Зіна вирішила, що вийде заміж лише за Віктора. Побачила його на студентській вечірці у друзів, і одразу ж вирішила. Це були далекі вісімдесяті. “Тусовки” ще були вечірками.
Зіна побачила Віктора і закохалася. Його привів Дмитро, добре знайомий Зіні з дитинства. Дмитро з Віктором, як з’ясувалося, разом навчалися в сусідньому інституті.
Вже на п’ятому курсі, а Зіна лише вступила. Виші, в яких навчалися Зіна та Віктор, розділяли чотириста метрів. Між дівчиною та хлопцем її мрії була величезна прірва.
Річ у тім, що у Віктора батько був досить відомим у ті часи письменником, а мама — педагогом і професором в університеті.
У Зіни ж мама була поштаркою. Тато й зовсім був пиякою. Іноді, правда, він брав себе в руки і працював. Але здебільшого — пив і дармоїдствував.
— Хоч би розуму тобі десь набратися, Господи! — голосила мама Зіни, Любов. — Хто ж це витримає таке, ніякої допомоги — одна лише шкода!
За це Любов ще могла “заробити” синє око, і ходити, розносити пошту, густо намазавши обличчя тональним кремом.
Доньці вона навіювала, що треба вчитися, обов’язково добре вчитися. Щоб влаштуватися на хорошу роботу, зустріти гідного освіченого хлопця, щоб не жити з таким як її татусь.
— Мамо, але тато ж не завжди був таким… — бурмотіла Зіна.
Вона ще пам’ятала батька добрим. Зараз же він був постійно похмурим і злим, майже завжди не тверезим, але Зіна ще пам’ятала… як він водив її на каруселі й купував морозиво в парку.
Як тато в день зарплати заїжджав у «Дитячий світ» і обов’язково привозив доньці іграшку. Не завжди ляльку, але щось все одно купував…
Зіна пам’ятала, а мама, мабуть, уже ні. Вона всерйоз мріяла, щоб батька просто не стало в її житті, навіть про те, щоб він скоріш віддав Богу душу… Все це діяло на Зіну жахливо.
Тому, коли вона побачила благополучного Віктора, то одразу вирішила: буде моїм, і крапка!
Віктор був не проти погуляти з Зіною.
Але нічого серйозного він з нею не планував, це точно. Друг його, Дмитро, який жив в одному дворі з Зіною, сказав:
— Вона — хороша дівчинка. Нещасна і хороша. Ти не ображай її.
— Але й зробити її щасливою я не можу! — справедливо зауважив Віктор. — Мене ж батьки з дому виженуть, якщо я приведу їм таку наречену. Ти ж знаєш мою маму!
Дмитро знав.
Батьки у Віктора були пихаті люди, особливо мати — батькові було ніколи, він книжки писав. Марія Сергіївна і на Дмитра дивилася зверхньо.
Вона б Віктору й дружити, звісно, з ким попало не дозволила, але Дмитро все-таки навчався в інституті з її сином.
Зовсім ким попало його назвати було важко, але родина у Дмитра була з простих. Не те, що їхня родина.
Еліта!
Віктор зустрічався з Зіною короткий час і перестав приходити до неї. Дівчина була у розпачі. Вона думала, що подобається Віктору.
Точніше, вона це дуже добре відчувала. Сунутися до нього напряму було марно, Зіна вирішила поговорити з Дмитром.
Попри різницю у віці, вони колись навіть гуляли разом. Ну, майже разом.
Підлітками Дмитро з друзями співали пісні під гітару у дворі, а Зіна з дівчатками крутилися поруч.
— Дмитре, мені треба з тобою поговорити! — заявила вона.
— Якщо ти про Вітька, то я тут ні до чого! Я його просив не поводитися, як свиня. Тебе, до речі, теж попереджав!
— Так-так, я пам’ятаю! Але мені він потрібен!
— Навіщо саме він? Мало хороших хлопців, чи що…
— Я не можу пояснити! Побачила і зрозуміла: доля він моя.
— А якщо Вітька так не вважає? Якщо він не згоден з тобою? Все одно доля?
— Я не можу тобі цього пояснити, але так. Доля.
— Зінко… ти хороша дівчинка! Красива. Знайди собі іншого, а Вітька забудь. Живи далі.
— Легко говорити…
Віктор сумував за Зіною, навіщо лукавити? Але він чудово знав, що нічого з цього не вийде. Мама не допустить.
Марія Сергіївна розуміла, що синові пора одружуватися, не зараз, так через пару років, і щосили знайомила його з доньками своїх приятельок.
Але вони всі були якісь неживі… Манірні й нудні, немов зійшли зі сторінок творів світових класиків. Те інша справа Зіна…
— До мене Зінка підходила. Сумує! — сказав увечері Дмитро.
— Марно. Ти ж знаєш.
— Що — марно? Тебе прикують до батареї і в РАЦС не пустять? Зараз же не середньовіччя, одружуватися на кому батьки скажуть. Ну, позбавлять тебе матеріальних благ, у чому проблема? Ти вільна доросла людина, маєш право на свою думку і свій вибір в житті.
— Та не тисни ти мені на болюче! Якщо тобі Зінка подобається, так одружуйся на ній сам.
— Ти що, дурень? — з підозрою запитав Дмитро. — Який сам, якщо любить вона тебе!
— Так вже прямо таки й любить! Дурниці… вбила собі щось у голову. Пройде!
У Зіни не минало, але відверто бігати за Віктором їй і в голову не приходило.
Вона вирішила на літо поїхати до бабусі в село.
Бабуся, татова мама, недолюблювала Любов, вважала, що в згубній звичці її сина винна невістка.
Але Зіну бабуся любила.
Баба Тамара була на якусь, дуже незначну, частину своєї крові циганкою. Вона вміла добре лікувати — це Зіна запам’ятала з дитинства.
Одного разу у Зіни почалася сильна застуда, або щось гірше. Вона, тринадцятирічна, додумалася залізти в холодний ставок. До вечора наступного у Зіни піднялася височенна температура, горло стало червоним і запаленим, батьки забили на сполох і зібралися шукати машину, щоб відвезти доньку в лікарню.
Поки мама безтолково тряслася над Зіною, а тато шукав машину, бабуся з незворушним обличчям змішала в кухлі якісь травки й ягоди, залила водою і влила дівчинці в рот. Зіна тут же вимкнулася. Заснула, спала спокійно.
Батько не знайшов машину і вислухав від дружини нудну лекцію. А Зіна вранці прокинулася абсолютно здоровою дитиною.
— Ба, а що ти мені дала, га?
— Яка тобі різниця, що дала. Тобі добре?
— Ага. Ще краще, ніж до хвороби!
— Це найголовніше! А що я тобі дала — справа десята…
Зіна поїхала до бабусі, попри бурчання матері, що на канікулах донька могла б і на роботу піти, щоб допомогти родині.
Зіна боялася зустріти Віктора і не витримати — просто кинутися йому на шию.
У бабусі вона сиділа біля віконця і дивилася на ліс.
— Дівко, ти закохалася, чи що? — запитала Тамара.
— Від тебе, бабусю, нічого не приховаєш… — зітхнула Зіна.
— А він що? Не любить тебе, чи як?
— Я думаю, любить…
— Ага. І тому ти тут сидиш така от щаслива. Так?
— Я тут сиджу, тому що у нас мезальянс. У нього татусь письменник, матуся професор, і обидва жахливі сноби зі своїм світоглядом. Ну це коли…
— Знаю я, хто такі сноби! Я сільська, а не дурна. Ну, і що?
— Та він просто слабкий. Тато ось проти пляшки слабкий. А мій… він проти батьків не попре. Я тут у тебе посиджу тихенько, перестраждаю. Ну, або вирішу, що мені робити.
При згадці про сина Тамара засмутилася.
— Миколка спився тому що на змії одружився. Матуся твоя та ще гадюка. Але ти не слухай бабу стару! Ти мені краще скажи, будеш перевіряти Віктора свого, доля він, чи ні?
— Кого? — отетеріла Зіна. — Ба, я тобі ж ім’я не говорила!
— Хіба? — здивувалася Тома. — А звідки ж я його знаю?
— Так… ось і мені цікаво — звідки? Бабусю, у тебе дар, чи що?
— Та ось вигадала ще! Дар якийсь…
Бабуся відвернулася й пішла в город. Зіна переодяглася в калоші й пішла за нею, ниючи й голосячи, чому Тамара така скритна і нічого їй не розповідає.
Допомагала бабусі в городі й дошкуляла її розпитуваннями про те, як вона дізналася ім’я Віктора.
Коли Зіна зрозуміла, що бабуся так нічого й не скаже, вона запитала:
— Як перевірити — доля, чи ні?
— Це справа така… небезпечна… якщо доля він твоя, ти вплив зробиш. Я такого не люблю.
— А навіщо ж сказала мені? Говори тепер уже далі!
— Та там простенький обряд. Пишеш на папірці все, що знаєш про свого Віктора. Ім’я, прізвище, дату народження, адресу можна, колір волосся(розповідь спеціально для сайту – рідне слово) й очей ще. На новий місяць ти цей папірець акуратненько в блюдечку спалюєш, а попіл розвіюєш за вітром. От і вся премудрість.
— А що буде, га?
— Якщо він доля твоя, то з’явиться. А якщо ти собі все вигадала, так нічого й не буде!
— Бабусю, це чаклунство?! Приворот, так? — ахнула Зіна.
— Та типун на язик тобі! Який приворот ще? Кажу ж: якщо не доля, так поминай як звали! Я такою дурницею не займаюся! Приворот… вигадала ще!
Зіна ледве дочекалася молодика.
Вона виписала на папірець усе, що знала про Віктора. Писала й згадувала його. Відчувала, як колотиться в грудях серце. Зіна все зробила, як розповіла бабуся, і поїхала до міста.
Чекати, поки Віктор з’явиться. Вона була впевнена, що він — її доля.
Зіна сиділа й чекала, мама пиляла її, що вона нічого не робить, тільки сидить, як пані.
Зіна почала думати, що мама й тата пиляла-пиляла, та й до пияцтва допиляла. Може, бабуся права…
Зустріла по дорозі до магазину Дмитра. Він був якимось сумним:
— Ти чого такий?
— Та нудно. Вітько поїхав до Болгарії. Ось, ходжу один, як дурень.
— А диплом?
— Захистили. Скоро на роботу виходити.
— Молодці, — кислим голосом сказала Зіна.
Толку чекати Віктора, якщо його навіть у країні немає. Зіна засумувала й знову поїхала до села, до бабусі.
— Ти чого туди-сюди катаєшся? — здивувалася Тамара.
— Та… мати задовбала зовсім. Ба! А ти ж могла б, напевно, вилікувати тата, так? Травами своїми.
— Могла б. Але він захотіти повинен. А він не хоче.
— Я поговорю з ним!
— Спробуй…
Через два тижні Зіна в калошах і сарафані тягала (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) лійками з криниці воду, коли за хвірткою зашурхотіли шини і зупинилися білі «Жигулі».
— Красуне, у вас не знайдеться склянки молока стомленому подорожньому? — почула вона насмішкуватий знайомий голос.
Зіна ойкнула й втекла за будинок.
Тамара побачила, як онучка проскочила в кімнату.
— Що сталося? Хто приїхав? — не зрозуміла вона.
— Він приїхав! А я розпатлана вся. Доля, значить. Так? Доля!
Тамара напекла пирогів. Віктор наївся, задоволений. Він дивився на Зіну й думав: як так довго примудрився не бачитися з нею?
Адже його тягнуло… хотілося побачитися. А він все про свої стосунки з матір’ю турбувався.
— Ти чого дивишся? — зніяковіла вона.
— Скучив…
Попереду було все найважче. Наприклад, розмова з батьками.
***
Цій історії сорок років.
Зараз Зіна з Віктором вже старіють разом. У них виросла донька, Наталка. А тоді Віктор посварився з мамою, щоб одружитися з Зіною.
Його родина все-таки прийняла Зіну, але далеко не одразу.
Зіна вмовила батька лікуватися від “зеленого змія”, і Тамара змогла зцілити сина. Від дружини він пішов, доживав у селі, в будинку матері.
Тамара перед смертю залишила Зіні велику рукописну книгу. Травник.
Родина Зіни майже не хворіє — вона всіх лікує травами. Одного разу чоловік, Віктор, захворів серйозно, але вона змогла його поставити на ноги за допомогою бабусиних рецептів.
Доля… доля — справа така.
Є вона, чи ні — так ніхто до кінця й не з’ясував.
