Поруч з автостанцією красувався ларьок, підставивши дерев’яні боки яскравому сонцю. Промені були незвично гарячими, хоча ще тільки початок літа.
— Ось спасибі, я миттю, – пообіцяла Марія водієві, і, наказавши дітям сидіти тихо, побігла шукати воду. – Мамо, ти краще газовану воду купи, – крикнула донька.
Марія кивнула і попрямувала до кіоску, але напоїв не виявилося, просто ще не підвезли.
Віддалік стояв чоловік, спиною до Марії, поруч із ним якийсь ящик, а може скриня дерев’яна – загалом, незрозуміло було. Жінка гукнула незнайомця: – А не підкажіть, де тут водички набрати, або газованої води купити.
Він обернувся, і Марії стало не по собі. Так буває, коли побачиш щось незвичніше. І добре, якщо це щось приємне, а тут… обличчя ніби понівечене. Марія придивилася: шрами це, досить грубі. Чоловік щось сказав, розтягуючи слова, і махнув рукою в інший бік – через дорогу.
Марія подякувала і побачила невеличку крамничку. Збігала туди й купила дітям напій. А потім ішла до машини, в кузові якої речі до самого верху – весь їхній скарб помістився у вантажівці. Знову глянула на чоловіка, що самотньо стояв, дивним він їй здався. Незрозуміло було, що з обличчям, звідки такі шрами. Та й розмовляв якось дивно, немов підбираючи слова і намагаючись вимовляти чітко, ніби на уроці.
Проїхали ще двадцять кілометрів, якраз відстань від районного центру, де Марія купила газовану воду, і ось воно село. Хоч і невелике, але доволі затишне, компактно розкинулося вздовж берега річки. А позаду ліс, глянеш навколо – краса. А головне – школа дітям є, хоч і початкова, і робота для Марії. Та й сусіди, де хату купила, теж сподобалися.
Єдине, господарі здалися підозрілими. Будинок начебто недорого продали, навіть знижку зробили, поспішали продати. Кажуть, бабусю забрали в місто, їй уже дев’яносто було, і хати вирішили позбутися. Господар, молодший син бабусі, знайшовши момент після передачі грошей, підморгнув Марії. «Дому господар потрібен, дзвони якщо що».
Марія відсахнулася від такого помічника, не очікуючи, що з такою грайливою прихильністю до неї звернеться. «Дякую, тепер уже самі», – відповіла вона.
А продавець знизав плечима і ще раз оглянув ставну жінку та підморгнув.
Вантажівка зупинилася біля воріт. – Клич, господиня, людей, з ким там домовилася речі носити, а то я, сама пам’ятаєш, не обіцяв тяжкості тягати.
— Пам’ятаю-пам’ятаю, є люди, зараз підійдуть.
Поки носили речі, дітлахи стояли осторонь, спостерігаючи, а якщо щось дрібне нести, то підхоплювали й самі допомагали.
— Ну, ось діти, тут ми і будемо жити, тепер це наш дім. Заходьте, тільки на ґанку обережно… Лесю, дивись за Валеркою, щоб не звалився, а то вже кілька разів спіткнувся.
— Мамо, я вже великий, скоро до школи піду. – Білявий хлопчисько ніяк не хотів визнавати, що він ще маленький.
— Гаразд, умовив, – з посмішкою сказала Марія, – виріс уже, помічник будеш мені та Лесі. Старшу доньку Олесю називала Лесею, і десятирічна дівчинка вже звикла, та їй і самій подобалося.
Будинок був ще доволі міцний, хоч і років йому чимало. І колоди масивні, напевно, тепло в ньому буде. А головне – три кімнати в будинку. Це не те, що однокімнатна квартира в місті.
Але ж був час, вчотирьох в одній кімнаті жили. Це коли ще чоловік Марії живий був. Грошей у дев’яності не вистачало, а в сім’ї двоє дітей. Працювали обидва, перебивалися, коли зарплату затримували. Сергій не витримав і став брати «лівий вантаж», зв’язавшись із каламутною компанією. В одній із поїздок зупинили невідомі, були розбірки і… Сергій загинув.
Та ще виявилося, що винен, якби вижив, термін дали б.
Не встигла Марія заспокоїтися, як з’явився в неї на порозі чоловік, який назвався знайомим її чоловіка. Як потім зрозуміла – це з тієї самої компанії. Про якийсь борг говорив, натякав, як би розрахуватися…
Ось тоді Марія й наважилася виїхати, хоча після того як не стало чоловіка два роки минуло. Причому звільнилася з птахофабрики тихо, без зайвих розмов. Швидко знайшла хату в селі й купила на невеликі заощадження. Вважала, що їй просто пощастило. Грошей було мало, здебільшого та частина, що за батьківську квартиру з сестрою вигадали. Продали її ще до загибелі Сергія, і гроші розділили. Ось їх вона й витратила. А квартиру залишила, раптом повернутися доведеться, або, може, дочка, коли виросте, в місто поїде вчитися… загалом, зберегти вирішила квартирку.
Робота теж знайшлася – на фермі. Марія спочатку боялася, говорила, що на птахофабриці працювала, а їй у відповідь: «невже, курку з коровою переплутаєш?»
Загалом, прийняли її з бажанням. Кадрів не вистачало, а тут людина сама приїхала, ось і схопили з радістю.
* * *
Перший тиждень Марія не помічала втоми, все розбирала, мила, за дітлахами дивилася, а до ночі падала на ліжко і засинала майже відразу.
А через кілька днів якось не було сну. Начебто, освоїлася, а все одно – сну не було. Діти в одній кімнаті сплять, а вона в іншій лежить і всі звуки чує.
Удень то машина проїде, то півні в сусідів кричать, то птахи під вікном щебечуть, то собаки гавкають, то діти телевізор увімкнуть. А вночі – тиша. Тільки скрип якийсь чується.
Ось цей скрип і розбурхав жінку. Загалом вона не боязка, але в новій хаті якось страшно стало. Знає, що нікого немає, крім її та дітей, а все одно, ніби ходить хтось. Встала Марія, світло ввімкнула, пройшлася кімнатами – нікого й нічого. До дітей заглянула.
— Мамо, ти теж чула? – запитала Олеся.
— Що чула?
— Ну, ніби ходить хтось.
Марія вирішила доньку заспокоїти: – З чого ти взяла? Почулося тобі.
— Ну, правда, ніби скрипить щось.
— Та це на вулиці хвіртка, напевно, завтра подивлюся, спи, донечко.
А сама прилягла поряд із дітьми на краю, бо й самій страшно.
Другого дня обійшла весь будинок, залізла на горище, і там усе оглянула, і в підпілля спускалася. Начебто нічого підозрілого. А вночі знову ті самі звуки, неголосно, ледь чутно, але моторошно їй стало.
Заглянула до сусідки.
— Тітонько Валю, ви давно тут живете, може, знаєте, скрип якийсь ночами чую…
Валентина Терентіївна, років вісімдесяти, ахнула: – Боже милостивий, ще не вистачало!
— Чого не вистачало? – злякалася Марія.
— Пам’ятається, колишня господиня будинку теж скаржилася… не так давно скаржилася. Вона все на свого чоловіка покійного думала, адже він будинок цей будував, от і вирішила, що приходить… та не бійся ти, чого зблідла? Шкоди не буде.
— Ось уже заспокоїли: «шкоди не буде», – відповіла Марія, – моторошно якось.
— Слухай, ну тоді до Нюри Олексенко сходи, вона щодо цього пройдисвіта, може, підкаже чогось… о-о-ось її будинок.
Нюра Олексенко, років на п’ять старша за сусідку Марії, але ще бадьора і спритна.
— А-а-а-а, сусідка нова, ось молодець, вчасно приїхала… город вже встигла обробити?
— Та посадила по дрібниці, ну й картоплю, звісно.
— Ага, у них там ще хороший сад був, та синок молодший якось вирубав старі дерева.
— Малина є, яблуня гарна росте, – повідомила Марія, – я чого до вас прийшла… може знаєте… ночами ніби скрип якийсь, немов ходить хтось…
— У-уууу, люба, а ти домовика покликала із собою, коли їхала?
— Звичайно!
— Це може домовик пустувати, пригостити його треба, цукерки по кутах розклади, нехай пригоститься, може заспокоїться.
Маша зітхнула. – Якби так… котру ніч не сплю, під ранок тільки й засинаю, а потім на роботі тяжко, від людей уже соромно. Мені тут тітка Валя, сусідка, сказала, що це може колишній господар, який будував цей будинок, приходить…
— Ні-ні-ні, чого йому там робити, бабця ж його поїхала, забрав син… а може, у тебе хто, – вона подивилася в очі Марії, намагаючись зрозуміти, що з нею не так.
— А хто в мене? Чоловік два роки як загинув…
— От! Мучиться, напевно…
— Ой, та не лякайте ви мене, у місті жили у квартирі, не було такого, ні скрипу, ні стуку, хіба що сусіди іноді гуляли.
— Ну, щодо домового не забудь, – нагадала жінка, – зроби, як кажу, раптом допоможе.
Марія прийшла додому засмученою. Знову оглянула подвір’я і сам будинок. Садиба була гарною, видно, що будували раніше на совість, до того ж городик невеликий і сад. Олеся вже поглядає на кущі малини, хоча ще не скоро дозріє ягода. Загалом, усе Марії подобалося: і робота, і люди, і школа, і сам будинок сподобався, і місце… от тільки цей скрип…
— Маріє, іди сюди! – Сусідка чекала на неї і покликала до себе. – Ось що я подумала: чого гадати, що там скрипить… ти краще до храму з’їдь, це за п’ять кілометрів від нас село Березівка. Там молитовня занедбана була, а нещодавно її відновили, тепер стоїть храм. Так от там отець Матвій служить, спитай його, і попроси, освятити хату… дивись, і допоможе…
— А що робити, з’їжджу, – сказала Марія, – хоча надії мало.
Уночі їй знову не спалося, як би себе не вмовляла, скрип усе одно проникав крізь ковдру, немов утикався в неї. Крізь дрімоту примарився покійний чоловік, потім згадалося обличчя сина господині хати, який про господаря натякав… «Може зі мною щось не так, – думала Марія, – може мені вже лікуватися треба». – І твердо вирішила, що завтра ж з’їздить до храму.
* * *
Служба закінчилася, і в храмі нікого не було, крім літньої жінки. – Отець Матвій на вулиці, там, за храмом, – підказала вона.
Марія обійшла храм і застала священика біля купи цегли. Його абсолютно біла борода виділялася на тлі чорної ряси.
Марія машинально нахилилася і підняла цеглину, що впала. Привіталася і приєдналася, раптом захотілося допомогти хоч зовсім трохи.
— А ви і є отець Матвій? – запитала вона.
Він випростався і подивився на неї. – Ти не помилилася. Залиш цеглу, відпочинь.
І Марія, відчувши тепло в його голосі, почала плутано розповідати. Чомусь вирішила, що перш ніж просити освятити хату, треба розповісти про себе. І вона розповіла все: як овдовіла, як переїхала…
— І ось якої ночі чую, ніби щось скрипить у хаті, але ж знаю, що діти сплять, нікого більше немає…
Він усміхнувся. – «Лікаря» твоєму дому треба.
Марія сторопіла, не зрозуміла навіть, до чого це. – Якого «лікаря», отче Матвію? Я начебто здорова, хоча з цим скрипом, уже не знаю, що думати…
А він стояв і усміхався. – Освячу я тобі хату… і лікаря пришлю, якщо забажаєш…
— Як це?
— Ну, це майстра значить, нехай твою хату подивиться, – пояснив батюшка.
— А-а-а-а, майстер… це з будівництва будинків…
— Ну так, той, хто розбирається. Ну, як? Не проти?
— Навіть не подумала про це. Тільки я не знаю тут нікого…
— Я знаю. Ось хоч завтра під’їду, скажи, де живеш… і людину пришлю.
— Ой, чекати буду вас.
— Чекай, і нічого не бійся.
— А як же ви…
— Привезуть мене добрі люди, за це не переживай
* * *
Священник зробив усе, як і обіцяв, Марія і притихлі діти з цікавістю дивилися на обряд освячення їхнього нового житла. – А майстер ще не приїжджав? – запитав отець Матвій, коли закінчив.
— Ні, отець, ще не було. Дякую вам.
До вечора вона вже забула про майстра, якого священник чомусь назвав «лікарем». А потім випадково подивилася у вікно і помітила, що моторолер із причепом зупинився біля будинку. І чоловік у кепці та в робочому дістає інструменти. І знову Марія відсахнулася, як того разу в райцентрі, коли побачила обличчя зі шрамами. Це був той самий чоловік, якого випадково зустріла.
— Леська, бери Валеру й ідіть у кімнату, не висовуйтеся… а я піду, розберуся, що йому треба.
— Ви хіба до мене? – запитала вона і зрозуміла, що він її не впізнав.
Він кивнув, подивився на адресу і знову кивнув. – Отець Матвій просив заїхати, сказав, що хату треба «полікувати».
Говорив чоловік спокійно, але якось виразно, вимовляючи кожне слово.
— А-а-а, так ви і є той майстер…
Він усміхнувся, кивнув, і вона розгледіла його очі – беззлобні очі. І його шрами на обличчі вже не здавалися настільки жахливими, як перший раз.
— Знаєте, вночі будинок скрипить, ну, може не сам будинок, але щось скрипить.
— Показуйте, де скрипить… а може й тріщить…
— Точно! Іноді, здається, як потріскує… я вже не знаю, на що думати… вас як звати?
— Федір.
— А я Марія… Миколаївна…
Він пройшов до хати, обійшов усі кімнати, то постукував, то оглядав, спустився в підпілля, потім поліз на горище, обійшов увесь будинок, оглянув фундамент.
— Хата хороша, ще послужить, – сказав він, – але буде поскрипувати…
— Та ви сядьте, – Марія запросила до столу, розуміючи, що ось зараз ця людина з покаліченим обличчям розвіє всі її сумніви.
— Ночі ж холодні в нас? Холодні, … дерево скрипить, мостини скриплять… Давно переїхали?
— Та ось недавно зовсім, а до того, кажуть, будинок усю весну пустував.
— Ну ось, а зараз від тепла «розширюється» матеріал, ось і поскрипує… та й ночі ще прохолодні, ось і звужується… звідси й скрип.
— І все? А я думала… хтось ходить…
Він знову посміхається. – Нічого страшного… можна, звісно, мостини замінити, але чи треба вам це, коли вони ще хороші…
— Ні, тепер не треба, – Марія підбадьорилася. – А знаєте, Федоре, вас чомусь «лікарем» назвали…
— Та це отець Матвій так назвав, каже, що будинки «лікую». А я ж тільки по дереву, хоча, можу і будинок підлатати. Там у вас поручні біля ганку і сходинки зовсім застаріли, от їх би замінити…
— Ой, згодна, замініть, а то в мене діти… а я оплачу, як годиться.
— Та це як зможете, не кваплю. Мені тільки за матеріал, а за роботу можна потім.
* * *
І застукав молоток, і завжикала пила у дворі в Марії, і запахло стружкою. Усі дні, що приїжджав Федір, Валерка крутився біля нього, і жодними млинцями не заманиш хлопчиська.
— Не заважай працювати! – просила Марія.
— Він мені не заважає, помічник росте, – відповідав Федір.
А потім вони сиділи вдвох на новому ґанку, і Федір довго розповідав, де які колоди міцні, і в яких місцях дах може продірявитися, і що він завжди допоможе.
Марія дивиться на нього, не боячись відвести погляду, звикла до його шрамів, бо добра вдача всі шрами, здається, приховує.
Він відчув, що запитати хоче жінка про його обличчя, і сам почав розповідати. – Це я, дурень, по молодості до лісу з дядьком пішов… пополювати захотілося. А сам – зовсім не мисливець, не моє це. Моє – он, – він показав на інструменти. – Вовк напав… і якраз обличчя мені зім’яв, абияк зібрали… навіть заїкався один час…
— Обличчя як обличчя, – сказала Марійка, – мені здається, ви й справді лікар… відтоді, як оглянули хату, більше скрипу не чую…
— А може це отець Матвій допоміг? – усміхнувшись, запитав Федір.
— Може й отець Матвій! Але все одно, тепер уже не буду думати про те, що хтось ходить…
* * *
— Чула я про нього, про цього Федора, – сказала за нагоди сусідка тітка Валя, – він до нас заїжджав частенько, багато, кому допомагає… і собі заробляє… хороший він… тільки не пощастило йому. Кажуть, у дитинстві довго не міг навчитися говорити. А потім нічого, пішла справа. Одружився Федір, пам’ятається, і тут знову напасть: вовк скалічив… дружина дочекалася з лікарні й пішла від нього. Не змогла. На нього страшно дивитися тоді було. А потім нічого, ще операції були, краще стало.
— Тітонько Валю, спасибі, що сказали про отця Матвія, адже це він до мене Федора відправив, а то б я так і прислухалася ночами.
* * *
Урожай на малину того року видався багатим, Марія з донькою не встигали збирати. Помішуючи варення, стояла в роздумах, чи вгадала з цукром, а сама прислухалася… тільки тепер не до скрипу, а до кроків Федора. Повинен приїхати, адже обіцяв. А вже якщо Федір обіцяє, то не підведе.
