Ніколи не думала, що мої батьки розумні інтелігентні люди на старість перетворяться у людей, які так захаращують квартиру старими та непотрібними речами, що й пройти буде складно. Вони не викидають навіть поламані речі, складаючи все на балконі, може колись це знадобиться.
Квартира перетворилася на склад непотрібних речей. Приходячи до них, застаю тата за черговим лагодженням якохось старих речей, мама вже зашила і підлатала весь одяг, в цьому і ходить, мені вже перед сусідами і знайомими соромно.
Я купую їм одяг, але коли приходжу, бачу маму у старому халаті, а на моє запитання вона відповідає: «це ще в хорошому стані, а новий хай поки що полежить». Я вже вирішила, що в них якісь відхилення (хоча не можу зрозуміти, як у обох це одразу сталося, що на них так вплинуло) і записалася до психолога.
Вона довго розпитувала про їхнє колишнє життя, чи не потребували вони постійно, чи вистачало їм грошей. Та все у них було нормально, жили, як усі, навіть краще, адже обидва працювали на керівних посадах та отримували гарну зарплатню.
У нас із чоловіком теж є все необхідне для нормального життя – квартира, машина, робота. Тоді психолог сказала, що швидше за все це вікове і багато людей похилого віку боятися, що не зможуть себе прогодувати або одягнутися, коли зовсім постаріють.
Але вони не одні, є ще я? Нашій дочці 20 років, вона вже два роки не відвідує бабусю з дідусем, хоча раніше їх дуже любила і всі канікули проводила тільки з ними.
Коли я її прошу поїхати хоча б на кілька хвилин, щоб порадувати їх, вона каже, що їй там важко морально, і що це не ті бабуся та дідусь, що були раніше. Зараз мені вже й самій не тяжко повірити, що ці люди колись були іншими, що я довіряла їм свою дитину, вони їздили з нею і на море, і на дачу. Чому так сталося, що я прогавила?
