Наталя внутрішньо стиснулася, побачивши племінницю чоловіка, Олеську. Дівчинка, уникаючи погляду й шморгаючи носом, простягнула складений навпіл аркуш зошита в клітинку й поспіхом зникла.
Наталя розгорнула записку; вона відчувала, щось подібне мало статися, тому зміст написаного не став для неї глибоким потрясінням.
«Наталко, я йду, вибач. Так, я поводжуся як боягуз, але в мене немає сил, я виснажений, пробач. Дітей не покину, але з тобою більше жити не буду. Будинок я продав, ось твоя частка. Поїдь до матері. Цих грошей тобі вистачить на перший час».
Наталя байдуже опустила руки, тихо погойдуючись. Вона дивилася на розсипані банкноти, які здавалися їй чужими.
— Наталочко… що там? — прошепотіла бабуся Віра, зазираючи Наталі в очі. — Телеграма?
— Все гаразд… бабусю… іди чай пити. Я там печиво… треба витягнути, бо згорить.
Кімнатою розплився солодкий аромат ваніліну й легкий запах підгорілого тіста.
Вона справді очікувала чогось подібного. Будинок належав Віктору, він дістався йому від бабусі. Останнім часом чоловік усе частіше не ночував вдома, пояснюючи це тим, що затримувався допізна в брата, де вони будували свинарник. Він говорив, що треба встигнути до заморозків.
До Наталі доходили неясні чутки: дружина брата Віктора, Світлана, з метушливими очима, постійно намагалася щось розповісти, кидала натяки, але Наталя не чула або не хотіла чути.
— Мамо, — з вулиці зазирнув десятирічний Іванко, — мамо, там дядько Петро, сусід, просить вийти.
— Бабусю, доглянь за Катрусею, я зараз, — сказала Наталя і, накинувши пальто, вийшла надвір.
— Так, Наталя, здрастуй. Я це… прийшов ось оглянути, що… Я це… як його… це саме.
— Це ви будинок купили?
Він кивнув.
— Ти це… не нервуй, якщо не я, то хтось би інший. А я це… ти живи скільки треба, поки Ксенія моя не виросте, це я для неї… ну тут, по-сусідськи.
— Дайте мені три дні, і я з’їду, — сухо відповіла Наталя і зайшла в будинок.
— Та куди ж ти… Наталко…
Вона мовчки зачинила двері.
Слідом забіг розчервонілий від морозу Іванко.
— Мамо?
— Все добре, синку.
— Мамо, де тато?
Наталя притягнула його до себе, обійняла рідне худеньке тільце, поцілувала у спітнілу верхівку голови, вдихнула рідний запах і… заплакала, тихенько витираючи сльози.
— Мамо, він пішов, так? Пішов?
Вона кивнула.
— Я його ненавиджу.
— Ні, синку, не треба, ми сильні, ми впораємося.
Заплакала Катруся. Наталя заспокоїла її, посадила дітей вечеряти. Зайшла в кімнату до бабусі Віри. Та сиділа біля віконця, тихенько здригаючись худими плечима.
— Наталочко, ти мені допоможи оформитися в будинок для літніх людей.
— Що? З глузду з’їхала?
Бабуся Віра була рідною сестрою її покійної бабусі Валі. У бабусі Віри були дві доньки, цілком благополучні. Невеличке село, де жила бабуся Віра, розформували, там залишалося три хати. Стареньких когось забрали діти, когось відправили в будинки престарілих.
Бабуся Віра виявилася «не до двору» своїм рідним дітям. Одна дочка жила далеко за кордоном, інша — в невеликому містечку, неподалік від селища, де жила Наталя з чоловіком і дітьми.
Друга дочка попросила Наталку прихистити на час бабусю, мовляв, будинок великий, вона на свіжому повітрі, та ще й з дитиною допоможе.
Перша обірвала будь-який зв’язок, щойно з’явилася перспектива забрати матір, тож бабуся Віра так і залишилася в Наталі. Катрусі вже був шостий рік.
— Не вигадуй, поїдемо з нами.
— Куди ж, Наталочко?
— Поки що не знаю, там видно буде.
Наталя не думала, що Віктор — негідник, який залишив її без житла з дітьми. Вона завжди знала, що дім не її, мріяла збудувати свій, їхній спільний дім з Віктором і дітьми, але не судилося.
Вона подзвонила матері. Та заохала, погрожувала подати на зятя до суду, всіляко співчувала.
— Що ти будеш робити? Іди до цього негідника, нехай будинок тобі з дітьми залишає, кинь йому в морду ці погані гроші.
— Ні, — сказала Наталя і відключила телефон.
Матір вона розуміла, у тієї давно інша сім’я, інші діти. Вітчим ледве витримав, коли Наталя закінчила школу, і виставив її з дому.
З Віктором вона познайомилася, рік зустрічалися, потім вийшла заміж. Раділа, який він хороший…
Мати знову зателефонувала.
— Наталко, щось зв’язок перервався. А куди ти подінеш бабусю Віру?
— Ну вже точно не до тебе привезу.
— Навіщо ти так?
— Все, мені ніколи.
Взяла стару записну книжку, знайшла номер. Вийшла на вулицю, набрала.
— Алло, тітко Наталю, — сказала вона тій, на чию честь її назвали, — я з Віктором розійшлася, бабусю Віру до тебе привезу?
— Ні, ти що, у мене тиск. Сиди там, ви що?
— Вона твоя мати, у тебе три кімнати.
— І що? У мене тиск, у мене приходять онуки…
— Зрозуміло.
Вони їхали в плацкартному вагоні. Худенька молода жінка, зовсім дівчина, з великими сумними очима, хлопчик, тихий і серйозний, дівчинка з живими очима і сухенька старенька, яка тихо витирала сльози.
— Здрастуй, тату.
— Наталя… дітки? Ой, бабуся Валя?
— Віра…
— Що?
— Це бабуся Віра.
— Проходьте, проходьте.
— Тату, ми не будемо проходити, дай, будь ласка, ключі від моєї квартири, вона ж є?
— Що, донечко?
— Моя квартира, яку мені бабуся Марія, твоя мама, заповідала.
— Аааа, так звісно, а ви проходьте, Люда, Люся… щастя яке, донечка ось з онучатами в гості… Та ще й з бабусею Вірою, давайте заходьте, заходьте… Там розумієш, люди живуть.
— Ну ми тоді в готель, тату, поки люди нове житло знайдуть.
— Який готель, – розплилася в усмішці Людмила, батькова дружина, – що ми чужі…
Через три дні Наталя почула шепіт Людмили про те, коли з’їдуть гості?
— Татку, що там із людьми? Коли вони з’їдуть?
Людмила кинула ложку, батько подавився супом, який приготувала Наталя.
— Розумієш, донечко… там…
— Та немає в тебе ніякої квартири, бач ти губи розкатала, батько їй аліменти до вісімнадцяти років платив…
— До шістнадцяти.
— Що?
— Кажу до шістнадцяти, пам’ятаєте я до вас приїхала в гості, а ви мене потягли відмову на аліменти писати?
Людмила підібгала губи..
— Так що, тату? Нам би вже визначитися, втомилися на пташиних правах.
— Та що ти мовчиш? Скажи їй. Немає тієї квартири давно, нема.
— Як це немає, тату?
Не дивиться в очі.
Ми з мамою твоєю… ми продали, гроші поділили… відразу.
— Як? Вона ж мені… Бабуся Марія мені…
— І що? Він син, кажіть спасибі, що вам якісь гроші…
— Я… дайте термін три дні…
— Донечко…
— Три дні.
— Матусю, куди ми?
— Тут жити будемо, синку, ми ж сильні, ми впораємося. Це моя батьківщина. Нам із тобою розкисати не можна, у нас бабуся Віра і Катруся.
— Так! Я до школи після канікул тут піду?
— Так.
Вирушила Наталка на пошуки кращого життя…
“Вибачте, з дітьми не здаємо”.
“А ви точно, оплату будете робити вчасно? Бо мені за три місяці наперед треба”.
“А що, домовимося? Без мужика чи що”
“Ну ось така кімната, туалет зате є, інші он на вулицю. Вода з труб взимку гаряча, холодна є, душ у сусідки, познайомитеся з нею, вона теж одиначка… Вперед за два місяці”.
“А у вас є досвід”?
“Без досвіду не беремо”.
“Маленькі діти”?
“Вибачте, ви нам не підходите”…
“Без досвіду? Ну що ж, навчиться доведеться. Мене Борис звуть, це наш дружний колектив. Молода, швидко навчиться. Дівчата приймайте”…
“Новенька, три дні тобі на навчання і вперед, працювати. Квартир багато здається, зараз начебто купівля пішла добре, поки на оренді посидиш, навчишся й угоди почнеш укладати”…
Знову три дні, думає Наталя.
— Бабуся, діти, ми переїжджаємо.
— Куди? – злякано дивиться Іванко.
— Побачиш!
— Ух ти! Ми тут будемо жити?
— Так. Це ваша з Катею кімната, а ми з бабусею в іншій.
— А третя ж кому, мамо?
— А в третій ми гостей будемо приймати!
— Ууух ти, ось це так…
Плаче бабуся Віра.
— У тягар я тобі, дитинко, три роки одна живеш, чи це нормально? Не було б мене, може чоловіка б собі завела, ти от он яка дівка справна, здай мене…
— Що таке кажеш? Ми сім’я, зрозуміла! Сім’я. Нікому ми з тобою не потрібні, чуєш? Тільки дітям, спасибі тобі що дивишся за ними, що весь побут на тобі, ти моя помічниця, що я без тебе? Хто я без вас?
Я запитати хотіла, поради. Борис Аркадійович пропонує вчитися піти, йому юрист потрібен хороший, фірма розвивається.
— Іди, іди, дитинко, я чим можу допоможу, іди, моя мила.
— Мамо, це правда що ми квартиру купуємо?
— Так, Катрусю, підслухала?
— Ні, бабуся по секрету сказала.
— Так, синочку.
Іванко вже підліток, перший раз заговорили про батька. Допомога, яку він обіцяв… А не було ніякої допомоги…
— Ось це так, мамо, це наше? Усе наше? Така величезна? І в мене, і у Івані будуть свої кімнати?
— Так і в бабусі, і в мене!
— Ух ти, а гостей приймати ми тут будемо?
— Тут…
Дзвонить двоюрідна тітка, згадала…
— Наталю, у мами ж іменини сьогодні.
— Серйозно?
— Ну так, – незадоволеним тоном, – ти що не знаєш? Сьоме червня.
— Угу, тільки липня.
— Так?
— Так. Тільки два роки як немає бабусі з нами, осиротіли ми…
— Як це? Ти що поганка? Ти приховала від мене, що моєї мами немає?
— Я приховала? Та я тебе сповіщеннями і дзвінками доставала, ти ховалася від мене, а потім донечка твоя сказала, щоб я залишила вас у спокої, я залишила. Сестра твоя, до речі, знає, попросила заощадження мамині їй відправити, їй потрібніше.
— Які заощадження?
— Не знаю, вам видніше. Ви, напевно, думали, що вона зі мною живе, а пенсію свою дбайливо складає для доньок улюблених.
— Так немає заощаджень чи що?
Наталя вимкнула телефон. Дорахувала до трьох. Фух. День пам’яті бабусі, вона якраз зараз у неї. Розповідала, що Іванко відучився, знайшов хорошу дівчину, Катерина школу закінчила, а в неї начебто намітилися зміни в житті.
— Ба, пам’ятаєш Сергійка, – шепоче Наталя, – пам’ятаєш, ти мене вмовляла, що він гарний… Я тебе, напевно, послухаю… Він мені три дні дав на роздуми, сказав, що занадто довго чекав. Тож ти не переживай, я не самотня…
Глянуло з-за хмаринки сонечко і ласкаво обійняло своїми променями Наталку.
Це бабуся Віра, подумалося.
***
Історія Наталі, її “три дні” – це своєрідна метафора того, як швидко змінюється життя і як важливо вміти адаптуватися, не втрачаючи віри в себе.
А найбільша цінність – це не майно чи гроші, а люди, які поруч, ті, хто створює справжню сім’ю, навіть якщо вони не кровні родичі. Це про те, як важливо цінувати тих, хто залишається поруч, коли всі інші відвертаються, і знаходити сили рухатися далі, навіть коли здається, що все руйнується.
Чи були у вашому житті такі “триденні” випробування, які змусили вас переоцінити все і відкрити в собі нові сили?
