте ви: чи можна перевиховати дорослу людину, яка звикла маніпулювати рідними, чи це під силу лише безпосередності маленьких дітей?