Наступного дня бабуся Марія всім сусідам оголосила, що онук її одружився з дуже хорошою жінкою Людмилою і доньку її удочерити збирається. І що вчинок онука вона дуже навіть схвалює, тому що він і за матір свою зозулю Лілію, і за бабку свою Зінаїду вертихвістку перед Богом борг віддав

— А як тебе звати? Га? Гучніше говори, Данилова Людмила? То ти що, чужа нам? Чому не нашенська, не Кузьменко? Чого прізвище чоловіка не взяла? — бабуся зсунула з голови хустку на плечі й старанно повертала сиву кошлату голову в бік онука та його молодої дружини, намагаючись їх почути.

Потім зрозуміла по-своєму, здогадалася все ж таки, хустку на місце підняла на голову, прикрившись, ніби холодно їй. Плечима повела і пішла тихенько, тримаючись за дощату стіну, і голосила неголосно:

— Та що ж ти, Миколко, чужу невістку в дім привів, клопоту тепер не оберешся, от же неслух, та хіба ж можна так.

Від чужого чоловіка жінку привів, та ще й з його прізвищем, ой-йой-йой, що буде, люди добрі! Та хіба ж можна так, зовсім забувся, думає, раз усе у нього виросло, так і розумний він став, горечко моє!

— Ба, ти чого там бурчиш, ба? Люда хороша, ти ж не знаєш її? — засмучено запитав Микола. — У неї донька Полінка носить це прізвище, тому Люда й не поміняла, щоб доньку не образити, ніби вона одна.

— Донька-а-а-а? Та ти що ж, Колю, нормальну не зміг знайти, яка свого тобі подарує? З причепом взяв, от горе, що ж тепер люди скажуть, як в очі їм дивитися.

Людмила хотіла розвернутися і піти, але Микола благально на неї подивився:

— Бабця добра, це язик у неї злий, вона тебе потім полюбить, донькою буде звати, я це точно знаю!

— Не треба мені потім, навіщо я тільки приїхала, смородини чи що не куплю, якщо захочу? Ти б хоч попередив, що твоя бабуся “старорежимна” і те, що ти одружився з розлученою з дитиною, вона горем вважатиме.

Люда вийшла на вулицю, вдихнула свіже сільське повітря, і посміхнулася. Ось і з’їздили до улюбленої прабабусі Колі знайомитися.

Він їй стільки розповідав, як його прабабця сама виховувала, бо мати Колі рано дала життя, а потім втекла з заїжджим чоловіком так само, як до цього і її мати Зінаїда, донька баби Марії.

Зінаїда тоді так і пропала, в розшук подавали, але так і не знайшли. А мати Колі Лілія, донька Зінаїди, давно вже в іншому місті так і живе з тим чоловіком, двоє дітей у неї.

А у Колі, крім цієї прабабці, і немає нікого. На весілля вона до них не змогла приїхати, стара, куди їй скільки поїздом їхати. Тож вони одразу, як розписалися, самі до неї поїхали.

Полінку з собою не взяли, з батьками Людмили залишили, а вона ж дуже просилася, ніколи не була в селі.

Коля їй розповідав, що у баби Марії вже малина пішла і чорна смородина.

— Як пішла? — дивувалася Поля.

— Та на кущах виросла, — сміявся Коля, розчісуючи її довге, як у мами, волосся.

— А твоя бабуся Марія добра? — примружившись питала Поліна.

— Дуже добра, правда, може ляпнути зопалу, але потім жалкує, життя у неї важке було, ось і побоюється всього. А так вона дуже добра…

Людмила стояла на ганку і не знала, що й робити. Даремно вона на ці слова чоловіка уваги не звернула, коли він Полі відповідав. Видно тому й сказав їй, що дорога довга, і краще Поліну з собою не брати, іншим разом поїдуть разом…

З сумки у Людмили стирчали пакети з подарунками для бабусі Марії. Халат красивий, Коля сказав, вже дуже вона поважає халати. І цукерки дорогі. А ще приймач невеликий, вже дуже його прабабця музику любить слухати.

Микола вискочив на ганок, не знаючи, кого першим і заспокоювати.

— Людочко, вибач її стару, вона вже лягла на кушетку і плаче, що наговорила тобі зайвого. Повернися в хату, а то вона помре з розладу!

Люда посміхнулася, потім дістала пакет з подарунками.

— На ось, віддай своїй добрій бабі Марії на пам’ять.

— Ну Людо, якщо не хочеш, ми більше ніколи до неї не поїдемо, тільки підійди до неї. Стара вона, мріяла, що хоч у мене буде все правильно в житті, не то, що у неї все важко так, та й до того ж вона і несучасна…

— Ну гаразд, зайду, — Людмила зайшла до кімнатки прабабці чоловіка з наміром поставити пакет з подарунками і сухо розпрощатися. Але зайшла й побачила, як старенька, вся згорбившись, щось дістає з буфета.

— Це сусідка Галина мене намовляла, ти вже не сердься, як поїхав наш Миколка вчитися, так і крапала щодня мені, що він у Лілю та в Зіну піде, теж жити не буде нормально, щось та учюдить.

І я боялася, що знову викине щось Миколка, так боялася перед людьми і наговорила казна-чого. Ось, бери все, не прощу собі цього ніколи тепер, бери!

Вона відкрила кришку красивого заварного чайника і стала діставати звідти заховані скручені купюри:

— Візьми, я для Миколки збирала, на доньку візьміть, я ж знаю, що одній виховувати, тяжка праця!

Бабця совала Людмилі гроші, потім сіла на табуретку і тонко заплакала, і заголосила, все підряд перебираючи:

— Язик мій поганий, вирвати його треба, меле підряд усі мої побоювання, та треба ж було удочерити Миколці доньку твою, ось би й добре було, і не знав би ніхто!

Потім дістала з кишеньки халата носову хустинку, витерла мокре від сліз обличчя і заявила:

— Усе пусте це, раз Данилова ти, то значить так і треба. Не пробачиш мене — їдьте, зла тримати не стану, сама винна, стара калоша. Життя прожила криво, а від інших щось вимагати хотіла…

Людмила слухала її, і образа чомусь відступила.

А баба Марія все продовжувала говорити, змішавши докупи всі свої горісті й образи від самотності…

Люда дістала приймач, увімкнула і поставила на стіл. Потім дістала ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, квітчастий халат і поклала перед бабою Марією.

Та одразу замовкла, потім подивилася на Людмилу своїми вицвілими очима і, не повіривши, запитала:

— Це що ж, мені чи що? Господи, та за що ж мені, та хіба я заслужила таке багатство…

Наступного дня бабуся Марія всім сусідам оголосила, що онук її одружився з дуже хорошою жінкою Людмилою і доньку її удочерити збирається.

І що вчинок онука вона дуже навіть схвалює, тому що він і за матір свою зозулю Лілію, і за бабку свою Зінаїду вертихвістку перед Богом борг віддав.

І за її, прабабцю Марію, теж віддав борг, бо це ж вона винна, що доньку безпутну виховала і онучку недогледіла. А онук її Микола — справжній чоловік, і дружину знайшов собі до пари, розумну, добру і красиву…

Після таких слів ніхто не посмів і слова поганого сказати на адресу правнука і його дружини.

Наступної весни Микола і Людмила вже з Поліною до баби Марії приїхали, а Люда вже носила під серцем синочка.

— Ось тепер і померти мені не страшно, і правда, що за діло мені до прізвища, дякую, що на бабцю образу не затаїли, — раділа баба Марія, гордо гуляючи вулицею за руку з Поліною в новому картатому халаті.

— Не треба, не помирай, бабо! — обійняла її Поліна.

— Ти ж моя стрибунка, старій бабці розтопила серце, напевно, поживу тепер ще, не все ж горювати, треба наостанок і життю порадіти, — невміло посміхаючись, погодилася з праправнучкою бабуся Марія.

Життям бита, багато в ньому побачила, звикла на образи тут же огризатися. Але все ж десь у самій глибині своєї душі зберегла тепло і доброту…

***

Любі читачі, ця історія про бабу Марію, Миколу та Людмилу, наче давній килим, витканий з ниток життєвих негараздів, але з яскравими вкрапленнями тепла та розуміння.

Чи не здається вам, що старше покоління, переживши стільки всього, часто має такі забобони чи страхи, які нам, молодшим, іноді важко зрозуміти?

І як же важливо знайти в собі сили, щоб пробачити й прийняти їхні особливості, бо за цим ховається величезне, добре серце. Адже, як бачимо, любов і доброта здатні розтопити будь-яку кригу, чи не так?

А як ви гадаєте, чи варто завжди згладжувати гострі кути у стосунках зі старшими родичами, чи іноді треба стояти на своєму, навіть якщо це викликає образу?

І чи буває, що під маскою суворості ховається велика бабусина любов, як у випадку з баби Марії?

Дуже цікаво почути ваші думки, адже кожен дім – це своя фортеця, і кожен знає, як у ній збудувати мир та злагоду.