— Доброго дня, а я до вас! – молода, впевнена в собі жінка, абсолютно не соромлячись, увійшла в кімнату. Вона мигцем глянула на просте оздоблення сільського будинку, посміхнулася трохи зверхньо, – Ви – Антоніна Іванівна? Нам потрібно поговорити, як жінка з жінкою!
— Ти, власне, хто така?! – здивувалася Антоніна Іванівна, – І що тут робиш?!
— Ось про це я й хотіла поговорити! – сказала незнайомка, зачиняючи двері в спальню, де в ліжку лежав тяжко хворий Петро Андрійович – чоловік Антоніни Іванівни. Цей жест непроханої гості закарбувався в пам’яті жінки назавжди…
— Ну, що ж, – задумливо промовила господиня, – кажи, раз прийшла…
— Ви маєте мене зрозуміти! – тут же затараторила незнайомка, – Ви ж теж жінка, теж кохали! Ось і я… Я люблю вашого сина! Люблю більше за життя! Я все готова зробити заради нього, заради того, щоб бути з ним разом! І Сергій мене любить. Він просто боїться вам у цьому зізнатися…
— Любиш, значить, – насупилася Антоніна Іванівна, – ну що ж, люби… А про те, що в нього сім’я, ти не знала?! Тобто, через свою любов ти двох його дітей осиротити готова?!
— Знала я про сім’ю – ми спочатку з його дружиною дружили… Ну, як дружили – у нас діти ходять в одну групу дитячого садка. Я закохалася в Сергія, з чоловіком я давно розлучилася, а він усе тягне… А з приводу дітей… Ну, чому відразу «осиротити»?! Сергій же від дружини піде, а діти назавжди його дітьми залишаться! Вони в гості зможуть приходити, спілкуватися… Ми допомагатимемо їм за можливості… З дітьми ж не розлучаються…
— У гості до рідного батька! Добре придумала, нічого сказати! – хмикнула літня жінка, – Допомагати по можливості… Ти з батьком росла?!
— Так, із батьком. Але ж це не головне! Головне, щоб у сім’ї гармонія і любов були! А якщо її немає, то й щастя не буде… Хіба можуть бути щасливими діти, коли їхні батьки нещасні?! – розпиналася незнайомка.
— Як усе у вас просто! Нещасні! Захотів – одружився і дітей завів, захотів – розлучився… Але ж тільки діти залишаються! Нікуди не діваються! І не кажи мені про те, що вони приходитимуть у гості й спілкуватимуться з батьком – це не замінить батька поруч. Ніколи не замінить… До мене ти навіщо прийшла, якщо все вже вирішила, вирішила сім’ю розбити?! Порадувати?! – презирливо запитала Антоніна Іванівна.
— Хотіла, щоб ви знали правду. Сергій боїться Вам сказати, переживає, що ви нас неправильно зрозумієте… – промовила незнайомка, – А я вважаю, що мати повинна зрозуміти і підтримати свого сина. Ви ж Сергію найрідніша людина! Ви маєте бути на його боці в будь-якому разі. Невістка може бути і одна, і друга… А син – один!
— Я на боці справедливості! – промовила жінка, – У цій ситуації Сергій не правий. Тому я на боці своїх онуків. А ти хочеш забрати в них батька! Та й невістка моя мене цілком влаштовує! Ми вже з нею не один рік знайомі, не один пуд солі разом з’їли!
— Ну, знаєте! Вас влаштовує, а Сергія – ні! Не вам із нею жити! – підняла голову непрохана гостя, – Вашому синові лише 32 роки – він чоловік у повному розквіті сил, йому ще хочеться любові й ласки!
— Я так розумію, з твоєї милості мені тепер онуків не бачити… Ну-ну… Подивимося на твою любов і ласку… Тільки підтримки від мене не чекай! І взагалі: пора тобі вже. А то на автобус запізнишся. У нас тут автобуси не часто ходять…
— Але ми толком і не поговорили, – незнайомка ображено глянула на Антоніну Іванівну, – може, чаю запропонуєте на честь знайомства?
— Чай в іншому місці будеш пити! Мені не до чаювань! Чоловікові, он, укол потрібно ставити. Та й не настільки я рада нашому знайомству, щоб чаєм тебе поїти… Давай, до побачення! Іди вже, гостя дорога, геть… – проворчала жінка.
Аліна вийшла з негостинного будинку. Холодний вітер продував її тоненьке весняне пальто практично наскрізь. На вулиці було холодно і сиро: весна все ніяк не хотіла повністю вступати в права. Жінка поїжилася: краще б вона не їздила знайомитися з потенційною свекрухою. «Ну, нічого! – подумала вона, – все одно нікуди ти не дінешся – змиришся! Що тобі ще залишається?! Сергій усе одно буде мій, я його так просто не віддам!»
— Ти навіщо до матері моєї їздила?! – того ж вечора заїхав до Аліни Сергій, – Чому мені не сказала, що збираєшся до неї?!
— Та тому що набридло вже чекати, поки ти надумаєш із дружиною розлучитися! Скільки можна в коханках ходити?! Набридло ховатися, набридло твої обіцянки слухати! Набридло! Хочу, щоб усі навколо знали, що ти – мій! – підняла голову Аліна, – Я більше не буду ділити тебе з Ольгою! Все! Досить! Ти повинен уже, нарешті, визначитися! І якщо ти зі мною – то зі мною! Твоя мати, нехай вона і не в захваті, але вона, принаймні, в курсі! І нікуди не дінеться, змириться: ти – її син!
— Ну, у принципі, ти маєш рацію… – протягнув Сергій, – Тим паче, Ольгу вона особливо не шанує – вважає, що вона мені не пара…
— А мені вона про це не сказала… Звичайно, ви не пара! Ольга твоя – ні роду, ні племені… Мати-пияка, брати й сестри в інтернатах… Дивно, що її з матір’ю залишили… Що вона в житті бачила?! Нічого, крім постійних гулянь! Що вона може принести в сім’ю?! Отож бо… Не зрозумію, як такий хлопець, як ти – з пристойної сім’ї, з вищою освітою – і одружився з такою, як вона… Як так могло статися?!
— Як, як – кохання! І до того ж, ми майже відразу дізналися, що чекаємо дитину… – протягнув Сергій, – ви ж із нею дружили… І, незважаючи на свою матір, сама Ольга ніколи оковитої не вживала! І господиня вона непогана, дітей любить…
— Дитину вона одразу запланувала, щоб тебе прив’язати – це й так зрозуміло. А якщо вона така ідеальна, що ж ти в такому разі від такої гарної дружини загуляв?! – хмикнула Аліна, – Сидів би зі своєю бідною-нещасною Олечкою, дітей би виховував…
— Навіщо ти так?! – скривився Сергій, – Навіть якщо любиш суп, борщу іноді хочеться, правда?! От і мені… Тим паче, Ольга після появи малюка, з головою в турботи пішла. А я – сам по собі. Кому ж це сподобається! От я й вирішив трохи на стороні розважитися. Я думав, це в нас із тобою так, ненадовго, розвіятися… А тут закохався в тебе, як уперше!
— Ось бачиш! Значить, і не кохав ти Ольгу по-справжньому, якщо так просто і легко пішов на зраду! Якщо готовий від неї піти до мене! Тож нема в чому тобі себе звинувачувати: просто ваші стосунки від самого початку були помилкою, – міркувала Аліна.
— Ну, знаєш, від помилок діти не зʼявляються! Просто кохання з часом минає, якщо уваги одне одному не приділяти… Ось і в нас з Олею минуло… Так буває…
— Ти, милий мій, зуби мені не заговорюй! Коли ти дружині скажеш, що ви розлучаєтеся?! До речі, я так розумію, квартира, в якій ви живете, це твоя житлоплоща?! Ти ж її ще до весілля купував?!
— Алін, але ж куди ж Ольга з дітьми подінеться? У неї ж нічого немає! – розвів руками чоловік, – І допомогти їй нікому: мати п’є, живе в якомусь напіврозваленому будиночку – я один раз там був, мені з головою вистачило…
— А це, мій милий, не повинно тебе хвилювати! Ми всі дорослі люди! Нехай квартиру знімає! Ти ж не будеш, маючи власну житлоплощу, квартиру орендувати?! У мене ж житла свого немає! – насупилася Аліна. Вона вже націлилася на двокімнатну квартиру Сергія.
— Ні, Алін, – рішуче сказав Сергій, – тут ти не маєш рації! Якщо я піду від дружини, то квартира залишиться їй – у нас двоє дітей! Чи я тобі без квартири не потрібен?! – примружився чоловік.
— Що ти вигадуєш! Звичайно, потрібен! – проспівала Аліна. «Що ж, доведеться, як завжди, все вирішувати самій!» – подумала вона.
— Я скажу дружині, – зітхнув Сергій, – час відповідний виберу – і обов’язково скажу! Просто не можна так – у лоб… Адже Оля нічого не знає! Вона ж не винна в тому, що сталося…
Ольга, дійсно, була абсолютно не готова до такого повороту подій. Вона спокійно займалася дітьми, не підозрюючи про те, що доля їй підготувала неприємний сюрприз. Ось і цього разу…
— Алін, ти?! Сто років тебе не бачила! Заходь! – радісно зустріла колишню подругу Ольга, – Як твої справи? Що нового?! Та ти проходь, поговоримо, а то я вже в декреті божеволію…
— Помітно, що ти – в декреті, – промовила Аліна, презирливо посміхаючись і, не роззуваючись, пройшла на кухню, – на себе, дивлюся, часу зовсім не залишається…
Посмішка на обличчі Ольги померкла.
— Навіщо ти так? – тихо запитала вона, – Сама ж не так давно в декреті була… Мені зараз ніколи вбиратися: старша – в перший клас пішла, з молодшим удома… Ганнусю і відвести треба, і зі школи забрати, і гімнастика, і танці… І все це з Марком на руках – його ж удома одного не залишиш! А допомогти нікому: чоловік на роботі, свекруха далеко, та й не може вона мені з дітьми допомогти – у неї своїх проблем вище даху. Свекор, он, хворіє сильно – лежачий – не встає вже… Куди їй ще й мої проблеми?! Чоловік на роботі днює і ночує…
— Оль, ти мене своїми проблемами не навантажуй: мені своїх достатньо. Краще каву зроби… У тебе є півгодини? Поговорити потрібно, – не зводячи очей зі співрозмовниці, проговорила Аліна, – серйозно поговорити…
— Звичайно, – посміхнулася Ольга, – я якраз Марка вклала. А Аня в школі ще. Проходь!
Аліна по-хазяйськи пройшла на кухню і сіла за стіл. Схвально кивнула, розглядаючи квартиру: простора світла кухня з новими сучасними меблями і технікою. Навіть каву Ольга зробила за допомогою кавомашини відомої марки – дуже недешевої, до речі.
Про що ти хотіла поговорити?! Скільки ми з тобою не бачилися: роки 2?! – поглянула на стару знайому Ольга.
— Десь так, відтоді, як я з чоловіком розійшлася і квартиру змінила – так більше й не бачилися, – кивнула Аліна.
— А що Олексій?! Не шкодуєш, що пішла від нього? – запитала Ольга.
— А про що шкодувати?! Про його вічні п’янки?! Або про те, що ми прожили 5 років на орендованому житлові, а про своє житло мені досі доводиться мріяти?! Або про те, що він пропивав навіть мої гроші, якщо знаходив?! Мене і доньку ображав… Шкодувати, по суті, нема про що! – зітхнула Аліна, – Хоча, можна сказати, саме завдяки йому я зустріла того, з ким збираюся прожити довге і щасливе життя… До речі, поговорити я хотіла саме про це.
— Про свого нового чоловіка?! – здивувалася Ольга. Вони з Аліною були знайомі давно, але настільки близькими подругами, щоб обговорювати чоловіків, ніколи не були. Тим більше, дивним було те, що заради цього Аліна приїхала з іншого кінця міста.
— Річ у тім, що наші інтереси, якщо можна так сказати, перетинаються. Тобто, ти і твої діти – перешкода моєму коханню! Точніше, нашому коханню з твоїм чоловіком: я люблю Сергія, а він – мене! – промовила Аліна таким тоном, ніби розповідала Ользі про нову книжку, яку прочитала на дозвіллі. Ольга не відразу зрозуміла, про що говорить непрохана гостя.
— У сенсі, з моїм чоловіком?! Ти хочеш сказати, що ти і Сергій… Що ви… Ні! Не може бути! – Ольга зблідла, а руки її затремтіли. Кава пролилася на стіл. Аліна презирливо скривилася:
— Знаєш, я ось дивлюся на тебе зараз, і прекрасно розумію, чому так сталося. Ти ж зовсім себе запустила: старий запраний халат, пучок немитого волосся на голові, ні манікюру, ні макіяжу… І твоєму чоловікові, а йому, до речі, всього 32 роки, це все бачити доводиться щодня! Зрозуміло, що це йому набридло! Жінка має бути красива, на неї інші чоловіки обертатися повинні! А не викликати почуття жалю і гидливості! – підняла голову Аліна.
— Тобто, ти – коханка мого чоловіка! – насупилася Ольга, – Ти прийшла, щоб це мені повідомити особисто?!
— Не тільки це, – примружилася Аліна, – я не раз і не два розмовляла з Сергієм. Він обіцяв мені, що скаже тобі все сам. Але ти ж знаєш свого чоловіка: він кошеня на вулицю не вижене, а тут дружина і діти… Мені набридло чекати, набридло ховатися. І, до речі, мені тебе зовсім не шкода: ти сама в усьому винна! Від добра добра не шукають…
— Ти все сказала?! – тихо запитала Ольга, – Тепер можеш іти…
— Ні, я ще не закінчила! – підняла голову Аліна, – Ти ж розумієш, так, що квартира, в якій ви живете, належить Сергію? Так от, у тебе є тиждень, щоб покинути її! Шукай собі інше житло, винаймай… Але тут житимемо ми! Сергій не зніматиме квартиру: у нього є житло!
— Але куди ж я піду?! – ошелешено запитала Ольга, – Та ще й із дітьми… Мені ж нікуди податися!
— Чому це має мене хвилювати?! – знизала плечима Аліна, – Адже я живу із сином у орендованій квартирі! І нікого це не хвилює! Сергій просив мене тобі про це сказати. Ти ж знаєш, він поїхав у відрядження і приїде тільки днів за 5… Шукай, куди будеш з’їжджати.
Аліна пішла, а Ольга ще довго плакала, сидячи на кухні й розмірковуючи над тим, як їй жити далі. Молода жінка все ніяк не могла повірити в те, що це правда.
— Сергію, до мене приходила Аліна, – Оля набрала номер чоловіка, – Скажи мені тільки одне: те, що вона сказала про вас… Це правда?!
— Олечко, давай поговоримо, коли я повернуся додому. Зараз не час і не місце, – зам’явся чоловік.
— Значить, правда, – зітхнула Ольга, – як же ти міг, Сергію?!
Ольга відключилася, Сергій кілька разів набирав її номер телефону – безрезультатно. «Поговоримо, коли повернуся додому, – вирішив він, – зрештою, однаково потрібно було сказати їй правду…»
Ольга в метушні збирала речі. Свої та дитячі. Вона абсолютно не розуміла, куди піде, але залишатися в цій квартирі більше не могла ні дня.
— Куди ми йдемо, матусю?! – Аня злякано дивилася на матір, – А як же мої іграшки, книжки, комп’ютер?!
— Заберемо пізніше! – промовила Ольга, – Обов’язково заберемо. Марк плакав у візочку – він теж не розумів, куди вони прямують, на ніч дивлячись…
Ближче до вечора Ольга з дітьми дісталася до будинку своєї матері на іншому кінці міста, у місцевих нетрях. Жінка жила в напіврозваленому старому будинку з брудними вікнами і трухлявими стінами. Усі більш-менш пристойні мешканці вже давно виїхали звідси, залишилися лише маргінальні особистості. Такі, як мати Олі та її новий співмешканець…
— Проходь! Розташовуйся! Живи, скільки хочеш! – Анжела Ігорівна, ледве стоячи на ногах, впустила доньку й онуків у кімнату, – Тільки плати. Трохи! Я ж мати: багато не візьму. 7 тисяч на місяць – і маленька кімната твоя. Маленька кімната, мало того, що була прохідною, так ще й давним-давно використовувалася як комора для всякого мотлоху.
— О, які люди! – хитро й гидко примружився співмешканець Анжели Ігорівни, Анжело, – Давай по 100 грам за зустріч!
… Ольга тягла за руку Аню, тікаючи з рідної домівки. Залишатися там у неї не було ні найменшого бажання. Тільки от де вона ночуватиме з дітьми, Ольга теж не знала…
— Олечко, давно хотіла в тебе запитати, – голос Антоніни Іванівни пролунав із телефонної трубки, – як у вас із Сергієм? Олю, ти що, плачеш?! Негайно припини! Візьми себе в руки! Де ти?!
— Я не знаю, – ридала Ольга, – я пішла від Сергія. Мені Аліна все розповіла, а він підтвердив…
— І ти нічого не помічала?! – за звичкою дорікнула невістку свекруха, – Ну гаразд, не реви. Що-небудь придумаємо… Викликай таксі і їдь до нас. Я чаю заварю…
Через 2 години Аня і Марк блаженно сопіли в м’яких ліжечках, а Ольга і Антоніна Іванівна пили чай на кухні.
— Але я, правда, нічого не помічала! – розвела руками Ольга, – Ну, приходив Сергій пізніше, ніж зазвичай, – але ж він працював, не покладаючи рук… Ну, їздив у відрядження… Став менше мені приділяти уваги, у принципі, як і я йому. Ви ж знаєте, що Марко неспокійним був спочатку…
— Річ навіть не в Сергієві, хоча він, звісно, негідник. Річ у цій Аліні… Вона його добре в оборот узяла… Адже вона й до мене приїжджала… Я просто не знала, як із тобою на цю тему поговорити, а тут усе вирішилося само собою… Що робити думаєш?
— Я не знаю, – знову ледь не розридалася Ольга, – мені нікуди йти. Я до матері поїхала, а там… Ну, ви розумієте…
— А залишайся ти в нас! – ледь чутно обізвався Петро Андрійович, – Мені лічені дні залишилися. Мати сама тут з глузду з’їде, а так онуки, ти – рідня! І їй легше буде, і тобі простіше…
— Петрику, ну що ти! Які лічені дні?! – зітхнула Антоніна Іванівна, – Потрібно вірити і боротися! А кажеш ти правильно: залишайся, Олю. Разом нам простіше буде. І діток піднімемо… Ти, якщо захочеш, на роботу підеш, я допоможу з онуками…
— Я б із задоволенням, – промовила Ольга, – мені йти нікуди… Але от тільки як до цього Сергій поставиться?! Що він вам скаже?! Адже він ваш син…
— Він свій вибір зробив… – зітхнула Антоніна Іванівна, – Нехай тепер нарікає на себе. А в цьому будинку я все одно цю Аліну не потерплю. Тож навіть не думай: це тепер ваш дім…
Петро Андрійович пішов з життя через місяць після того, як Оля з дітьми оселилася в їхньому будинку. Сергій за цей час так жодного разу до батьків і не вибрався: Антоніна Іванівна сказала, що його нову пасію не пустить і на поріг. Про те, що Оля з дітьми живе у його батьків, чоловік не знав. Йому стало про це відомо тільки на прощанні з батьком, куди він привіз-таки Аліну. Та тільки мати Сергія її навіть на кухню допомагати не пустила. І взагалі, робила вигляд, що й гадки не має, хто ця жінка: ігнорувала її повністю, звертаючись до Ольги, яка завжди була поруч із нею, «донечко»… Аліна сиділа, почервонівши від злості. Вона не очікувала, що Ольга, ця сіра миша, її переграє…
Виявилося, що Петро Андрійович залишив заповіт. За ним його частина будинку, машина і земля, яку він здавав в оренду місцевому фермеру, діставалася Ользі та її дітям.
— Я теж свою частину залишу їм! – сказала мати, – заповіт уже готовий.
— Але як так?! Як ви так можете?! – не витримала Аліна, яка, незважаючи на вмовляння Сергія, приїхала з ним «зміцнювати сімейні зв’язки», – Адже Ольга вам ніхто!
— А ти мені хто?! – презирливо глянула на неї Антоніна Іванівна, – Ольга – мати моїх онуків. Синові квартиру ми купили. А тепер забезпечимо житлом і стартовим капіталом онуків. Усе по справедливості.
— А якщо й у нас із Сергієм буде дитина, що ви їй залишите?! – спалахнула Аліна.
— Знаєш, я дуже сподіваюся на те, що мій син прозріє, і що ви не встигнете обзавестися немовлям. А якщо і встигнете… Що ж… Тоді вже забезпечуйте його самі. Ми з чоловіком ухвалили спільне рішення. Ви ж не питали в нас, як вчинити. Це наше майно, тому ми розпорядилися ним так, як вважали за потрібне. Ти, коли закрила двері перед живою людиною, хворою, немічною, але живою… Ти тоді вже зробила свій вибір і показала, яка ти насправді. Тому прошу тебе ще раз: не потрібно сюди приїжджати. Тут тобі не раді…
Ольга мовчки спостерігала за тим, що відбувається. Вона ще не вірила в те, що стала господинею чудового будинку в передмісті, що тепер у неї і в її дітей є майбутнє. І воно не залежить від милості чоловіка… Ну, або колишнього чоловіка: Антоніна Іванівна радила їй розлучитися і подати на аліменти. Ольга збиралася скористатися її порадою…
