В передвесільний вечір з міста приїхали батьки. Мама похмуро глянула на Світлану і сказала:
– Ніка чекає дитину від твого Івана. Завтра буде весілля у Ніки. Добре, що статурою ви однакові. Чи ти хочеш зруйнувати сестрі життя?, – оглянувши доньку, промовила мати.
– А що мені робити? Як же я? – схлипувала Світлана.
Вона завжди почувалася чужою у своїй же сім’ї. ЇЇ просто наче не помічали. Вона була наче те старе радіо, яке вже давно ніхто не слухає і лише у дні прибирання по ньому злегка проводять вологою ганчіркою.
Світлана намагалася привернути увагу батьків і своєю по-дитячому незграбною допомогою, і капризами. Але, щоб вона не робила, це лише дратувало її маму.
– Я годую тебе, одягаю! Ну чого тобі ще треба?! Відстань! – неодноразово кричала найрідніша у світі жінка. А тато, тато просто мовчав, наче її й зовсім не існувало.
Після появи Ніки, життя стало ще похмурішим. Батьки не могли натішитися народженням сестрички та виконували її будь-які капризи. А Світлана, вона так і залишилася старим, нікому не потрібним радіо.
На її невисловлені питання та дитячі образи не було відповідей. Всі її спроби зблизитися з сім’єю завершилися крахом.
А у 10 років Світлана випадково дізналася таємницю свого народження. У той сонячний, теплий день її життя перевернулося з ніг на голову.
Забігши додому попити води, дівчинка почула голоси. Цікавість взяла гору, і мала тишком підійшла до дверей. На кухні, попиваючи чай, сиділи бабуся з сусідкою.
З їхньої розмови Світлана дізналася, що тато їй нерідний, а мама вважає старшу доньку своєю найбільшою помилкою в житті.
– Не знаю, чому вони тримають ту дитину коло себе. Вона ж усе відчуває. Я вже й пропонувала до себе її забрати. Та ні ж, а що люди скажуть? Що кинула рідну доньку? Нехай тут живе, – зітхала бабуся.
Світлана стрімголов кинулася з квартири, зачепивши по дорозі вішак, який наробив шуму, але мала на то навіть уваги не звернула. Забившись у найвіддаленіший куток подвір’я, вона проплакала півдня. А повернувшись додому, підійшла до бабусі, обняла її за широченну талію і прошепотіла:
– А можна я у вас поживу?
Старенька витерла тильною стороною долоні очі та кивнула, не під силу вимовити й слова, а потім міцно притиснула дитину до себе.
З того дня Світлана переїхала жити у село до бабусі. Батьків і сестру бачила рідко. Ті нечасто навідувалися в гості. Здається, прірва між ними ще більше розрослася. Якщо батька дівчина могла зрозуміти, то маму… і через роки вона так і не зуміла…
Сільське життя протікало тихо та спокійно. Після закінчення школи обрала педагогічний коледж, який був у сусідньому райцентрі. Отримавши диплом, влаштувалася у сільську школу, хоча й пропонували роботу в обласному центрі. Але старенька уже декілька років хворіла, тож онука намагалася завжди бути поруч.
Юне серце жило не лише роботою та домашніми турботами, воно шалено билося при зустрічах з Іванком. Юнак жив по сусідству та одразу став найкращим другом для Світланки. А від дружби до кохання невелика відстань. Уже рік, як молодята зустрічаються, а на осінь і весілля мають зіграти.
Вперше цього літа до бабусі приїхала Ніка, сказала, що хоче подихати свіжим повітрям та оздоровитися перед навчанням. Вона у цьому році якраз закінчила школу. Світлана зраділа приїзду сестри, тож усюди брала її з собою, і з Іванком познайомила. Дівчата були різні як ніч і день. Світлана спокійна та стримана, Ніка – весела та капризна.
Настав передвесільний вечір. З міста приїхали батьки. Серце розривалося від щастя. Світлана раз у раз підбігала до шафи, де висіло вінчальне плаття, і легенько перебирала тканину пальцями.
Вона всоте стояла перед білосніжним маревом, коли у кімнату ввійшла мама. Очі у жінки були заплакані, і дівчині на мить здалося, що мама підбіжить і обійме її. Але цього не сталося.
Жінка хмуро глянула на доньку і сказала:
«Ніка чекає дитину… від твого Івана».
Світлана стояла, дивлячись на матір широко розплющеними очима, та механічно перебирала пальцями тканину.
– Завтра буде весілля у Ніки. Добре, що статурою ви однакові. Чи ти хочеш зруйнувати сестрі життя? – підозріло оглянувши доньку, промовила мати.
– А що мені робити? Як же я?» – схлипувала Світлана на грудях у бабусі. – Болить, бабуню, так болить.
Стара жінка погладила онуку по голові та протягнула конверт:
– Тут гроші, хотіла тобі на весілля подарувати… Але ж… Бери їх і їдь звідси якомога далі. Вступи в університет і знайди престижну роботу. Сільське життя не для тебе».
– А, як же ви, бабуню? – промовила вражено дівчина.
«Просто їдь, а за мене не хвилюйся. Не кине ж вона своєї матері, – сказала бабуся, виймаючи із шафи стару валіза.
Яскраво світило сонце. Світлана Ігорівна блаженно потягнулася у ліжку. Вихідний… Прислухалася… Поруч мирно спав Стас, а за дверима уже лопотіли дві пари маленьких ніжок.
Вони йшли алеєю парку, сміючись та тримаючись за руки. У якусь мить Світлана відчула, що хтось уважно її розглядає. Вона уже давно привикла до уваги, ще б пак сім’я успішного бізнесмена мало кого залишить байдужим. Проте цей погляд якось відрізнявся, наче дивилась не людина, а зацькований собака, аж холодок по спині пробігся.
Обернулася та обомліла. Перед нею стояла Ніка, її молодша сестра, яку вона не бачила уже з десяток років, одразу після похорону бабусі. Вона дуже змінилася, неохайна та замурзана жінка з нездоровим кольором обличчя.
– Правду кажуть люди, на чужому нещасті – щастя не збудуєш! – промовила тихо Ніка.
Вони проговорили декілька годин. Такі чужі й такі рідні…
Іван спився, не зумівши прижитися із міською дружиною. Дитину Ніка втратила. Потім були нескінченні образи. Три роки тому Івана знайшли не живим, сп’яну забрів у ставок.
– Я ж прийшла просити вибачення. Кажуть перед смертю душу треба очистити. У мене рак останньої стадії, жити залишилося недовго. Ти пробач мені за все, і за нерівномірну батьківську любов, і за вкрадене кохання… Хоча, я розплатилася вже сповна. Ти так не думаєш?» – сказала Ніка, витерши брудним рукавом заплакані очі.
Світлана підтримувала сестру до кінця, забувши весь біль та образи. Але ні найкращі лікарі, ні дорогі ліки не змогли врятувати життя хворої.
Мати сестер так і не змогла простити собі за зроблені помилки, тому скоро захворіла та померла. Батька, який залишився один, Світлана забрала до себе. І хоча у свій час, він так і не зумів стати справжнім татом для неї, він став найкращим дідусем для її дітей.
