Нам із сестрою батьки декларували, що одна із двох квартир буде наша, тим більше, що при приватизації до мого повноліття їм якось вдалося обійти закон і не вписати у власники, проте до придбання другої квартири, за визнанням тата, мама казала йому, що ми нічого не отримаємо

Нам із сестрою батьки декларували, що одна із двох квартир буде наша (тим більше, що при приватизації до мого повноліття їм якось вдалося обійти закон і не вписати у власники). Проте до придбання другої квартири, за визнанням тата, мама казала йому, що ми нічого не отримаємо.

Якби одразу нам сказали правду, ми б будували своє життя по-іншому, а то 2,5 роки мого життя я була нянькою для своєї третьої сестри, яка з’явилася на світ після покупки другої квартири.

Не з корисливих спонукань, я її дуже любила та люблю. Замість вдячності виявилося, що мені все одно було нічого робити.

Коли у мене з’явився син, перші 2,5 роки я мешкала з батьками. Усі гроші, які отримувала, віддавала їм. Щось купувала дитині. Собі нічого (колись чоботи).

Коли синові було 1,5 роки, я вийшла працювати викладачем. Працювала не щодня до обіду, але за кілька місяців мама відмовилася сидіти з моєю дитиною. А потім взагалі вирішила, що ми їй заважаємо, і так ненав’язливо відправила нас до батька сина в інше місто.

Через пів року після нашого приїзду чоловік почав щось приймати. Я тричі купувала квитки та просила у мами дозвіл повернутися. У відповідь чула невдоволене: “ну приїдь”. І йшла здавати квитки назад.

Було дуже тяжко, чоловік-залежний, ще маленька дитина, без допомоги, без друзів, без роботи. А від батьків тільки скарги одне на одного і скиглі щодня з усіляких дрібниць. Жодного співчуття ні від кого з сім’ї я не отримала. Тепер просто не хочу з ними спілкуватись.