Мені 57 років. Чоловік, діти (дорослі мешкають самостійно), онуки. Вже понад 10 років в мене мешкає моя мама (їй зараз 87 років).
Взимку вона живе і щодня каже, що їй у нас погано, і скоріше б стало тепло, і вона поїде додому. Ми живемо в Києві, а їде вона в село, яке в Хмельницькій області. Не близько.
Я б не проти, влітку в селі там чудово. Але справа в тому, що свій будинок вона віддала старшому синові, моєму братові. І він повністю оформлений на нього (за її згодою).
Все лихо в тому, що їм мама там не потрібна. І вони не приховують цього.
Ось вона їде туди, лається з ними, вони виганяють її чи вона сама їде, не знаю. Але до них вона їде чистенька, доглянута, здорова. А за місяць приїжджає вся брудна, з опухлими ногами, з тиском.
Хоча мій брат живе добре, чистота і порядок у них. Просто ось маму там, в лазню треба зводити, допомогти помитися, вона ж старенька. А нікому вона там не потрібна.
У мене починала жити в невеликій 12-метровій кімнаті (речі її всі там і ліжко, а так 3 кімнати, всі для всіх). Одна ніби як спільна, і в одній ми з чоловіком.
А коли внучка у нас, то чоловік у спільній кімнаті спав. Тепер вона вже у найбільшій кімнаті, загальна – 12 метрова (чоловік тепер там спить, коли онука у нас).
Чоловік навіть жартує іноді, я, каже, тепер у тещі на квартирі живу (так між собою, щоб не дай Бог не почула). Я розумію, мама старенька, проблеми вже виникають. Але так відбувається лише тоді, коли їй це вигідно.
Одна з її фішок — у нас нема чого їсти, тому вона варить собі суп. У холодильнику зазвичай борщ (якщо він учора зварений), на плиті свіжий пісний суп. На запитання: «навіщо ще вариш?» Відповідь: їсти хочу.
На всі демонстрації моїх супів відповідь одна: «я не знала, що є. Не бачила, не подивилася. Ой, та хіба це суп, а я не здогадалася».
І ця історія, як мінімум, рази 2 на тиждень. Чесно скажу, мої нерви моїм життям пошматовані добряче.
Мені б промовчати, чи сказати, ну вари. Іноді так і зроблю. А інший – уже й скажу зайве.
Та й то не лаюся, але звичайно на підвищеному тоні. Так, на мою думку, тон вже й не важливий.
Важливий факт, що я їй кажу, що варити їй не треба. Вона знімає свій суп, виливає в унітаз, йде в свою кімнату, лягає на диван і починає голосити: «та скоріше б уже потепліло, ноги моєї тут не буде, ти не людина, матері їжу пошкодувала».
Ось сьогодні був такий вечір, один із багатьох. Почуваюся винною. Перед сном підігріла їй кухоль молока з медом, шкода ж. Раз варила, значить, їсти хотіла.
Говорить, не хочу, але випила. Так, нервів у мене не вистачає.
Декілька разів просила у неї вибачення за нестримність, за нерозуміння. Не прощає, каже, та що там, я ж і сама розумію, що набридла вам тут.
Ну не шкода ж мені цієї їжі, тим більше й варить вона не з голоду. З ранку все зроблено, і все на плиті стоїть. Тільки ось борщ, якщо вчора зварений, прибираю в холодильник. І перше, і друге, і компот, як кажуть.
І не заважає вона нам. Просто вона примудряється цей процес організувати завжди дуже несподівано.
І тепер вона з чистою совістю знову збирається «до себе додому», і винна в цьому тільки я. Чому для чужих людей написала? Не знаю.
Начебто і поради всі відомі. Потрібно поважати старість, більше терпіння, турботи тощо.
А ось, напевно, захотілося, щоб ще й чужі люди знали, яка я погана. Якщо кому належить взяти стареньку маму до себе, готуйтеся заздалегідь, підлікуйте нерви, і не робіть так, як я.
