— Ми тут із зятем попрацювали. Стіл готовий, он, дивися. Ольга повільно обвела поглядом кухню. На столі красувалися і звичні м’ясні страви, і незнайомі вегетаріанські. Мати й чоловік посміхалися їй, явно чекаючи на похвалу. Але щось усередині неї зламалося

— Ти це що собі дозволяєш?

Валентина Сергіївна завмерла на порозі, стискаючи ручки сумки-холодильника. Усередині лежала буженина, яку вона маринувала три дні, домашня ковбаса й контейнер із холодцем — той самий, фірмовий, який вона варила всю ніч.

На столі громіздилися пакети з якимись сірими грудками, а Денис незворушно пересипав їх у скляні банки.

— Це соєвий білок, — відповів зять, навіть не підводячи голови. — Завтра замочимо, вийде чудовий фарш. Без холестерину й усякої хімії.

Валентина поставила сумку на підлогу. Повільно. Акуратно. Руки трохи тремтіли.

— Ти мене розігруєш? До Нового року доба, я три години в автобусі трусилася, щоб Ользі допомогти зі столом, а ти мені про якийсь білок?

— Ми з Олею домовилися, — Денис нарешті подивився на неї. — Цього року в нас вегетаріанський стіл.

— Домовилися? — голос Валентини затремтів. — Моя донька не могла на таке погодитися. Вона ж із дитинства в крамниці крутилася, усі рецепти наші знає.

Зять знизав плечима й почав розкладати пакети з крупами по полицях. Валентина спостерігала за ним, відчуваючи, як усередині розростається важкий клубок.

Шість років тому, коли Ольга привела цю людину додому, вона одразу відчула — щось не те. Худий, блідий, вічно в навушниках. Цілими днями в комп’ютері сидить, працює віддалено.

Не п’є, не димить, навіть на шашлики не ходить. Казала доньці — схаменися, знайдеш нормального мужика. Але та не слухала, як завжди.

— Я свою буженину в холодильник покладу, — твердо сказала Валентина, дістаючи із сумки важкий згорток. — Це подарунок доньці. У неї відрядження закінчиться завтра ввечері, нехай хоч нормально поїсть.

— Ні, — Денис зробив крок до неї, перегороджуючи шлях до холодильника. — Ніякого м’яса. Ми вирішили — і крапка.

Валентина відчула, як щоки заливає жаром.

— Слухай мене уважно. Мій прадід у дев’ятнадцятому столітті тримав м’ясну крамницю. Потім дід, потім батько. Я тридцять років на ринку стою. Династія в нас, розумієш? А ти тут…

— Я розумію, — перебив Денис. — Але це наш дім. Наші правила. Вибачте.

Він розвернувся й вийшов із кухні. Валентина залишилася стояти посеред кухні з важким згортком у руках, не вірячи, що її — її! — щойно виставили.

Вона акуратно склала продукти назад у сумку. Сіла на табурет. Посиділа хвилину.

Потім встала, відкрила холодильник і швидко, доки зять не повернувся, запхнула туди всі згортки. Нехай полежать. Ще подивимося, чиї правила тут будуть.

Увечері, коли Денис пішов у душ, Валентина виявила, що її продукти перемістилися в найдальший куток нижньої полиці. На їхнє місце примостилися контейнери із замоченими бобами й соєю.

Вона зітхнула й переклала все назад. За годину, вийшовши з ванної, знову побачила боби на першому плані.

— Досить переставляти, — холодно кинув Денис, проходячи повз.

— Сам припини, — огризнулася Валентина.

Вони втупилися одне в одного. У повітрі повисла напруга, яку можна було різати ножем. Зять першим відвів погляд і пішов до себе в кімнату. Валентина щільно зачинила двері на кухню й зателефонувала подругам.

— Уявляєте, дівчата, що коїться? — шепотіла вона в слухавку. — Вегетаріанець! Мою буженину навіть у холодильник не пускає! Що мені робити?

— Та кинь ти його, цього зятя, — порадила Тамара. — Нехай жере свою сою. Головне, щоб Ольга нормально харчувалася.

— А якщо він її вже переконав? — голос Валентини здригнувся. — Вона ж його слухає в усьому. Боюся, зовсім від нас відвернеться.

Наступного ранку тридцять першого грудня Валентина прокинулася рано. Полежала, дивлячись у стелю, потім тихо піднялася і йшла до кухні, хотіла хоч чай спокійно попити, перш ніж зять з’явиться.

Аж раптом побачила прочинені двері до вбиральні.

Любий зять стояв біля унітазу. Валентина підійшла ближче й остовпіла. Він висипав її холодець. Той самий, на який пішла ціла ніч роботи й найкращі шматки м’яса.

— Що… що ти робиш?

Денис обернувся. Обличчя його було блідим, але рішучим.

— Я не можу на це дивитися. Розумієте? Знаєте, скільки тварин загинуло заради цього?

Валентина ступила до нього, простягнула руку, але зять відступив, тримаючи контейнер над унітазом.

— Це ж… це ж сімейний рецепт! — видихнула вона. — Я його ще від бабусі отримала. Ти хоч розумієш, що накоїв?

— Розумію, — Денис відвернувся пішов на кухню, Валя побігла за ним. — Це варварство. Жорстокість. І я не дозволю…

— Варварство? — Валентина відчула, як усередині все обірвалося. — Це моє життя, розумієш? Моя родина! А ти… ти це в смітник!

Вона схопила пальто й сумку та вискочила з квартири. У під’їзді ноги підкосилися, довелося присісти на сходинку. Тряслися руки, перед очима пливли кола. Дістала телефон, набрала Тамару.

— От і все, — прошепотіла в слухавку. — Він мій холодець викинув. До туалету. При мені. Сказав — варварство.

Подруга довго мовчала. Потім обережно запитала:

— Тоню, а ти в курсі, що з ним? Може, це не забаганка? Пам’ятаєш Петровича? Він теж різко м’ясо кинув — лікарі заборонили.

Валентина завмерла. Потім повільно піднялася й повернулася до квартири. Сіла на кухні навпроти зятя. Той уникав її погляду, щось мішав на плиті.

— У тебе щось зі здоров’ям?

Денис здригнувся, але не обернувся.

— Чого ти взяла?

— Відповідай.

Пауза затягувалася. Нарешті зять вимкнув плиту й сів навпроти.

— Виразка. Загострення було рік тому, сильне. Лікарі сказали — або дієта жорстка, або різати будуть. Я вибрав дієту.

Валентина мовчала. Усередині все переверталося. Значить, не забаганка. Значить, справді потрібно. А вона… вона зі своїми претензіями, з традиціями…

— Ольга знає?

— Знає. Але я просив не говорити. Не хотів, щоб переживала зайвий раз, — Денис потер перенісся. — У неї відряджень і так багато, стресу вистачає.

Валентина кивнула. Встала. Повільно підійшла до плити, зазирнула в каструлю. Там щось темне булькало, пахло грибами й спеціями.

— Навчиш готувати?

Денис здивовано підняв брови.

— Серйозно?

— А що? — Валентина знизала плечима. — Якщо вже так вийшло, треба пристосовуватися. Може, і справді щось путнє з цього вийде.

Наступні кілька годин вони провели на кухні. Денис показував, як замочувати сою, які спеції додавати, щоб смак був насиченішим. Валентина слухала, іноді кивала, іноді морщилася.

Але робила, як він казав. Поступово стіл заповнювався стравами — частина традиційних, які Валентина полегшила за порадою зятя, частина вегетаріанських, яким вона надала особливого смаку своїми приправами.

— Знаєш, непогано виходить, — зізналася вона, куштуючи грибний паштет. — Може, і справді в крамниці куточок такий зробити. Для тих, хто по здоров’ю не може.

Денис усміхнувся вперше за ці дні.

— Я можу допомогти з рецептами, якщо хочете.

О сьомій вечора вхідні двері відчинилися. Ольга ввалилася в передпокій із величезною валізою, втомлена, розпатлана.

— Усе, досить! — випалила вона одразу, навіть не привітавшись. — Набридло мені між вами розриватися! Щоразу одне й те саме — вона телефонує, скаржиться, він мовчить, дметься. Я втомилася бути третейським суддею!

Вона ввійшла на кухню й зупинилася, побачивши матір і чоловіка, які мирно розставляли страви на столі.

— Що… що відбувається?

— Нічого, доню, — Валентина витерла руки об фартух. — Ми тут із зятем попрацювали. Стіл готовий, он, дивися.

Ольга повільно обвела поглядом кухню. На столі красувалися і звичні м’ясні страви, і незнайомі вегетаріанські. Мати й чоловік посміхалися їй, явно чекаючи на похвалу. Але щось усередині неї зламалося.

— Ви думаєте, це все вирішило? — тихо запитала вона. — Що тепер усе налагодиться?

— Доню, ми ж…

— Ні! — Ольга підняла руку. — Я шість років між вами метаюся. Шість років слухаю, як ти, мамо, критикуєш мого чоловіка. Який він не такий, не як треба, не як у нас у сім’ї заведено. А ти, — вона повернулася до Дениса, — ти мовчиш, терпиш, а потім зриваєшся на неї. І я завжди посередині. Завжди винна — то перед тобою, то перед нею.

Вона пройшла в кімнату, дістала другу валізу й почала складати речі.

Валентина й Денис стояли у дверях, приголомшені.

— Ти що робиш? — пролепетала мати.

— Іду. До Наталки, вона давно пропонувала пожити в неї, доки я в місті. Зустріньте Новий рік удвох, якщо ви тепер такі друзі. Розберіться у своїх стосунках без мене.

— Олю, постій, — Денис ступив до неї. — Ми ж хотіли як краще…

— Як краще? — вона застебнула блискавку на валізі. — Ви хотіли уникнути конфлікту. Показати мені, що все нормально. Але знаєте що? Нічого не нормально. Ви просто зробили вигляд. А завтра, за тиждень, за місяць усе почнеться знову. І я знову буду винна. Досить.

Вона вийшла з кімнати, пройшла повз них до дверей. Валентина хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі. Денис мовчав, дивлячись у підлогу.

— Зателефонуйте мені за тиждень, — кинула Ольга вже з передпокою. — Якщо справді захочете щось міняти. А поки… вирішуйте самі.

Двері зачинилися. Валентина й Денис залишилися стояти на кухні серед святкового столу, який ніхто тепер не збирався їсти. За вікном починався сніг. До Нового року залишалося менше п’яти годин, але свята більше не було.

Валентина перша порушила тишу:

— Це я винна. Я завжди тиснула на неї. Завжди хотіла, щоб по-моєму було.

— Ні, — похитав головою Денис. — Я теж… я теж її не слухав. Думав, головне — свою правоту довести.

Вони сіли за стіл одне навпроти одного. Святкові страви холонули, гірлянда блимала різнокольоровими вогнями, по телевізору показували новорічний концерт. А вони просто сиділи й мовчали, кожен думаючи про своє.

Валентина думала про те, що так боялася втратити доньку, що саме цим її й відштовхнула. Денис думав про те, що так відстоював свою свободу, що не помітив, як загнав дружину в кут.

І обоє розуміли, що простого рішення немає. Що святковий стіл і тимчасове перемир’я нічого не змінили. Що попереду — розмови, компроміси, робота над собою.

Якщо, звісно, Ольга дасть їм ще один шанс.

Настала опівніч. Валентина налила собі чай. Денис підсунув до неї тарілку з грибним паштетом. Вони мовчки кивнули одне одному — не на знак примирення, а на знак того, що хоча б початок покладено.

Новий рік вони зустріли удвох, у тиші. І обоє знали, що це їхній вибір — або змінюватися по-справжньому, або втратити найважливішу людину назавжди.

Як ви вважаєте, чи було рішення Ольги піти єдиним способом змусити матір і чоловіка нарешті почати слухати одне одного?