— І що, й дивитися у вікно тепер вже не дозволено? — злісно кинула літня жінка, її погляд, здавалося, міг пропалити шпалери.
Світлана, тихо підійшовши ближче, м’яко заговорила: — Та чому ж, Тетяно Львівно, просто… зараз би вже тиха година мала бути. Вам же відпочинок потрібен, щоб сили відновити.
Вона зазирнула через плече свекрухи. За вікном панувала осіння тиша: порожня вулиця, сірий, похмурий день, що мріяв дрібним дощем. Кому ж захочеться сидіти й мокнути в таку мряку? Школярі на уроках, а старенькі — в теплі, по домівках.
— Ходімо, я допоможу вам дійти до ліжка. Ви ж таблетки випили?
— Сама дійду, чого ти причепилася.
Характер у свекрухи ніколи не був лагідним, а після того, як почалися проблеми зі здоров’ям, він і зовсім зіпсувався. Світлані довелося взяти відпустку на роботі.
Про морське узбережжя, звісно, довелося забути. Яке вже там море, коли відпустка використана, а свекруха он, у якому стані. Добре хоч директор, людина порядна, запропонував їй працювати віддалено. Хоча в офіс доводилося приїздити, але ненадовго, більше часу йшло на дорогу.
Михайло, син Тетяни Львівни, крутився, як білка в колесі, брав підробітки. Він відчував якусь провину, що його дружина змушена доглядати за його матір’ю.
Мати не любила Світлану і не вважала за потрібне це приховувати. Зазвичай свекрухам не до вподоби, коли невістки не вміють вести побут або не шанують їхніх синів. Але тут було все інакше.
Тетяну Львівну дратувало саме те, що Світлана ніколи не кричала. Коли мати починала скандалити, Світлана просто мовчала, прощалася й ішла. Так траплялося не раз.
З Михайлом мати завжди говорила на високих тонах, верескливо й несамовито. Він, звикши до такого життя, вирішив спробувати цей номер і зі Світланою.
Це було на першому році їхнього спільного життя. Коли йому щось не сподобалося, він почав кричати. Світлана тоді веліла Ларисі, доньці від першого шлюбу, піти до своєї кімнати й одягти навушники.
Вона вислухала крики Михайла, дочекалася, поки він сяде на стілець, не в змозі видихнути, спокійно подала йому склянку води. Після того, як він жадібно випив, тихо, але твердо сказала, що це був перший і останній “концерт” у її житті.
— Пробач, але я не зможу й не хочу так жити. Ніколи, чуєш, ніколи не кричи. Я прекрасно розумію людську мову й без криків, і Лариса теж. Попередження більше не буде. Або ти підеш, або я. Думаю, ти повернешся у звичне для тебе середовище. Я дочекаюся, коли закінчиться термін оренди, і ми з Ларисою повернемося до нашої квартири. Ніякі вибачення, букети троянд, подарунки, сльози мені не допоможуть. Питання закрито.
Михайло страшенно образився. Схопив куртку, вибіг на вулицю, зрозумів, що забув цигарки, але не захотів повертатися. Ходив колами, а потім вирішив піти до матері.
— А я ж тобі казала! — мати одразу пішла в атаку. — Що перший раз не на тій одружився, що зараз. Краще б з Людкою зійшовся, там хоч своє дитя, а тут…
— Мамо, я прийшов до тебе по підтримку, — почав нервувати Михайло.
— За підтримкою? А чого ж ти не питав раніше? — завелася вона. — Дорослий, самостійний, а ця твоя… фіфа. А от Люся, хоч би яка була, у неї слово “мам” з язика не сходило! Я на неї кричу, вона на мене, посваримося, а потім сядемо, чаю поп’ємо і все обговоримо. А ця твоя що? Бачте, принцеси, не люблять, коли кричать!
Мати розпалювалася все більше, ось уже перейшла на крик, незабаром дійде до ультразвуку, після якого їй стане погано, вона схопиться за серце і з синіми губами слатиме прокляття…
Михайло знав, мати дратувала у Світлані абсолютно все: її тиха посмішка, спокійний голос, уміння ухвалювати рішення без її, материнської, підказки.
Мати звикла командувати й не звикла отримувати відсіч.
Через два місяці, коли Михайло і Світлана прийшли до неї в гості, мати знову взялася за своє.
— Гроші треба по конвертиках розкласти, — заявила вона.
— Які гроші? — запитала Світлана.
— Як які? Михайлик зарплату отримав, ось ти й поділи: що на м’ясо, що на крупу. Але найперше — Людмилі, на Льоню половина зарплати, це ж дитині, я йому велосипед обіцяла.
— Я не зрозуміла, — спокійно відповіла Світлана. — Поясніть, будь ласка, чому я маю розпоряджатися грошима Михайла?
— Ну здрастуйте! А ти що, не віддав їй гроші? — повернулася вона до сина.
Михайло тоді почервонів і почав щось пояснювати. Для нього самого було дико, що Світлана, посміхаючись, веліла забрати зі столу купку грошей.
Вона сказала, що сама працює, вони складаються на продукти, на квартиру, комунальні послуги, а великі покупки обговорюють окремо. Решту ж, мовляв, забирай собі, на обіди, паливо, подарунки дружині… і щиро засміялася.
Михайло вперше тримав при собі таку суму грошей, він не знав, як із ними поводитися.
Аліменти вираховували автоматично, все розподілив, ще залишилися гроші, у перший місяць, він віддав ще Людмилі грошей на сина, накупив собі всіляких дурниць – якісь блокнотики для записів, брелок на ключі, собаку, що киває головою на машину, якої немає і ніколи не було.
Скільки себе пам’ятає Михайло, з грошима в їхній родині завжди була напруга.
Батько отримував хорошу зарплату, мати, але грошей вічно не вистачало, батьки сварилися з цього приводу, скандалили, навіть билися.
Михайло пам’ятає, як батько випрошував у матері на пляшку пінного, щоб подивитися з мужиками футбол.
Він говорив, що мужики по п’ять пляшок складаються, а йому б хоч одну, незручно ж, за чужий рахунок.
Мати кричала, штовхала Михайла вперед, схопивши сухими, жорсткими пальцями за плечі, кричала, що дитина в них і так вбрана найгірше, а батько, пияк, тягне з дому останні копійки.
Батько кричав, що приніс зарплату, майже п’ятсот карбованців, з преміями разом, що люди в золоті купаються за менші гроші, адже є ще зарплата матері, а вони розповідь спеціально для сайту – рідне слово живуть у злиднях.
Мати вила, падала на підлогу, батько кричав і палив, потім починав викидати всі речі з шафи на підлогу, розкидав їх ногами, шукаючи гроші, знаходив, брав скільки треба і, розпинаючи труси, панчохи, старі, запрані комбінації матері, йшов.
Він приходив під ранок, мати з ним не розмовляла два дні, а потім усе йшло, як і раніше, до наступного скандалу.
Батько пішов від розповідь спеціально для сайту – рідне слово них, коли Михайлові було тринадцять, він більше й ніколи не бачив його, до вісімнадцяти років батько платив хороші аліменти, після – все, як відрізало.
Він не шукав спроб зустрітися із сином, не писав листів, не було жодної трагічної історії, коли б мати ховала Михайла від батька, не давала спілкуватися, ні.
Заміж мати більше не вийшла, можливо і були якісь чоловіки, син ніколи не бачив її з кимось.
Подруг у неї теж не розповідь спеціально для сайту – рідне слово залишилося, окрім однієї такої самої, яка вічно кричала і пиляла свого чоловіка, вони були схожі з однією лише різницею: чоловік подруги все життя прожив із нею.
Мати з її подругою намагалися подружити Михася з Дімкою, сином подруги.
Оооо, це був ще той екземпляр, при батьках це була золота дитина, а з іншими – справжній чорт, це з ним Михайло навчився диміти, спробував оковиту і дещо інше.
Михайло зупинився на оковитій, Дімка пішов далі, а хто винен? Звичайно ж Михась…
Адже це ж він познайомив золотого хлопчика з поганими хлопцями, верещала його мати, а Михайла мати плакала, заламуючи руки.
Вона завжди трохи заздрила подрузі і намагалася їй у всьому догодити.
Потім, наодинці, хлопець намагався сказати матері, що все навпаки, але… вона не хотіла його слухати, звинувачуючи в усьому…
Михайло почав міцно випивати, пішов працювати, мати кричала, вивертала кишені, забирала всі гроші…
Вони потім скаржилися з подругою одна одній на життя, подруга проклинала Михайла, який погубив синочка, мати вила і заламувала руки.
Одружуватися Михась і не збирався, так вийшло, вони познайомилися з Люсею в клубі, молода яскрава, зухвала, нахабна…
Він просто не зміг її позбутися, та й таке буває.
Вона приходила до нього ночувати, сиділа в під’їзді, на сходинках чекала його, тихенько відвадила всіх друзів і подруг.
Вони сварилися з матір’ю Михайла між собою, а потім разом на нього.
Вона сказала, що носить дитину, мати Люсі вигнала її з дому, йти було нікуди, прийшла до Михайла…
Він не опирався, раз дитина, треба одружитися, просто не знав, як інакше…
Мати кричала і верещала, заламувала руки, падала розповідь спеціально для сайту – рідне слово на підлогу, але вони розписалися.
Тепер дві жінки виносили Михайлу мозок, вимагаючи грошей, багато грошей…
Коли зʼявився син, мати з Люсею почали лаятися між собою, не підпускаючи Михайла до дитини.
Він поїхав на заробітки в інше місто, висилав звідти гроші, не залишаючи собі навіть на необхідне.
Ходив Михайло в лахмітті й нікого це не цікавило, добре, що на роботі давали робу.
Приїжджаючи додому, чув ори і крики матері та дружини, йому пхали в руки дитину, яка кричала дурницею, не знаючи, що цей оброслий чужий дядько його батько.
Потім контору закрили, Михайло повернувся додому, по квартирі бігав трирічний Левко, сиділа незадоволена мати, а Люсі не було.
— А, де Люся?
— Поїхала, втекла, залишила мені хлопця, – закричала мати…
Набрав її, сказала, що не любить, жити з ним не буде, Левка забере днями…
Життя пішло по-старому, поки одного разу не зустрів шкільного друга, розговорилися, запросив у гості.
Михайло потрапив в інший світ, хлопці сміялися, говорили розповідь спеціально для сайту – рідне слово про мистецтво, музику, грали в лото, на шістьох випили пляшку червоного, не було п’яних, не було розборок.
Михайло став частим гостем у товариша, познайомився з подругою його дружини.
Свєта інша, не така, з якими звик перетинатися Михайло, вона ніби з іншого світу, світу, який існує паралельно.
Розповіла, що з чоловіком не зійшлися характерами, живе удвох із донькою…
Одного разу Михайло раптом зрозумів, що не може жити без Світлани…
Мати сприйняла дурно нове захоплення сина, кричала на нього, штовхала вперед Левка, схопивши за плечі, як його колись…
Мати часто почала брати онука до себе, балувала, цілувала, носила на руках, і з Людмилою вони начебто перестали кричати один на одного, навіть прийняла її доньку від нового чоловіка, а ось нову сім’ю Михайла прийняти не могла.
Не прийняла і Миколку сина Михайла і Світлани, чого вже там про Ларису говорити…
Тоді того дня, коли він закотив цей потворний скандал і мати почала знову кричати, тоді Михайло зрозумів…
Він більше не житиме так, як жив раніше.
І не жив, усе в них було мирно, тихо і спокійно, мати не забувала, приїжджали в гості, звали до себе, вона більше, звісно, відмовлялася.
Онука начебто й любила, але… найголовнішими людьми в її житті були онук старший, а потім колишня невістка.
Світлана зітхнула: вона так і не стала рідною для свекрухи, Коля теж не став…
Вона знає, кого визирає зараз у вікно свекруха, старшого онука, розбалуваного, егоїстичного, але такого улюбленого свекрухою.
Але він не прийде… Зателефонував батькові і запитав, на кого заповіт на квартиру.
— Ну і що ж, що бабуся жива, її ж не стане ось… а йому набридло жити з матір’ю і вітчимом, раз батько не може купити йому квартиру окрему, нехай бабусину відпишуть йому…
Світлана зітхає і йде займатися своїми справами.
Увечері вся сім’я збереться за столом, Лариса спекла смачний торт, у неї сьогодні невелике свято, дівчинка склала іспит.
Свекруха теж з’їсть шматочок, пошкодує, що немає Левка, адже такий смачний торт… а потім шарахатиметься вночі, щоб відрізати й сховати шматочок для Лева, і марно його чекатиме.
Світлана потім знайде цей засохлий шматочок і тихенько викине.
Чужа вона,- схлипуючи скаржиться комусь невидимому Тетяна Львівна, – що в ній Михась знайшов? Уся якась… правильна що ти… гроші в мужика всі, хіба це нормально?
Посміхаються, як дурні, кажуть одне одному різні люб’язності… І Михайло такий самий став…
Тьху, а не мужик… Добре, що Левко не такий, хоч би Люська прийшла… Чужа ця Свєтка і дітей таких самих привела, чужа… Ось Люська…
Так день за днем…
