Як тільки мої ноги ступили на сільську землю моїх предків, мене огорнуло нестримне бажання готувати собі їжу виключно з тих справжніх, домашніх продуктів, якими щедро обдаровувала мене добра сусідка Ганна.
І знаєте, смак їхній був таким чарівним, таким далеким від того штучного, магазинного, що аж душа раділа.
Ну скажіть мені, де ви зараз знайдете справжню сметану? Оту, щоб не кисла була, а пахла вершками, щоб ложка в ній стояла, як у густому киселі? Та ніде!
А яйця домашні – це ж справжня пісня, сонечко в шкаралупі! Жовток яскравий, як літнє сонце на світанку, а головне – смак у них є, справжній, насичений!
Я вже мовчу про домашнє м’ясо, що пахне димком і чебрецем. Самі знаєте – це не накачаний водою та хімією шматок невідомо чого, а справжня, ситна їжа, від якої сили прибувають.
Здебільшого всі ці скарби я купувала в Ганни. Вона спочатку й чути не хотіла про гроші, все намагалася по-сусідськи, по дружбі, безкоштовно віддати.
Але й я вдалася до свого, і щоразу тихцем залишала в сінях їй кілька купюр за молоко та яйця. З якого це дива я маю об’їдати щиру подругу?
Я ж тут не в гостях, переїхала, сподіваюся, на все життя, пустила тут своє коріння. А корми для худоби зараз чималих грошей коштують, та й будь-яка чесна праця має бути оплачена.
Зрештою, ми дійшли згоди, що я платитиму за продукти за середньою сільською ціною (про яку я докладно дізналася в доброї душі Надії), а Ганна все одно, по-доброму серцю, додаватиме мені ще чогось смачненького понад те, за що я платила.
Обидві залишалися задоволені, як то кажуть, і вівці ситі, і вовки цілі.
Сьогодні мені несподівано захотілося спекти домашніх пиріжечків, таких, як колись пекла моя люба бабуся. У дитинстві мені дуже подобалося саме це слово – “пиріжечки” – своєю ласкавістю, ніжністю.
Ну а вже самі пиріжечки, м’які, гарячі, з начинкою з запашного картопляного пюре з підсмаженою цибулькою, а особливо з ніжним, домашнім сиром, я просто обожнювала, готова була їсти їх щодня.
Перед очима й досі постає картина, як бабуся вміло місила тісто ще з вечора, вкладаючи в нього свою любов і тепло рук.
Вночі кілька разів тихенько вставала, щоб його обім’яти, а вранці, ще до схід сонця, вже розпалювала грубку, обробляла тісто й ставила його на вистоювання на теплу лежанку.
І до сніданку на столі вже красувалася найсмачніша у світі випічка, що пахла на всю хату.
Іноді бабуся доручала мені важливе завдання – змастити розтопленим вершковим маслом щойно вийняті з печі рум’яні пиріжки.
Змащувала я їх старанно гусячим крильцем, вмочуючи його в чашку з пахучим маслом або солодким сиропом.
Ну а якщо пиріжки та булочки вже були змащені, то їм недовго й лежалося, злітали зі столу миттєво, наче горобці з гілки.
Бабуся тільки сміялася, хитро примружуючи очі: «Що пекла, що не пекла».
А дідусь, погладжуючи сиві вуса, примовляв: «Сьогодні пироги в нашої господині знатні, вдалися на славу!»
Бабуся завжди пекла багато, особливо, якщо гості несподівано завітали до хати!
Тісто на “голому” молоці заведе, та ще й сметанки туди щедро додасть, або ж на кислому молоці його замісить – виходило завжди пухке й запашне.
Розварену картоплю товкла дерев’яним товкачем, доки жодної грудочки не залишиться, щоб пюре було ніжне, як шовк.
Теплим молочком розведе, не одне свіже яєчко туди розіб’є, та ще й шматок вершкового масла щедро кине в пюре!
Сочні розкочувала великі, як моя долонька!
Защипувала краї сочня високою оборкою, щоб начинки побільше входило, щоб пиріжок був ситний. А зверху густою, пахучою сметаною змащувала, щоб рум’яніли в печі.
Та ще, як тільки спечуться пиріжечки, їх гарячими, розтопленим вершковим маслом зверху й знизу змащувала, щоб аж блищали.
Ситне куховарство виходило!
Так з’їси зранку кілька штук із холодним молоком, і на весь день ситий ходиш, забуваєш про голод.
Бабуся ще бурчала по-доброму: «Як так?! Лише чотири пиріжечки з молочком з’їла, а досі не зголодніла?!»
Ух, від таких спогадів аж слинка потекла!
Треба згадати своє вміння готувати здобну випічку. Давно вже мої руки не торкалися теплого тіста. Цікаво, чи згадають вони бабусині секрети?
Але почала я не з тіста, а з приготування домашнього сиру, такого, як колись робила бабуся. Залишилося в мене півтора літра свіжого молока, яке трохи скисло.
Я, як навчила мене Ганна, потримала його ще в теплі годинку, і вийшло ніжне кисле молоко, як для оладок. Нагріла його на плиті до температури “щоб рука терпіла” й одразу вимкнула вогонь.
Коли сир охолов, я обережно переклала його в сито, вистелене чистою марлевою тканиною. Сироватку злила в скляну банку – вона мені ще для тіста знадобиться, щоб було пухке й запашне.
Пам’ятаю, що бабуся тісто з одного лише білого борошна ніколи не заводила.
Завжди або трохи житнього додавала, або ж борошно з висівками. Тісто виходило трохи темнішим, але цей особливий смак мені дуже подобався, він нагадував дитинство.
Я теж вирішила поєднати: взяла борошно вищого ґатунку та цільнозернове. Додала сухих дріжджів і дрібку солі.
Два свіженькі домашні яєчка взяла – одне задоволення розбивати ці жовтогарячі сонечка в тісто. Жовток щільний, яскраво-помаранчевий, аж світиться.
Сюди ж додала пару ложок цукру та розтопленого вершкового масла, щоб тісто було ніжне. І влила теплу сироватку, що залишилася від домашнього сиру.
Усе старанно перемішала й поставила в тепле місце, щоб тісто добре підійшло, набралося сили.
Години через три тісто піднялося, стало пишним і повітряним, і коли я обережно відчинила кришку миски, кухнею розлився п’янкий, здобний аромат, що нагадував бабусині пироги.
Я вимісила тісто ще раз, вкладаючи в нього тепло своїх рук, і розділила на вісім рівних частин (саме стільки булочок поміщалося на моєму старому деко).
Спочатку руками сформувала круглі коржики, а потім обережно розкачала качалкою, роблячи невеличкі бортики, щоб начинка не витікала.
У готові коржики-човники щедро розподілила ніжну начинку зі свіжого солодкого сиру.
Залишила ще трохи постояти в теплі, щоб підійшли, і поставила випікатися в розігріту духовку на півгодини при температурі 220 градусів.
Шкода, в старій сільській грубці немає духовки, доводиться куховарити в електричній. Але, на диво, в мене все вийшло!
Через півгодини я обережно витягла з духовки рум’яні, золотисті пиріжечки й одразу щедро обмазала їх розтопленим вершковим маслом, щоб блищали, як сонечка.
Не змогла втриматися й дочекатися, коли ж охолоне цей мій маленький витвір кулінарного мистецтва, що пахнув дитинством.
Налила склянку холодного домашнього молока й із насолодою вм’яла один ароматний, здобний пиріжечок.
Смак дитинства! Наче бабуся поруч стоїть, лагідно усміхається, і я знову відчуваю її тепло, її неповторний запах свіжої випічки.
У мене навіть сльози на очі навернулися від цього гострого відчуття її присутності, від напливу милих спогадів…
І все ж таки, одній мені стільки не з’їсти.
Я дбайливо зібрала решту рум’яних пиріжечків і пішла в гості до доброї душі Ганни.
Вона мене постійно пригощає різними домашніми смаколиками, а сьогодні вже моя черга почастувати її дружню родину.
Сподіваюся, розбудила я у вас апетит, і ви не сьогодні-завтра напечете цілу миску запашних пиріжків для своїх рідних.
Докладний рецепт спеціально не даю, бо в кожної господині є своє улюблене тісто й особлива начинка, передані, можливо, ще від бабусі.
А коли раптом не знаєте, нескладно знайти в інтернеті.
Адже тут головне не сам рецепт, а ваша щира любов і турбота про своїх близьких, і тільки від цього ваша випічка буде для них найсмачнішою у світі, сповненою тепла вашого серця!
Всім миру, злагоди та добра! Нехай у ваших оселях завжди пахне свіжою випічкою та панує затишок!
