— Мам, мені треба десять тисяч. Терміново. Зуб так допікає, що на стіни лізу, а в державній місця на місяць наперед зайняті.
Голос Максима у слухавці звучав не з проханням, а з вимогою. Так звучить голос людини, яка точно знає: їй не відмовлять.
Я стояла біля вікна, дивилася на листопадову мряку і відчувала, як усередині все стискається в тугий, холодний клубок.
— Максимку, — тихо мовила я, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — У мене пенсія прийшла вчора. П’ять тисяч сімсот гривень. Я за комунальні ще не платила.
— Та я не про пенсію! — перебив він, і я навіть крізь відстань відчула його роздратування. — Я знаю, у тебе є «на чорний день». Ота заначка, що батько залишив. Мам, це ж здоров’я! Ти що, хочеш, щоб мене розбарабанило?
Я подивилася на свої чоботи, що стояли в передпокої. Чорні, замшеві, куплені ще років п’ять тому. Блискавка на лівому розійшлася ще минулої зими, я затискала її плоскогубцями, але вчора вона остаточно здалася.
Тепер я просто одягала зверху штани ширші, щоб не було видно, що халява стягнута англійською шпилькою.
Нова пара шкіряних коштувала три з половиною тисячі. Я відкладала на неї чотири місяці.
— Максимку, у мене немає вільних грошей, — я промовила це і сама злякалася своєї відчайдушності. — Я не можу зняти з рахунку, там відсотки пропадуть.
Запала пауза. Важка, в’язка.
— Відсотки? — перепитав син, і в його голосі задзвенів метал. — Тобто тобі ті кількасот гривень дорожчі за моє здоров’я? Я не знав, що ти така… дріб’язкова. Вибрала гроші замість сім’ї? Дякую, мамо. Помогла, нічого не скажеш.
У слухавці пролунали гудки. Я натиснула «відбій» і сіла на табуретку. Серце калатало, віддаючи тупим болем у скроні.
Ви ж знаєте це відчуття, коли діти б’ють словами з розмаху? Наче ти й права, але провина накриває з головою. Я відкрила банківський додаток. На рахунку лежали ті самі 20 000 гривень, які я збирала два роки. По сотні, по дві, відмовляючи собі в шматочку доброго сиру, у запашній каві, у тих самих чоботях.
Це була моя подушка безпеки. Моя затишна стіна від того, що одного разу зламається холодильник чи, боронь Боже, трапиться щось серйозне, і просити буде ні в кого.
Рука звично потягнулася до кнопки «Переказ». Я робила це сотні разів. Кредит Максима, ремонт машини Максима, «мамо, онукам на море трохи бракує». Я завжди була рятівним кругом.
Але тут мій погляд упав на ту саму шпильку, що стирчала з чобота. Гостра криця блиснула під тьмяною лампою.
І я закрила додаток.
Наступні три дні пройшли як у тумані. Телефон мовчав. Я кілька разів поривалася набрати сама, спитати, як він, чи знайшов лікаря. Але щоразу смикала себе.
Вперше за тридцять п’ять років його життя я не кинулася вирішувати його проблеми.
Було неспокійно. Здавалося, що ця тиша — назавжди. Що я втратила сина через папірці. Вечорами я пила м’ятний чай і перебирала старі альбоми, де Максимко маленький, беззубий, сміється в мене на руках.
Невже я виховала егоїста? Чи я сама винна, що привчила його: мама — це банкомат, який ніколи не ламається?
А потім я зрозуміла одну річ. Я ж не просто «пошкодувала грошей». Я вперше пошкодувала себе. І це усвідомлення було таким новим, що я навіть купила собі в магазині не звичайний батон, а булочку з корицею.
Свіжу, таку, що пахне затишком і святом.
У суботу вранці пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Максим. Щока в нього була трохи припухла, але не критично. Поруч стояла Катруся, моя невістка.
Зазвичай тиха, непомітна, вона сьогодні виглядала якось інакше. Зібрана, пряма, губи стиснуті в тонку лінію.
— Привіт, — буркнув син, не дивлячись мені в очі, і по-господарськи пройшов на кухню. — Чай є? Бо ми з клініки, змерзли.
Я квапливо поставила чайник, дістаючи чашки. Зараз почнеться. Зараз він скаже все, що думає. Ми сіли за стіл. Максим голосно розмішував цукор, цокаючи ложкою об стінки. Цей звук у тиші кухні здавався оглушливим.
— Ну що, мам, — почав він, нарешті піднявши на мене очі. У них було стільки образи, що мені захотілося зіщулитися. — З зубом я розібрався. У розстрочку оформив. Дякую, що «допомогла». Я, чесно кажучи, до останнього думав, що ти передзвониш. Що совість прокинеться.
Я стиснула руки під столом так, що аж пальці побіліли.
— Максимку, я… — почала було я виправдовуватися, звично скочуючись у позицію винуватої.
— Ні, ти послухай! — він підвищив голос, відсуваючи чашку. — Я не розумію, що з тобою сталося. Ти ж завжди казала: «Сім’я — це найголовніше». А тепер що? Сидиш на своїх тисячах, як той скупий лицар? У тебе ж є заощадження, я знаю. А я — твій єдиний син. Невже тобі папірці дорожчі за мене?
Його слова падали важко, як каміння.
— Знаєш, як мені соромно було? — продовжував він, розпалюючись. — Довелося просити найдешевший варіант, бо рідна мати відмовила. У нас кредит, Катруся з малям удома була, зараз зарплата в неї — сльози. Нам важко! А ти одна живеш, тобі багато не треба.
Я мовчала. Заперечити було нічого. Так, я живу одна. Так, мені, мабуть, багато не треба. Старе пальто ще поноситься, чоботи можна зашити…
І тут Катруся, яка весь цей час мовчки водила пальцем по клейонці, раптом різко підняла голову.
— Досить, Максиме, — сказала вона. Голос був негучним, але таким твердим, що син аж поперхнувся.
— Ти чого? — ошалів він. Дивився на дружину так, ніби в неї раптом друга голова виросла. — Катю, ти на чиєму боці взагалі?
Катруся повільно встала. Вона підійшла до вішалки в передпокої, де сиротливо тулилися мої старі чоботи, і принесла один із них на кухню. Мовчки поклала його на підлогу поруч із черевиками Максима.
Різниця була кричущою: якісна шкіра його взуття проти моєї витертої замші з англійською шпилькою.
— Я на боці правди, Максиме, — відповіла вона, дивлячись чоловікові прямо в очі. — Подивися. Просто подивися вниз.
Максим опустив погляд. Його брови полізли вгору. Він, здається, вперше за багато років справді побачив.
— Мама ходить у цьому третій сезон, — тихо продовжила Катя. — Я бачила, як вона минулого разу ховала ногу під стілець. А ми? Ми щомісяця беремо в неї по кілька тисяч. То на страховку, то на ремонт, то просто «до зарплати», яка чомусь ніколи не настає.
У кухні повисла тишина. Така щільна, що було чути, як цокає старий годинник на стіні.
— Галина Іванівна не мільйонерка, Максе, — голос невістки здригнувся, але вона не відступила. — У неї пенсія — трохи більше п’яти тисяч. Ти хоч раз намагався прожити на ці гроші? Оплатити комунальні послуги, сходити в аптеку, де все подорожчало, і ще нас, двох здорових людей, спонсорувати?
Я сиділа, боячись поворухнутися. Мені було соромно. Соромно за свої рвані чоботи, соромно за сина, якого я не навчила дбати про інших, соромно за цю сцену.
Але десь глибоко всередині народжувалося тепле почуття вдячності. Мене помітили.
Вперше за довгий час мене побачили не як ресурс, а як живу людину.
Максим перевів погляд із чобота на мене. Його обличчя вкрилося червоними плямами. Він відкрив рот, щоб щось заперечити — про важкі часи, про борги, — але слова застрягли в горлі. Аргумент лежав на підлозі, скріплений шпилькою.
— Я… я не помічав, — видавив він нарешті глухо.
— Бо тобі було зручно не помічати, — відрізала Катруся. — І мені було зручно. Ми звикли, що мама завжди дасть. Що в неї десь там є бездонна тумбочка. А тумбочки немає, Максиме. Є тільки жінка, яка економить на їжі, щоб її синові було комфортно.
Вона зробила паузу і додала зовсім тихо:
— Якщо наш син так само ставитиметься до мене через тридцять років… я буду вважати, що життя прожила дарма.
Максим різко встав. Стілець із противним виском проїхав по лінолеуму. Він підійшов до вікна й відвернувся від нас. Його плечі були напружені. Я знала цей жест: він злився. Але цього разу — не на мене.
Чай ми допивали мовчки. Але це була вже інша тиша — не тиснуча, а осмислена. Коли вони йшли, Максим довго вовтузився зі шнурками. Потім випрямився, подивився на мене якось спідлоба, винувато й розгублено.
— Мам, ти це… пробач за зуб, — буркнув він. — Розберуся я з розстрочкою. Не маленькі.
Він не кинувся обійматися, не падав у ноги. Життя — не серіал, люди не змінюються за секунду. Але він вперше не хотів брати запропонований мною пакет із домашньою консервацією.
— Сама їж, нам вистачить, — сказав він і твердо зачинив двері.
А Катруся на прощання стиснула мою руку трохи міцніше, ніж зазвичай.
— Купіть чоботи, Галино Іванівно, — шепнула вона. — Будь ласка. Прямо завтра.
Наступного дня я пішла до торгового центру. Не на ринок, де все дешевше, а в гарний магазин. Я міряла взуття довго, прискіпливо. Дивилася не на цінник, а на те, як нозі всередині — чи м’яко, чи тепло.
Я купила черевики на натуральному хутрі. Вони коштували чимало. Але коли я вийшла в них на вулицю, мені здалося, що навіть хода змінилася. Я йшла впевнено, не ховаючи очей. Знаєте, що найдивовижніше?
Світ не завалився. Сонце не згасло від того, що я витратила гроші на себе.
Минув місяць.
Максим дзвонить тепер рідше, але розмовляємо ми довше. Він розповідає про роботу, про плани, а не починає розмову з фрази «Мам, тут така справа…». Вчора прислав фотографію онука і підпис: «Справилися самі, без бабусиної допомоги».
Я посміхнулася.
Виявилося, що любов до дітей вимірюється не сумою переказу на картку. Іноді найбільша любов — це вчасно сказати «ні» і дозволити їм нарешті подорослішати. Навіть якщо для цього доведеться показати їм своє немолоде, заштопане життя.
Знаєте, у народі кажуть: «Маленькі діти — малий клопіт, а великі діти — серце болить». Але іноді наше «терпіння» лише шкодить тим, кого ми любимо, не даючи їм стати справжніми людьми. А як ви гадаєте, чи є та межа, де материнська жертовність має зупинитися, щоб не перетворитися на ведмежу послугу?
