Поліна зовсім перестала впізнавати свого чоловіка. Наче б людину підмінили. Ні за того вона заміж виходила і ні тому у вірності клялася.
Михайло перетворився на справжнісінького егоїста, який думав виключно про себе і власні інтереси. Сім’я та її потреби мало його хвилювали.
А якщо зовсім чесним бути, то не хвилювали зовсім.
— Поліно, ти б подумала, чи варто тобі взагалі за таку людину виходити заміж, – попереджала її мати кілька років тому.
— Мамо, ну ти чого? Він же такий хороший і кохає мене.
— Якщо чесно, я сумніваюся, що він узагалі когось здатен любити. Ти подивися на нього, на обличчі ж написано, що він хитрун. Прописка йому потрібна від тебе міська і не більше того – ніяк не заспокоювалася мати.
— Перестань вигадувати!
— Це я вигадую? Думаєш він би повівся на тебе з дитиною? Та ще й різниця у віці у вас 7 років, тебе це не бентежить?
Дійсно, різниця у віці була пристойна. Чомусь у нашому суспільстві є таке розуміння, що якщо чоловік старший за жінку, то це норма. А якщо навпаки, то щось тут не так.
Теж саме твердила Поліні її подруга.
— Та як ти не розумієш? Не потрібні чоловікам чужі діти. Йому просто з тобою зручно.
— А я думаю, що ти просто мені заздриш!
Так, дійсно Поліну неодноразово попереджали про те, з чим вона може зіткнутися. От тільки слухати вона нікого не бажала. І отримала своє.
Михайло справді любив жити собі на втіху. Вважав, що життя одне і потрібно користуватися кожним моментом, щоб скрасити свій побут. А якщо треба, то й людьми також користуватися для нього не соромно.
Та й узагалі, це не він Поліні, а вона йому зобов’язана бути вдячна. Що він такий молодий і подивився на неї. Та ще й із дитиною. Піди ще й пошукай такого, кому потрібні чужі діти. Так не знайдеш!
На той момент Поліні було 37 років, а Михайлу 30.
Якось раз у магазині сталася неприємна ситуація, і Поліна опинилася в абсолютно незручному становищі.
Її сина запросили на іменини, і другові потрібно було купити подарунок, але так вийшло, що в Поліни ніяк не спрацьовувала картка під час оплати, а готівки із собою не було.
— Це ймовірно якась помилка. На картці точно є гроші.
— Термінал справний, спробуйте ще раз – сказала продавчиня.
Але нічого не виходило. Зрештою вона звернулася до Михайла і попросила оплатити покупку.
— А я тут до чого? Це не мої витрати! – заперечив чоловік.
— Я розумію, але тут така ситуація. Любий, оплати, будь ласка. Я тобі потім віддам.
— Навіть не подумаю. У нас із тобою була домовленість чи ти забула? Я нічого не купую для твоєї дитини і, тим більше, для її друзів.
Поліна лише схилила голову. Їй давно не було настільки соромно за те, що відбувається, та ще й при натовпі людей.
— Дівчино, ну Ви там скоро? Усю чергу затримуєте! У нас, між іншим, теж є свої справи! – почулося з натовпу.
У підсумку Поліна вибачилася і попросила продавця відкласти товар. Але тут втрутився чоловік.
— Дозвольте мені оплатити.
— Навіщо? Що Вам потрібно? – тут же зреагувала Поліна.
— Нічого, я просто хочу допомогти. Я оплачу Ваш товар, а Ви мені потім переведете гроші на картку. Домовилися?
Поліна подякувала незнайомому чоловікові, оскільки його допомога зараз була дуже навіть доречною.
Михайло лише відвернувся, а потім і зовсім вийшов із магазину.
— Дякую Вам за допомогу!
— Не варто, я не зробив нічого такого. Гарного дня Вам! – усміхнувся чоловік і пішов.
Звичайно ж, Мишко був незадоволений тим, що його дружина посміла прийняти допомогу від незнайомця. Але більше нічого не сказав. Напевно тому, що аргументів особливо не було. Міг би сам допомогти, але не зробив цього через свою принциповість.
Через кілька днів чоловік видав щось нове і неймовірне.
— Михайле, що ти сьогодні відзначаєш? – запитала Поліна, побачивши на столі піцу.
— З чого ти це вирішила?
— Я дивлюся, ти піцу замовив. Ти знаєш, дуже навіть до речі. Адже я сьогодні нічого не готувала.
Спочатку вона подумала, що чоловік вирішив про неї подбати, але його відповідь її шокувала.
— А хто сказав, що це тобі?
— У сенсі?
— Взагалі-то я замовив собі і не розраховував тебе пригощати. Бачиш, самому мало.
Ця ситуація дуже зачепила Поліну. Зрештою не сказавши ні слова більше, вона пішла переодягатися, одягла фартух і почала готувати. Тим паче, що син уже зовсім скоро мав повернутися з тренування.
Наступного дня вона вирішила відплатити чоловікові тією ж ( розповідь спеціально для сайту Рідне слово) самою монетою. Бо інакше часом люди просто не розуміють. А то звик, що до нього тут ставляться добре за будь-яких обставин, хоч би як огидно він поводився.
— Поліно, а що на вечерю?
— Вчорашня піца.
— У сенсі? Я її доїв.
— Так замов ще, у чому проблема?
Михайла вкрай здивувала її відповідь.
— Я що, по-твоєму, мільйонер, який кожен день піцу замовлятиме? Почекай, ти що, не готувала вечерю?
— Як бачиш. Хочеш їсти, візьми і приготуй сам. Раз тепер у нас кожен сам за себе, значить так буде завжди.
Але чоловіка категорично не влаштовувала така відповідь. Як це так? Вона ж жінка і його дружина. За фактом зобов’язана готувати і беззастережно це робити. Неважливо втомилася на роботі чи ні, це її обов’язок.
— Та що ти собі дозволяєш? Що ти взагалі про себе уявила?
— А ти?
Такого зустрічного запитання з підступом він аж ніяк не очікував, проте не розгубився і вже знав, що відповісти.
— А що я? Я молодий і перспективний чоловік.
— Серйозно? Тільки досі в 30 років своєї квартири немає і прописаний ти тут.
— І що? Це не показник. Ти взагалі мені дякувати повинна за те, що я з дитиною взяв тебе. І так, не будь у тебе своєї квартири, думаєш, потрібна ти мені була?
— Ах, ось воно що!
Тут до Поліни, нарешті, дійшло, що всі її близькі мали рацію щодо Михайла. А вона, як наївна дурепа, продовжувала вірити в його кохання.
— Значить так, збирай свої речі і провалюй.
— У сенсі? Ти мене виганяєш?
— Так, виганяю. У тебе на все про все година.
— Та й будь ласка, кому ти ще потрібна будеш.
Поліна анітрохи не шкодувала про свій вчинок. Набагато більше їй було шкода витрачених років на цю людину. А от Михайло почав шкодувати і вже зовсім скоро.
У гуртожитку він жити не хотів, адже там умови були ніяк не для нього. Знімати квартиру в центрі виявилося не по кишені, а з околиці добиратися до роботи було незручно.
У підсумку довелося перекантуватися у друзів, поки їхні дружини вже відкритим текстом не стали виганяти. Дійсно, кому сподобається жити на постійній основі зі сторонньою людиною?
Робити нічого, довелося повернутися. Як добре, що Поліна не додумалася в момент сварки забрати ключі. От тільки невдача, а ключ не підходив.
— У сенсі? Вона замки чи що змінила? – сам себе запитав Міша і почав наполегливо дзвонити у двері.
Йому відчинив чоловік. Причому йому здалося, що він його десь бачив. Потім він згадав, що це той самий чоловік із магазину, який допоміг Поліні оплатити іграшку.
— Ти хто? – відразу запитав Михайло.
— Взагалі-то до незнайомих людей заведено звертатися на Ви – поправив його чоловік.
— Та мені все одно, де Поліна?
— А ось це вже не Ваша справа, тому що Вас вона бачити не бажає.
— Зачекайте, а ви разом чи що? Серйозно?
Потім Михась розреготався в голос, бо повірити не міг у те, що відбувається.
А чоловік довго з ним не церемонився, одразу дав зрозуміти, що тут його бачити не бажають.
Трохи пізніше з’ясувалося, що Роман закохався в Поліну з самого першого погляду. А ще за збігом обставин, вони жили в одному дворі. Так все і вийшло, у що Міша досі повірити не міг.
А ще він не вірив, що тепер йому доведеться жити на околиці міста, насилу добиратися на роботу і вирішувати питання з пропискою. Але це була вже зовсім інша історія.
