Останні 4 роки мешкаю в Азії, тут вже є знайомі, друзі, була робота, машина, орендований будинок. Все це було, поки я не зустріла своє перше в житті кохання.
Так, у 32 роки.
Ні, я не можу сказати, що до цього я була самотня, були чоловіки, з деякими жила по парі років, були пропозиції заміж. Гарні, надійні чоловіки, але, як то кажуть, не моє.
Не було кохання, життя з ними я не бачила. І ось півтора роки тому зустріла його.
Такого, про якого мріяла все життя. Почалися стосунки, з’їхалися, потім йому запропонували роботу в іншому місті. Та сама країна, але місто більше і перспективніше.
Поїхала з ним, залишила тут все – друзів, кар’єрні перспективи, будинок, котів, зрештою (роздала по друзях). На новому місці роботи не знайшла, тож перейшла на домашній фріланс.
Не дуже великі гроші, але зайнята і в нього на дріб’язок не прошу. Якщо вже сиджу вдома і левова частка заробітку на ньому, то господарство і побут на мені, нагодований, випраний і завжди погладжений.
Мені подобалося його радувати і піклуватися про нього. Почали будувати плани на шлюб, надалі переїзд до Європи чи Австралії.
Тиждень тому все накрилося. На роботі в нього був корпоратив. Я дуже хотіла йти, оскільки у самої завал по роботі, та й не в настрої була.
Перед цим уночі трохи подряпалися — він хропе, я його гальмую, він лається, що я йому спати не даю. У розпал вечірки він мені пише: “може ти, все-таки прийдеш?”.
Я подумала і погодилася – було приємно, що він хоче мене бачити. Приїхала. З його колегами стосунки чудові, я з ними давно знайома.
Він уже добряче напідпитку (як і всі, втім). Кілька годин ми там знаходимося, я втомлююся, кажу йому: «Милий, давай я додому, ти сиди ще, якщо хочеш».
Він мені у відповідь “ні-ні-ні, 10 хвилин, я допиваю і додому”. Ок, виходжу до сусідньої зали, там жива музика, танці, мене одразу хтось запрошує і гайда танцювати.
Уточню там хоровод, тобто це не парні танці з чужими чоловіками до непристойності. Повертаюся до столу, питаю у його колег, де він — усі знизують плечима, мовляв, наче в туалет вийшов.
Виходжу на вулицю, відкриваю телефон зателефонувати йому, від нього повідомлення, дивлячись на тебе хочеться звалити. Дзвоню, намагаюся з’ясувати, де він, що сталося, сама вже трохи в шоці — мені ніколи ніхто таких слів не говорив.
Прошу його забрати мене звідси – година ночі, я на підборах, від дому далеко. Він відмовився, наговорив мені всякого. Я вже в абсолютній прострації, абияк додому добираюся, починаю збирати речі, попутно відписавши йому, що я думаю про нього і ситуацію в цілому.
Вночі поїхала до подруги. Сподівалася, що проспиться, зранку якось зможемо розв’язати цю життєву історію. 4 дні від нього ні відповіді, ні вітання. Я спробувала з ним зустрітися, поговорити — суха відповідь: «можеш просто забрати свої речі».
На десерт отримую інформацію від його знайомих, що він ніколи не вмів розлучатися з жінками, тому завжди підлаштовував так, щоб вона пішла сама.
Я тиждень у найжорстокішій депресії, не можу їсти, засинаю тільки після чарки міцного, і, найстрашніше, сподіваюся, що він повернеться. Розумом розумію, що вже все марно, що він хотів саме розлучитися, але повірити в це ніяк не можу.
Як жити далі не розумію. Як не зірватися і не поїхати до нього, втрачаючи останні крихти гордості, теж не розумію. Сумно все це, дуже сумно.
