Із чоловіком почали зустрічатися коли нам було по 20 років. На початку відносин були звичайними студентами, не завжди вистачало грошей навіть у кіно сходити, та це було і не важливо.
Можу сказати, що грошове питання для мене ніколи не стояло на першому місці. Ми покохали одне одного і просто хотіли бути разом.
Познайомилися ми на дачі у спільній компанії, і так уже вийшло, що жили за 50 км одне від одного, навчалися у різних вузах. Мого чоловіка це не бентежило, він їздив до мене за першої ж нагоди.
Коли за 3 роки закінчили університет і вийшли на роботу, стало набагато простіше. Так вийшло, що після університету мені вдалося вдало працевлаштуватися, і весь час аж до відходу в декрет я отримувала більше чоловіка.
Спільне життя ми розпочинали у кімнаті у комунальній квартирі. Стан квартири був просто жахливий, зробили самотужки простенький ремонт і були щасливі, що живемо окремо, що є своє житло.
Так, траплялися і сварки, але загалом ми були дуже щасливими. У 24 роки ми одружилися.
Після весілля наше життя абсолютно не змінилося. Так само працювали, подорожували, проводили час із друзями та були абсолютно задоволені своїм життям.
Коли нам було 26 років, з’явилася старша донька. Безумовно, це внесло корективи до нашого життя, почали вести більш домашній спосіб життя, зустрічатися з друзями з дітьми.
До речі, мій чоловік за характером домосід і не потребує більш активного способу життя, та й я звикла. Питання з житлом у нас вирішилося на той момент, почали жити в окремій квартирі.
Після першого декрету я думала виходити на роботу, але чоловік виявив бажання народити відразу другу дитину, щоб діти мали маленьку різницю у віці, та й щоб я пішла з декрету в декрет. Поки я була чекала другу доньку, чоловік мав підозру на онкологію.
Переживала дуже, підтримувала його, як могла, думала, народжу раніше терміну. Дякувати Богу, діагноз не підтвердився.
Але після народження другої дитини наші відносини змінилися. Я почала помічати з його сторони хамське ставлення, став часто грубіянити, спілкуватися згори, на цьому грунті часті сварки.
Іноді щось запитаєш у чоловіка, а він починає відповідати так, ніби я не розумію очевидних речей, такою інтонацією він може відповідати, навіть якщо за підсумком не правий у цьому питанні. Мене дуже зачіпає таке його ставлення, ми разом уже 9 років.
Я завжди була йому рівною у всьому, ніколи не вважала себе дурною. Коли він мав проблеми з роботою і він отримував мало, давала поради, підтримувала, хоча на той момент заробляла вдвічі більше, ніж він.
Зараз я в декреті, машину мою ми продали і залишили його, тому що в сім’ї однієї цілком вистачає і немає сенсу утримувати дві. І за підсумком виходить, що я повністю від нього залежу.
Машина його, у квартирі живемо його (моя здається). За час нашого шлюбу він виріс у професійному плані, став більше заробляти і відчув свою перевагу.
Я чудово розумію, що він утомлюється, адже після роботи (працює він віддалено), йому доводиться допомагати мені з дітьми. Але ж ми разом вирішили планувати другу дитину з маленькою різницею у віці, а якщо бути точніше, ініціатива була від нього, то чому ж я маю вислуховувати хамське ставлення!
Зараз я розумію, що за першої ж нагоди, як молодша піде в сад, виходитиму на роботу. Я дуже сподіваюся, що у нас просто такий важкий період у сім’ї, і це не стане нормою, адже його батьки все життя лаються.
Я просто не зможу виносити таке ставлення, у мене вже починають з’являтися комплекси, хоча головою розумію, що я цікава не дурна дівчина. Сподіваюся, що після виходу на роботу, чоловік перестане так поводитися, що знову сприйматиме мене цікавою особистістю, що реалізувалася. Якщо ні, то думки про розлучення однозначно почнуть з’являтися.
