Сніг упереміш із водою – рідка суміш, вона гидко хлюпала вод ногами в сирих досвітніх сутінках. Борис ішов на роботу цим раннім туманним ранком, було видно лише на відстані витягнутої руки.
Борис не молодий, раніше працював у поліції начальником відділу, пішов на пенсію за вислугою років, ось уже десять років працює охоронцем. А куди ще? Пенсія зароблена, охорона – це найкраща і найзручніша робота для пенсіонера, щоправда залежно від того, який об’єкт охороняти.
Працював в охороні на заводі, але вирішив піти, де спокійніше, на лісопилку, охороняв склад із готовою продукцією, працював добу через три. Біда трапилася у Бориса Івановича, поховав кохану дружину, хворіла довго. Прожили багато років душа в душу, є два сина, вони вже обидва одружені. Старший – військовий, а молодший айтішник, живе з сім’єю в Іспанії, дружина звідти, разом навчалися в інституті.
Із синами Борис спілкується здебільшого телефоном, сам ще не старий, п’ятдесят шість років, кремезний, але відхід дружини його звісно підкосив. Життя його було влаштоване, дружина любляча й турботлива, проблем ніяких у них не було. А тут таке нещастя.
— Зараз на мене чекає життя зовсім інше, самотнє. Мені здається, з відходом дружини я і сенс мого життя втратив. Дуже сумую за дружиною і навіть не знаю, коли біль відпустить, і чи відпустить взагалі. Але про повторне одруження не думаю, напевно, не зможу я поруч із собою бачити іншу жінку. Усе життя моє пов’язане з дружиною, найкращі й найрадісніші моменти в житті ми переживали з нею… – часто самотніми вечорами думав Борис Іванович.
З роботи йти не збирався, бо одному нудно, а тут хоч із напарником поспілкується, та з робітниками. Відпочине, а там знову на роботу. Сьогодні ранок темний, як зазвичай, осінь глибока і сніг ще не ліг остаточно, ось так сипле потроху, тане, а на дорогах грязь, яку Борис не любив. Ноги буває промочить, у темряві зробить крок у калюжу і все…
Він би, може, й пройшов нічого не помітивши, але раптом величезна собака вискочила йому назустріч із темряви й загородила дорогу, Борис аж здригнувся від несподіванки.
— Ну ти, диво величезне, звідки ти, – озирнувшись і прядучи в себе, запитав він у собаки.
Великий собака гавкав і періодично озирався в темряву, де росли кущі, він то гавкав, то гарчав. Борис відчував, що агресії він не проявляє і водночас поводиться неспокійно. Він зійшов зі стежки і ступив до кущів, собака стрибав навколо і гарчав, придивився і побачив біля кущів у мокрому снігу на пожухлій траві і листі, лежав на спині чоловік.
— Ах, ось воно в чому справа, – заговорив він, і звернувшись до чоловіка, додав, – хлопче, ти живий, агов, хлопче, – але відповіді не було.
Борис хотів зробити крок ближче і нахилитися над ним, але собака глухо гарчав, оголив ікла.
— Оце так, ну не гарчи, зараз зателефоную до швидкої, – розмовляв він із собакою, а той немов розумів.
У світлі телефону він побачив, що перед ним німецька вівчарка, велика, доросла і, судячи з усього, дуже розумна і віддана по відношенню до свого господаря.
— Алло, швидка, тут на виїзді з селища перед лісопилкою чоловік лежить без свідомості. Подивитися не можу, собака не підпускає. Вік не знаю, темно… Так, звичайно побуду, дочекаюся вас… приїжджайте.
Медики приїхали хвилин за десять, Борис і хотів би чимось допомогти чоловікові, хоча б пульс перевірити, але вірний охоронець не підпускав його. Пес метався від господаря до Бориса і назад. Зі швидкої вийшли медики, фельдшер і медсестра.
— Ось тут така справа, – топтався Борис, – охоронець сидить і скалить зуби, не попускає близько до господаря, навіть і не знаю, як ви…
— Впораємося якось, не вперше, – жінка повільно пішла в бік собаки. – Гарний песик, ми приїхали допомогти, а ти маєш пропустити нас до господаря. Ну-ну, давай, будемо рятувати твого друга.
Борис здивувався, пес відійшов віддалік, ліг, витягнувши передні ноги перед собою і поклав на них голову, і тихенько періодично вив. Медсестра світила ліхтариком. Одна половина обличчя чоловіка була вся червона, мабуть, у це місце припав удар. За модним одягом і стрункою фігурою можна було зрозуміти, що він молодий.
— Ось і добре, ніжно і спокійно говорила медик, намацала пульс і швидко сказала: – Живий! Ноші потрібно.
За допомогою Бориса медики акуратно занурили потерпілого на ноші й завантажили в карету швидкої допомоги.
— А ви куди його? – запитав Борис.
— Ну поки що в нашу селищну лікарню, травматолог огляне його і розбереться… Сподіваюся, в районну лікарню не повеземо.
Двері в машині зачинилися, вона рвонула з місця. Борис не встиг оком моргнути, як собака підхопився жваво і побіг слідом за машиною.
— Гей, куди ти, стривай, – крикнув він їй услід… Ну все одно ж не наздоженеш, – важко зітхнув Борис Іванович і попрямував до лісопилки.
Ця подія не виходила з голови і на роботі.
— Чи живий хлопець, що з собакою? Завтра після зміни поїду в лікарню, дізнаюся, що до чого. А то якось не по-людськи буде, якщо не поїду і не дізнаюся, та й потім мені самому спокійніше буде, – вирішив Борис для себе.
Ближче до вечора приїхав перевірити підлеглого начальник охорони Гліб Сергійович.
— Здоров, Іваничу, ну що тут у нас?
— Здоров, та все, як завжди, тихо і спокійно, Сергійовичу, – відповів охоронець.
— Уявляєш, – продовжував начальник охорони, – зараз їхав до тебе і тут неподалік на дорозі ледь не збив вівчарку, кидається під колеса, з нашийником, доглянута собака, велика. Мабуть загубився.
— Ееех, бідолаха, хоч би не збили, – промовив Борис і розповів Глібу Сергійовичу про ранковий випадок. – Слухай, Сергійовичу, шкода собаку, давай подивимося, де він. Зловити б його.
Коли виїхали на дорогу від пилорами, Борис побачив собаку. Він сидів і понуро дивився на їхню машину, потім встав, хвіст підібгав, морда сумна, а в очах туга… Борис вийшов із машини.
— Ну що, друже, – побачив, що це пес, – зовсім зневірився, бачу, загублений ти якийсь. Іди сюди, іди до мене, – він тримав на руці бутерброд – хліб із ковбасою. Але пес не реагував на їжу. – Ходімо зі мною, свого господаря у мене почекаєш, – Борис підійшов ближче до вівчарки.
Собака не пручався, мабуть, голос Бориса трохи був йому вже знайомий. Він узяв його за нашийник і повів до машини, той легко застрибнув на заднє сидіння.
— Ну ось і добре, ось молодець.
Вівчарку залишив Борис у себе на роботі, налив у миску води, поділився обідом, той трохи поїв. Він бачив, що пес тікати не збирався.
Вранці прийшла зміна, напарник змінив Бориса Івановича, і той попрямував до лікарні. Вівчарку залишив із напарником, дав команду: «лежати» і здивувався, собака одразу вляглася і суворо дивилася на всі боки.
— Не хвилюйся, все буде добре, – запевнив він пса.
У реєстратурі дізнався про вчорашнього пацієнта.
— Павло його ім’я, струс і забої, ще переохолодження, але тут у палаті на третьому поверсі.
— А мені можна до нього?
— Ну якщо родич, можна, але ненадовго. А чужим не можна…
Борис схвильовано розповів:
— Розумієте, його знайшов я. Він був із собакою, вона і врятувала його, по суті. Я думаю, йому дуже важливо знати, що із собакою.
— Ах, навіть так? Не належить, звісно, чужим, але тут такий випадок… Ви тихесенько одягніть халат і підніміться до нього в п’яту палату.
— Спасибі, дівчино, я дуже вам вдячний.
Борис Іванович відчинив двері в невелику палату, молодий чоловік лежав на ліжку з перев’язаною головою і величезним синцем на половину обличчя.
— Доброго ранку, я – Борис Іванович, а ви – Павло? Мені внизу сказали, ви мене, звісно, не знаєте. Але це я знайшов вас, вірніше ваш пес мене зупинив. З ним усе гаразд, зараз чекає на мене на лісопилці. Я прийшов сказати, щоб ви не хвилювалися, я заберу його до себе додому, працюю сторожем на лісопилці, от і будемо поки що разом сторожити. Щоправда погано їсть, сумує.
Павло усміхнувся привітно і вдячно.
— Господи, як я радий, а я переживаю за Річарда. Спасибі величезне вам за Річа. Він для мене дуже багато значить. Річ – не просто собака, це – мій бойовий товариш. Ми разом були бойових виїздах, багато разів рятували один одного, тепер повернулися разом, після поранення, живемо ось… – розповідав Павло, а очі його сяяли.
— Так, буває ж таке. А що з вами сталося?
— Ось тут у мирному житті розслабився я, думав, тут усе спокійно й отримав по голові. Так нерозумно вийшло, мабуть, з метою пограбування. Тому що при мені був ноутбук і телефон, вкрали. Та гаразд, техніку нову купимо… Я найбільше боявся, що Річа втратив.
— А що ж Річард? Не заступився?
— Ну що ви! Знаєте, як він за мене бився, але хлопців було чоловік п’ять, не здолали ми їх.
Борис дивився на Павла, цей молодий чоловік чимось нагадував йому старшого сина. Він радів, що з хлопцем усе добре, ну не зовсім, але принаймні жити буде. А найбільше його тішило те, що він зміг запобігти розставанню друзів.
— Піду я, Павлику, одужуйте, ми з Річем вас чекатимемо, – він написав на маленькому аркуші папірця своє прізвище й адресу, номер телефону.
— Борисе Івановичу, зачекайте, почекайте, – поспішно звернувся Павло, узяв рушник, витер своє обличчя і руки, поклав у пакет і віддав йому. – Передайте це Річу, він усе зрозуміє. Дякую і до побачення.
Повернувшись на лісопилку, він побачив, що Річард так і лежить, як він залишив його.
— Розумний собака, – сказав напарник, – з місця ж не зійшов, поки ти не повернувся.
— Ну, Річарде, – сказав Борис, а пес нагострив вуха, почувши своє ім’я, і радісно завиляв хвостом. – Ось, тепер знаю, що ти – Річ, так мені сказав твій господар. А ось у мене до тебе послання від нього, – він розірвав пакет і дістав рушник. – Ось, Річ…
Пес схопився і уткнувся носом у рушник. Скільки ж було в нього радості. Потім підійшов до Бориса і уткнувся йому в коліна, радісно скиглячи, мабуть дякував за звісточку від господаря. Адже він теж переживав.
— Ну ось, бачиш, Річ, я тебе не обдурив, я ж тобі сказав, що все буде добре! Тепер ідемо додому, поживеш поки що в мене, будемо чекати Павла.
Удома Борис Іванович підігрів йому свій суп, налив у миску, Річард махом спустошив її.
А через два тижні радісно кидався на груди своєму господареві, а Павло обіймав і тормошив свого друга.
— Борисе Івановичу, ми перед вами в боргу, завтра прошу до нас у гості.
Вони втрьох сиділи у Павла в квартирі, Річ лежав біля господаря.
— Я зрозумів, Павлику, людям є чого повчитися у собак, повчитися любові і відданості, вірності. Вірніше за собак, мабуть, немає нікого. У мене тепер з’явився сенс у моєму самотньому житті, я тепер знайшов двох друзів, а може навіть синів. Шкода, пішла моя дружина в інший світ, ох і пораділа б…
— Я згоден, Борисе Івановичу, ви мені тепер теж стали рідною людиною, ну як батько. Так, Річарде? – той нагострив вуха і тихо повив, Павло радісно розсміявся, – згоден… Мій батько загинув давно…
А незабаром Павло запросив Бориса Івановича на весілля, він був замість рідного батька. Річард теж був присутній, а як же без нього? Така важлива подія, разом обирали дружину господарю.
