У моїй історії немає зрад, немає побутових сварок. Я звикла постояти за себе, але все частіше почала ловити себе на думці, що хочу жити окремо від чоловіка.
Я людина дуже не конфліктна і завжди намагаюся дипломатично вирішити стосунки з чоловіком. Але що далі, то більше його все дратує і взагалі він ходить незадоволений і дратівливий без приводу.
Навіть, коли приїжджає його мама, він виходить із себе. Моя ж позиція така, що мама приїде на пару тижнів, вона людина зі своїми звичками і десь я поступлюсь, десь жартома, але зрозуміло, окреслю кордони.
Він же примудряється і не прожити тижня без скандалу з нею. З моїми батьками все ще гірше.
Сам роздмухує проблеми, сам доведе до скандалу. А мені всі ці гойдалки не потрібні, у мене нервова робота, я намагаюся тримати на плаву свою невелику компанію і сил на побутові конфлікти просто немає.
Не хочеться. Вдома я хороша дружина, приготувати вечерю, обійняти, поговорити, подивитися фільм під келих або поїхати відпочити — це моє.
Лише на позитиві, без скандалів. Він добрий батько, та й інший чоловік мені не потрібен, але постійно бути у якихось негативних емоціях я не хочу.
Життя одне і витрачати його на сварки я не маю жодного бажання. Від сварок страждає не тільки моя психіка, а й психіка дітей.
Я починаю на них кричати. Боюся, що одного разу зірвусь.
Не хочу, щоб діти страждали від того, що їхній батько мене виводить із душевної рівноваги. Але я не розумію, чому чоловікові погано, коли все гаразд.
