У коридорі гучно клацнув замок вхідних дверей. Ростислав ліниво потягнувся в ліжку і солодко позіхнув:
«Дружина побігла на роботу. Треба швиденько вставати, поки теща моя ненаглядна не прокинулася».
Він хутко вмився і прошмигнув на кухню. Налив чаю, відкрив холодильник і нашвидкуруч змайстрував собі два багатоповерхові бутерброди з ковбасою.
Тільки-но відкусив шматок, як на порозі виросла вона:
— Очі не встиг роздерти, а вже за столом. Правильно, зараз усю ковбасу змете, як пилосос!
— Катерино Леонідівно, — Ростислав спробував усміхнутися з набитим ротом. — Я ж маю поснідати перед роботою.
— Ти маєш спочатку гроші в дім принести, щоб той холодильник повний був, а вже потім снідати!
— А я що, не приношу? — він запхав до рота другу половину бутерброда і почав квапливо жувати.
— Ми з донькою, дві жінки, і то більше за тебе заробляємо! Нормальні мужики бізнес крутять, у начальники вибиваються, а він у нас, бачте, «супервайзер»! І де ти тільки слово таке дурне знайшов?
Теща, як завжди, завелася з півоберта і зупинятися не збиралася. Ростислав залпом допив чай, схопив куртку і вискочив із квартири геть.
Він ішов до свого магазину автозапчастин, де працював тим самим супервайзером (розкладав деталі по полицях та вів облік), і похмуро міркував:
«Треба з Яною розбігатися. Її я ще якось витримаю, але її маман… Ну як же мені не пощастило з цією тещею!»
Ростиславу нещодавно стукнуло тридцять два. Сходитися і розходитися з жінками було для нього справою звичною.
А що робити, якщо власного житла немає і, судячи з усього, не передбачається?
Він виріс із бабусею в маленькому містечку під Києвом. Коли старої не стало, дядько з тіткою відкупилися від нього сотнею тисяч гривень з бабусиного спадку і відправили «підкорювати столицю».
Тоді, у двадцять три роки, ці гроші здавалися йому шаленим багатством.
У Києві він швидко оженився. Офіційно, з білою сукнею і рестораном. Щоправда, гроші (і його спадок, і те, що подарували на весілля) розлетілися дуже швидко.
Довелося шукати роботу. Жили, звісно, у батьків дружини. Він довго терпів, чи, може, його терпіли, але зрештою — розлучилися.
Ростислав не розгубився і швидко знайшов іншу. Теж із «квартирою» (тобто, знову ж таки, з батьківською), туди й переїхав. Ніби все йшло непогано: перша дружина вдало вискочила заміж удруге і від аліментів відмовилася.
Зате нова пасія постійно була чимось невдоволена. Вимагала офіційного шлюбу, і її батьки підспівували їй у тій самій тональності.
Але Ростислав цей урок уже засвоїв і в РАЦС не поспішав.
Три роки він якось маневрував, аж поки тесть не почав розпускати руки. Хоч-не-хоч, довелося збирати валізу.
І тут трапилася Яна. Батька в неї не було, а з майбутньою тещею, він був певен, спільну мову точно знайде. І перші місяці справді знаходив.
А потім Катерина Леонідівна почала потроху бурчати, і з кожним днем усе гучніше.
За два роки в них розвинулася стійка алергія одне на одного. Сварки спалахували, щойно вони перетиналися в коридорі, і Ростислав зрозумів: час тікати.
Тим паче, що на горизонті вже з’явилася нова кандидатка. Повненька, досить симпатична і, що найголовніше, дуже добра. Звали її Світланою. Її мама, Тетяна Антонівна, була такою ж огрядною, з добрими очима і працювала адміністратором у якомусь ресторані.
А вишенькою на торті була їхня власна простора трикімнатна квартира, ще й із непрохідними кімнатами! Тож план дозрів: треба міняти і дружину, і тещу на більш поступливих.
Ростислав щиро вважав себе неймовірно розумним, незрівнянним і був переконаний, що в цьому житті все завжди буде так, як він захоче.
Після роботи він зустрівся зі своєю новою обраницею. Обійняв, ніжно поцілував і майстерно завів розмову про наболіле:
— Світланко, мені так хочеться нормальної сім’ї, тихого щастя… — він важко, театрально зітхнув. — Але куди я тебе приведу? Я ж у гуртожитку змушений тулитися.
Він відразу помітив, як у жінки співчутливо спалахнули очі.
— Ростику, та ми можемо на перших порах у нас пожити! Я з мамою поговорю, вона зрозуміє.
— Ні, Світлано. Я завжди мріяв: як одружимося — житимемо окремо, у власному гніздечку.
— Та встигнемо ми розписатися! — вона вже почала будувати плани. — Поживемо поки в нас. Заробимо грошей на внесок за квартиру, мама трохи допоможе, а тоді вже відгуляємо весілля і переїдемо!
— Світланко, я так хочу бути поруч із тобою, що вже на все згоден…
— Ростику, не хвилюйся ти так! Я сьогодні маму підготую, вона точно не буде проти. А завтра разом до неї прийдемо.
— Добре, Світлано, хай буде по-твоєму! — рішучим голосом підсумував Ростислав.
У квартиру до своєї «поточної» тещі він зайшов твердою, впевненою ходою.
— Гроші приніс? — звично-зверхньо кинула Катерина Леонідівна.
— Катерино Леонідівно, як же ви мені в печінках сидять!
— Що-о-о?! Це Я тобі в печінках сиджу?! Та це ти в мене вже ось де! — вона чиркнула ребром долоні по горлу.
— То, може, мені взагалі піти назавжди? — зухвало запитав зять.
— Та скатертиною дорога! Хто тебе тут тримає? — і вона на весь голос гукнула вглиб квартири: — Яно! Твій приймак збирається вимітатися!
З кімнати визирнула Яна і абсолютно байдуже запитала:
— Що у вас там знову?
— Ростислав каже, що йде від нас.
— Ну, хай іде, — вона знизала плечима і зникла за дверима.
Наступного дня Ростислав купив гарний букет і прийшов просити руки чергової нареченої. Він урочисто простягнув квіти її мамі й одразу пішов у наступ:
— Тетяно Антонівно, ми зі Світланою дуже кохаємо одне одного. Я прошу руки вашої доньки.
— Ти чоловік видний, доньці моїй подобаєшся. Я не заперечую, — якось аж занадто швидко погодилася майбутня теща. — Як надумаєте, відгуляємо гарне весілля. Онуків мені подаруєте. А поки — вважайте, що у вас медовий місяць.
— Дякую, Тетяно Антонівно! — Ростислав розчулено обійняв жінку і цмокнув у пухку щоку. — Тоді я завтра свої речі перевезу.
Наступного дня він приїхав із двома дорожніми сумками — це було все, що дозволила забрати попередня теща. Але Ростислав гордо заявив:
— Я не став тягнути старий мотлох! Ми зі Світланою все нове купимо!
Нова теща у відповідь лише загадково всміхнулася. Зате її донька вилетіла з кімнати й радісно повисла в нього на шиї.
Ростислав одразу поставив свої умови: поки міцно на ноги не станемо — ніяких дітей! Світлана покірно погодилася.
Але в її мами, як виявилося, були зовсім інші плани на їхнє спільне життя.
Минув місяць.
Таке життя Ростиславу було дуже навіть до смаку. Ніхто не пиляв за зайвий з’їдений бутерброд.
Та й бутербродів він за цей місяць не бачив: харчувався виключно ресторанними делікатесами, які Тетяна Антонівна щедро приносила з роботи.
Але от місяць закінчився. Якось Ростислав повернувся додому, а на столі вже парував розкішний обід. Теща сіла навпроти нього і лагідно запитала:
— Ростиславе, ти всім задоволений?
— Та про що ви говорите, Тетяно Антонівно? Усе просто чудово!
— Сподіваюся, ви так і плануєте жити зі мною?
— Звісно, Тетяно Антонівно! — віддано вигукнув зять.
— Ну, тоді будемо вважати, що медовий місяць завершився. Час до весілля готуватися.
— До якого ще весілля?
— До вашого зі Світланою. Тим паче, що вона вже при надії.
Кілька хвилин Ростислав просто кліпав очима, намагаючись перетравити почуте, а потім закрутив головою:
— Чекайте, хто це вирішив?! Ми так не домовлялися!
— Зятьочку, тут усе вирішую я. Як я скажу, так і буде, — спокійно відповіла теща і почала розкладати все по поличках.
— Завтра ти звільняєшся зі свого магазину. Після весілля знайду тобі нормальну роботу, де гроші платять. Післязавтра йдете в РАЦС подавати заяву. Я піду з вами. Весілля гулятимемо в ресторані, все як у людей.
— А якщо я не хочу одружуватися?! — Ростислав аж підскочив зі стільця.
— Я ж сказала: тут усе вирішую я.
— Та мені байдуже на ваші… — він спробував розвернутися до дверей.
Тетяна Антонівна незворушно підвелася, різко і професійно вгатила його кулаком у живіт, а потім міцно смикнула за плечі. Зять охнув і миттю гепнувся назад на свій стілець.
— Зятьочку, ти головне не смикайся. Усе одно все буде по-моєму. Моя Світланка — хороша, добра жінка, вам давно час дітей заводити. У мене будуть онуки. Так разом і житимемо.
Ростислав тільки зараз звернув увагу на її мускулясті руки і зовсім не жіночі, важкі долоні. Жити з цією тещею йому раптом дуже перехотілося.
Увечері, лежачи в ліжку, він сердито просичав Світлані:
— Це що ви з матір’ю за цирк влаштували?
— Ростику, ти про що?
— Про дитину! І про весілля!
— Та мама просто дуже хоче онуків… Ти не переймайся. Роби, як мама каже, і все буде добре. В неї один брат, дядько Павло, тримає велике СТО — тобі там таку роботу знайдуть, що гроші лопатою гребтимеш! А другий брат, дядько Макар, у поліції велика шишка…
Тієї ночі Ростислав очей не склепив:
«Треба готувати план втечі. Добре, з тієї копійчаної роботи я звільнюся, але ж силою мене в РАЦС ніхто не затягне!»
Наступного дня він повертався додому. Раптом біля нього загальмував поліцейський автомобіль. Звідти вийшов чоловік у формі підполковника:
— Доброго дня, Ростиславе! — привітався він напрочуд привітно. — Сідай, підвезу, нам по дорозі.
— А ви… ви хто?
— Я брат Тетяни, твоєї тещі. Тобто дядько твоєї нареченої, — він міцно потиснув Ростиславу руку. — Макар Антонович.
Ростислав, холодіючи, сів у машину. Авто рушило, а підполковник завів неспішну бесіду:
— Світлана в нас дівчина золота, дуже добра. Хто її чи Таню скривдить — я з тим розмову матиму коротку. Хоча твою тещу ще спробуй скривдити! Я ж її ще у восьмому класі на секцію дзюдо затягнув. Вона в нас навіть чемпіонкою області серед юніорок була!
Говорив він весело, з усмішкою, але в Ростислава від тих слів по спині поповзли мурахи.
Він відчув себе мишею, яка залізла в дуже ситу, комфортну, але абсолютно глуху мишоловку.
Наступного дня майбутня теща по-діловому запитала:
— Ростиславе, водійські права маєш?
— Маю…
— Бери з собою. Їдемо в РАЦС.
Машина, що стояла під під’їздом, виявилася новенькою іномаркою. Щаслива Світлана сіла на пасажирське сидіння поруч із ним, а теща вмостилася позаду і почала роздавати вказівки:
— Я на тебе довіреність випишу. Будете зі Світланкою кататися. І мене, як треба буде, возитимеш. Попрацюєш у Павла — з часом і свою купиш.
Тетяна Антонівна озвучувала свої плани так впевнено, ніби це вже був доконаний факт. Вона була жінкою огрядною, далеко не красунею.
Колись у неї був чоловік, але одного разу він мав дурість підняти на неї руку, геть забувши про її спортивне минуле і двох братів. Більше того чоловіка в їхньому житті ніхто не бачив.
Усю свою нерозтрачену любов вона віддавала доньці — такій же повненькій, але неймовірно добрій дівчині.
Тетяна колись пообіцяла їй: «Виростеш — вийдеш заміж за того, кого по-справжньому покохаєш».
Вибір доньки вона в душі не дуже схвалювала, але раз обіцяла — значить, так і буде. І нікуди цей столичний красень від них не дінеться.
Заяву подали без черг. Завідувачка РАЦСу виявилася давньою коліжанкою Тетяни Антонівни, тож розпис призначили вже за два тижні.
Звідти поїхали вибирати вбрання. Костюм Ростиславу теща вибрала сама — дорогий, стильний, але його думки ніхто навіть не запитав.
Під’їхавши до будинку, Тетяна Антонівна скомандувала:
— Занеси всі пакети у квартиру! — а сама з донькою під ручку, помахуючи дамськими сумочками, поважно попрямувала до під’їзду.
З наступного дня почалася підготовка до грандіозного весілля. У цій метушні Ростиславу була відведена почесна роль особистого водія для нареченої та тещі.
Між справами заїхали на його майбутню роботу — величезне СТО дядька Павла.
Брат Тетяни Антонівни поставив кілька запитань по суті, залишився задоволеним і, знову ж таки, не питаючи згоди Ростислава, заявив:
— У деталях ти тямиш, постачальників знаєш. Будеш у мене головним по закупівлях. Сотні для початку вистачить?
— Чого? — не зрозумів Ростислав.
— Ста тисяч гривень на місяць.
— Вистачить…
— За тиждень після весілля чекаю на роботі.
Весілля гуляли з розмахом, як і обіцяла теща — в одному з найкращих ресторанів міста. Вона навіть милостиво дозволила зятю запросити своїх нечисленних родичів. Приїхали дядько з тіткою та їхні діти.
Теща на святі була самою люб’язністю — щедра, весела, гостинна. Родичі Ростислава тільки й встигали що вражено перезиратися, дивлячись на столи, які ломилися від делікатесів.
І раптом Ростиславу сяйнула проста і геніальна думка:
«А чого я, власне, комизюся? Мені ж тільки й треба, що любити свою Світланку і слухатися маму. І буде мені щастя!»
— Гірко! — пролунало з усіх боків.
Жених радісно усміхнувся і міцно обійняв свою щасливу, рум’яну молоду дружину. А за їхнім столом, задоволено склавши руки на грудях, тепло всміхалася найсправедливіша у світі теща.
Цю життєву історію з легкою перчинкою надіслала нам одна з наших читачок, а ми трохи підготували її для вас. Кажуть, що мудра теща — це як генерал у сім’ї: сувора, але якщо жити за її статутом, то тил завжди буде надійно прикритий.
А чи траплялися у вашому житті такі ж владні, але справедливі люди, які фактично силоміць робили когось щасливим?
