Ми разом уже вісім років, зі студентства, обидва одне у одного перші у всіх сенсах. Декілька років усе було добре, а потім почалися сварки та непорозуміння.
Виною у цьому те, що він запальний, імпульсивний, любить відпочинок і живе «одним днем». Я ж, навпаки, сиджу вдома, спокійна, розумно розпоряджаюсь доходом, будую плани на майбутнє. Загалом дві протилежності.
Вже близько трьох років я чую образи на свою адресу, бачу неповагу. Він мене не намагається здивувати, потішити, навіть просто приділити мені час. Наприклад, може витратити за два вихідні всі заощадження на два тижні нашого існування.
Протягом кількох років міг гуляти в клубі до самого ранку, при цьому я дзвонила йому, бо турбувалася про нього, чула «через півгодини приїду», але приїжджав він під ранок. Ми не їздимо разом у відпустку, не ходимо гуляти, бо він не відкладає гроші або потім каже, що «грошей немає», а сам до вихідних знаходить потрібну суму для свого відпочинку (а я двох тягнути не можу і не хочу, це обидва повинні робити).
Може дорікнути мені або роздратуватись через те, що я щось не зрозуміла, чи то сказала чи просто показала ті емоції, яких він не очікував. Коли проводжу час разом із колегами, з подругами чи віч-на-віч із собою, то він мені дзвонить кожні півгодини і запитує: «Все добре? Мені одному нудно, повертайся! або “Я до тебе приїду”.
Якщо я прошу його провести час разом, піти зі мною у спортзал, поїхати зі мною у відпустку, прошу менше випивати (а він випиває кожні вихідні) або повідомляю, що мені неприємно, коли він злиться, лається, ображає та контролює мене, то він відповідає: “Не подобається, шукай іншого”, “Ти намагаєшся робити з мене підкаблучника”, “Не знайдеш ти собі іншого з такими вимогами”.
Якось у свій день народження я не отримала навіть привітання, не те що подарунка. У мене трапилася істерика від образи. Тоді він купив букет квітів та іграшку — білого ведмедика. Терпіти не можу цього ведмедика.
Мені дуже прикро та боляче, що так відбувається, що в нього таке ставлення до мене. Я знаю, що я не «пилю», що я не вимагаю надто багатого чи неможливого.
Ми вже ставили паузу у стосунках, і він сказав, що багато чого зрозумів, як був дурний, і хоче змінитись. Але я не бачу змін. Хіба що стала більш стриманою і не ображає, і все… Чи може взагалі змінитися людина?
Не можу розібратися у собі. Бракує сміливості чи сил піти? Я від нього не залежу матеріально. Я маю можливості жити самостійно.
Я не думаю, що я люблю його після всього, що було. Але й розлучитися теж не виходить, мабуть, через звичку.
При цьому мені тривожно перебувати з ним поруч, я думаю, як поводитися і що сказати (зараз мені стало байдужіше, ніж раніше). Я не хочу займатися близькістю.
Я не хочу говорити йому “я люблю тебе”, тепер я відповідаю просто “і я тебе”. Не хочу від нього дітей. І я навіть не хочу за нього заміж, просто не бачу його в майбутньому ні чоловіком, ні батьком.
Я все частіше хочу йти з дому і проводити час з іншими людьми або навіть гуляти на самоті. З квітня 2023 року я перебуваю у тривожно-депресивному стані. І ніяк не можу вийти із цього.
Чи то через стрес, що накопичився, чи то через те, що знаходжуся з ними «через силу». У моєму стані він мене ніяк не підтримав. Тільки словами «все в тебе добре, у тебе все є, ти собі вигадувала».
Я боюся, що не зможу знайти людину, яка розумітиме мене, яка буде з такими ж планами на життя, як і я, яка поважатиме мене, кохатиме, яка буде вірною. Хоча все це безглуздо, звичайно ж, я зможу знайти такого чоловіка.
Але я стою на місці і не можу зрушити з цієї мертвої точки. Це ж не кохання? Це залежність? Як же вийти із цього?
