— Я ж спочатку так тішилася, думала: треба ж, який відповідальний чоловік, дитину не покинув, — гірко всміхається Віра. — Бо, знаєш, траплявся мені колись такий кадр, що жив за принципом: колишня дружина, значить, і діти — теж колишні.
Коли Віра вперше завітала в гості до Дениса, там якраз гостювала його дванадцятирічна донька від першого шлюбу — Соня.
Денис розлучився за півтора року до того, але щовихідних дівчинка була з татом.
Колишня дружина Дениса, Оксана, теж здавалася жінкою цілком притомною: жодних скандалів під час зустрічей, жодних шпильок про те, що в колишнього з’явилося особисте життя.
Віра навіть кілька разів пила з нею чай на кухні, поки Соня пакувала свій наплічник. Дівчинка росла спокійною, любила малювати й ніколи не влаштовувала сцен.
А коли Віра з Денисом побралися, то й узагалі прийняла мачуху як рідну.
Аліменти чоловік платив справно, як годинник. На нову шкільну форму, на гарні фарби, на екскурсію до Кам’янця-Подільського — Денис завжди долучався до додаткових витрат.
Віра щиро намагалася його зрозуміти: дитина ж не винна, що батьки розійшлися, та й ціни зараз такі, що самих лише аліментів не вистачить.
Згодом у подружжя з’явився спільний синочок Андрійко, а за два роки лелека приніс ще й донечку Полінку. Віра все переживала, що з поповненням у сім’ї чоловік охолоне до старшої доньки. Але де там!
Він і далі забирав її на вихідні, возив кататися на лижах до Карпат, допомагав клеїти шкільні проєкти.
Пасербиця теж душі не чаяла в менших. Одне слово, все було аж підозріло гладко й тепло.
Рівно до того дня, коли Соня закінчила школу.
— Я хочу вчитися на дизайнера, — твердо заявила дівчина.
Вступила на контракт, за який Денис і його колишня платили навпіл. Соня провчилася ледь не рік і… покинула.
«Не моє, не розумію, набридло себе ламати», — відрізала вона.
Денис лагідно запропонував доньці перевестися на архітектурний факультет. Та Соня заявила, що їй просто треба розібратися в собі, бо вона ще не вирішила, ким хоче стати, коли виросте.
— Поживу трохи, піду на роботу, в голові все по поличках розкладу, — переконувала вона батька. — Дякую, татуню, ви з мамою стільки грошей вгатили, але ж ви не хочете, щоб я все життя мучилася на нелюбій роботі, еге ж?
Батьки, звісно, не хотіли.
Але відтоді минуло вже чотири роки. Дівчині двадцять два, а вона й досі «розбирається в собі». Щоправда, так ніде й не працює.
— Мабуть, щоб мати більше часу на пошуки свого великого покликання, — похмуро жартує Віра.
Пасербиця живе з матір’ю.
Інколи має якісь дрібні підробітки: то портрет комусь намалює на замовлення, то пару днів постоїть за прилавком у квітковому магазині — переважно на свята, коли клієнтів багато і можна заробити кілька тисяч гривень на кишенькові витрати.
Спершу Віра терпіла. Думала: ну добре, хай рік погуляє, хто з нас замолоду вітру в голові не мав?
Але коли ця пісня затягнулася на роки, всередині неї почало добряче закипати.
— Постійно торочить, що шукає себе. То міркує власну майстерню відкрити, то раптом починає мріяти про крамничку з квітами, — роздратовано каже жінка.
— А найбільше бісить, що Оксана їй підтакує: «Не квапте дитину, головне — щоб справа була до душі». І весь цей час мій чоловік регулярно переказує гроші то колишній дружині, то дорослій доньці. На шкоду нам!
На шкоду двом малим дітям, яких він дійсно зобов’язаний утримувати за законом!
— Денисе, то Соня дзвонила? — запитала якось Віра, почувши телефонну розмову.
У їхній квартирі якраз повним ходом ішов ремонт. Стіни обдерли до самісінької цегли, треба було забирати фарбу з магазину, а на картці лишалися якісь копійки.
— Ага. Оксана просила на комуналку підкинути. Переказав трохи.
Тоді Віра промовчала, зціпивши зуби. Але коли за тиждень вони сиділи на кухні, а на вечерю була лише порожня гречка без масла (бо масло залишили суто дітям на ранкові канапки), її таки прорвало.
— Денисе, твоїй старшій дочці вже двадцять два роки! Доросла, здорова дівка. Чому вона досі не влаштувалася на нормальну роботу? Скільки ця благодійність триватиме, га? Вона тягне то на одне, то на інше…
Може, ти ще й кредит на неї візьмеш, щоб ту майстерню чи салон відкрити? У неї ж п’ятниці на тиждень міняються! А потім і ця забавка їй набридне, а ти борги банку ще роками виплачуватимеш?
— Віро, це моя дитина. Я не можу її покинути у скруті, — спокійно відповів чоловік.
— Зрозумій, не завжди діти виростають такими, як ми собі намріяли в ідеальних картинках. Уяви, що на роздоріжжі опиняться наші спільні діти — ти що, спокійно дивитимешся, як вони голодують?
— Так я ж і дивлюся! — спалахнула Віра.
— Слава Богу, не голодують, але вони позбавлені того, що могли б мати, якби їхня старша сестричка нарешті стала самостійною! На роздоріжжі вона? Та вона до самої пенсії там стоятиме — геніальна, але невизнана.
Це я на роздоріжжі: не знаю, що за ті копійки купити! Андрійкові курточку, Полінці чобітки, собі джинси, чи, може, хоч якось той клятий ремонт закінчити!
— Якось викрутимося, потерпимо, — пробурмотів Денис, сховавши очі в телефон.
— А з якого дива ми маємо терпіти?! — Віра вже не стримувала голосу. — Денисе, ти в її роки на двох роботах спину гнув!
Чоловік мовчки підвівся, пішов до спальні й гучно грюкнув дверима.
А згодом Віра випадково почула уривок його розмови з колишньою:
— Так-так, завтра перекину. Скажи Соні, хай не хвилюється, я допоможу.
— Ніхто ж не вимагає від нього відхреститися від доньки, — бідкається Віра подрузі. — Хоча слово «покинути» стосовно двадцятидворічної дівчини звучить навіть комічно. Але ж є межа між батьківською підтримкою і сліпим потуранням! Виростили тепличну квітку, а тепер тягнуть цього інфантильного паразита на своєму горбі.
Я вже серйозно подумую про розлучення. Хай пакує валізи і йде до колишньої — вона не заміжня, там донечка, яку тепер треба до пенсії годувати і вдягати. До її пенсії, звісно ж! Іноді думаю: а може, поставити ультиматум?
Або ти припиняєш ці перекази, або… От тільки страшно, бо я навіть не здогадуюся, кого він обере.
Вірі здається, що Денис просто забуває про молодших.
Мабуть, вважає: раз вони ще малі, то їм і треба менше. Ну що там: одяг, взуття, якась солодощ час від часу. А от у Соні ж потреби високі!
То їй нові фарби подавай, то вона раптом захотіла «освіжити навички» і записалася на курси з малювання, а татові хоч розірвися, але оплати їх.
— Може, й справді розлучитися вже? Хай би тоді Денис відчув на власній шкурі, що дітям від «колишньої» треба допомагати так само, як і його золотій Соні. Хоч би аліменти платив законні…
Подруга лише зітхає і дивиться з сумнівом. Їй здається, що для чоловіка Віри справжньою і єдиною дитиною так і залишилася Соня.
Аліменти він, звісно, платитиме, але заради дітей від другої дружини точно не стане забирати шматок хліба з маслом у своєї старшої доні.
Від редакції.
Цю життєву історію надіслала нам читачка, а ми її лише трохи причесали та підготували для вас. Кажуть у народі: сліпа батьківська любов не крила дає, а кайдани на ноги кує, бо хто не навчить дитину самостійності, той усе життя нестиме її на своїх плечах.
А як ви гадаєте, чи варто ставити чоловікові жорсткий ультиматум у такій ситуації, чи тут потрібен інший підхід?
