Поліна дісталася вокзалу вчасно. Потяг, яким її молодша сестра Тамара мала приїхати, ось-ось мав з’явитися з-за повороту. Поліна уважно вдивлялася у вигин рейок, що ховалися за старими, напівзруйнованими будівлями.
Колись і вона сама з валізою, у поношених, відданих сусідкою чобітках, приїхала в це місто. Змінити життя, стати кимось, крім дочки, сестри й хорошої учениці сільської школи.
Її ніхто не зустрічав, усе потрібно було робити самій. І Поліна робила. Вступила до училища, домоглася місця в гуртожитку.
— І в кого ти така вперта, Горенкова? — бурчала на неї комендант, коли дівчина вкотре прийшла скаржитися на діряву стелю й холодну воду в душі.
— У батька, — відповідала вона.
— І хто ж у нас тато? — уїдливо запитала комендант.
— Рибалка.
— Ну, що ж, вражаюче.
Але наступного дня дах полагодили, крани зремонтували. Було щось у цій дівчині, якийсь внутрішній стрижень, який змушував оточення вірити, підкорятися, поважати й зважати на її думку.
Батькова донька
Батько Поліни й Тамари, Пилип Федорович, був простим рибалкою. У команді таких же обвітрених, з потрісканими пальцями й кошлатими бровами чоловіків, він виходив рибалити на річку.
Родина жила практично на березі величного Дніпра. Видобуток здавали на місцевий рибопереробний комбінат, який і годував усіх жителів села.
Мати дівчаток, весела Іринка, своє просте життя любила, але донькам хотіла іншої долі.
— Їдь, Полю. Ти розумна, людиною станеш, вивчишся, у місті й розваг тобі більше, і робота знайдеться хороша. Час нашу родину в люди виводити!
Поліна, облаштувавшись у гуртожитку, ще довго відмивала запах риби з білої ніжної шкіри. Їй здавалося, що всі обертаються їй услід, бо вона вся, до кісточок, пронизана цим в’їдливим, різким запахом.
І ось тепер, вивчившись і орендувавши кімнату в комуналці, вона зустрічала молодшу сестру, щоб показати їй інше життя.
Але Тамарка була іншою.
Світло-коричнева, вицвіла на сонці штормівка, гумові чоботи. Обвітрене обличчя з грубуватою, але сповненою яскравого здорового рум’янцю шкірою та сяйливими очима. Копія батька по складу душі.
Пилип іноді шкодував, що Томка — дівчинка. Хлопець став би спадкоємцем його промислу.
Тамара часто приходила на берег річки, сідала на старе дерево й слухала воду. Та розмовляла з нею, дзюрчала й схлипувала, приносячи камінці та обірвані нитки водоростей.
А потім, коли човен батька з’являвся біля пристані, бігла туди, щоб першою похвалити за відмінний улов.
— Ну ти як не від світу цього, — хитаючи головою, говорила мати. — Всі дівчата коси заплітають, сукні шиють та в клуб ходять, а ти все на пристані з чоловіками. І що ти в цьому знайшла? Негарно.
— Не знаю, мамо, — Тамара опускала погляд, хмурилася, а потім усміхалася і продовжувала: — Тато ж хотів сина. Ось я за нього.
Пилип не показував, але в душі пишався своїм «шибеником».
— Годі, доню. Он, Поліна вже працює. Мине літо, відправлю тебе в місто. Час дорослішати, не все ж життя ти збираєшся рибу чистити. — Ірина суворо дивилася на доньку. — Ти прямо дикунка якась.
— Але мамо, мені й тут добре. Працюватиму, татові допомагатиму. Він обіцяв мене взяти до себе в бригаду.
— І не думай. Жінка-рибалка! Ганьба.
Ірина все вирішила. Пилип, розуміючи, що, напевно, вона має рацію, і Тамарі дійсно потрібно дати шанс пізнати інше життя, перечити не став.
— Нічого, Томко, з’їзди, провідай Полінку, вивчишся, повернешся.
— Але тату!
— Треба, і не сперечайся. Я неук, тільки й умію, що щук ловити. А ти молода, сильна, все буде добре.
Інше життя
Закінчувався серпень. Тамара найбільше любила цю пору. Природа ніби востаннє зітхає, а потім обсипається, тьмяніє, готуючись до довгих міцних холодів.
Річка восени особливо прекрасна. Гладка і туманна вранці, до полудня вона ніби закипала, боячись завмерти від нічних заморозків.
Тамара з тугою дивилася на річку. Розлучитися з нею було важко. Але треба.
Востаннє спустилася до води й кинула їй прощальний подарунок — вінок із знайдених у полі ромашок. Вода з вдячністю прийняла його, торкнувшись рук дівчини, і віднесла далеко на середину, де течія, ганяючи перші опалі листя, поспішала вперед.
Коли човен батька з’явився біля берега, він підійшов до старого дерева, біля якого лежала пара її рибальських чобіт.
— Повернеться моя помічниця. Їй це все знадобиться.
— Кинь. Дай ти їй пожити нормально! У людей он і ванна в хаті, і телевізор. Вона ще не зрозуміла, як може бути по-іншому. Не повернеться.
Поліна побачила сестру здалеку. Та, повільно йдучи пероном, несла точно таку ж валізу, яка була й у Полі багато років тому.
Історія повторювалася, тільки героїня була зовсім іншою.
Сестри обнялися і пішли на зупинку. У ніс вдарив такий знайомий запах риби. Поліна скривилася від огиди. Те життя, обмежене, сумно-пісне, раптом замалювалося перед нею настільки виразно, що стало страшно.
Але потім раптом зникло, розчинилося в метушні міста, яке вже не відпускало її, надійно обплутавши суєтою та ілюзією комфорту.
— Заходь. Я тобі тут постелила, на кушетці. Ось тумбочка, ванна в кінці коридору. Іди поки, душ прийми. Мило на раковині суничне візьми. Одяг новий дам. Час припинити пахнути, як рибний магазин.
Тамара, втомлена і якась скляна, робила все, що веліла сестра.
Вступні іспити, провал і робота на хлібобулочному комбінаті, вечірні походи прикрашеним до новорічних свят містом, театр, кіно й танці в Будинку культури.
Тамара вбирала все, що потрібно було, щоб стати такою, якою хотіла сестра.
Щиро й повністю віддаючи себе Тамарі, Поліна старалася, але відчувала, що все марно. Тома ніби пропускала все крізь себе, а потім забувала, сидячи вечорами біля вікна й дивлячись кудись у далечінь.
Десь там, за кілометри від цієї кімнати, висить на гвіздочку її штормівка, чоботи, притулившись у кутку, тихо сперлися на батькові, високі чоботи. Все готово до її повернення. Потрібно тільки трошки почекати.
Поклик річки
— Додому поїду, треба батьків провідати, — якось навесні сказала Тамара, перекладаючи на тарілки сонячно-білу яєчню.
— Навіщо? — здивувалася сестра. — Вони ж дзвонили, що все добре.
— Хочу. Я тут задихаюся, розумієш? Мені потрібно хоч краєчком ока побачити нашу річку. Пам’ятаєш, як тато вчив нас там плавати? А як лосеня з того берега припливло до нас і заплуталося в траві ногами?
Спогади, прорвавшись, все лилися і лилися, заповнювали кімнату, витісняли все метушливе, тривожне й старе. Місто здавалося, відступало, розчинялося в цьому потоці сонячних бризок, душа дівчини відроджувалася.
— І не думай! — раптом закричала Поліна. — В тебе робота. Спочатку на квиток назбирай, а потім їдь.
Поля знала, що не має рації. Але ж вона тоді втрималася, здолала, перетерпіла, коли було важко й сумно, заборонила собі повертатися додому.
Бо мати вірила: дочка доб’ється кращого, бо так було треба. Бо повернутися — означає визнати слабкість, бо якщо дозволити собі поїхати додому, то на зворотну дорогу в міське життя сил уже не буде.
Не бажаючи зізнаватися в цьому, вона любила рідні місця так само сильно, як і молодша сестра. Але загнала цю любов кудись далеко, закрила віконницями й повісила великий замок.
Вона буде такою, якою не змогла бути мама, «стане людиною», щоб батьки пишалися нею.
А річка? Річка почекає.
Тамара в сльозах вийшла на подвір’я. Перехожі штовхали дівчину, що брела тротуаром. А вона незрячим поглядом дивилася вперед. Їй ввижалися шелест очерету, сплеск хвилі й запах. Той, що Поліна наказала знищити суничним милом.
Завжди вдома
Але сни відібрати не міг ніхто. У них було все просто й ясно. Час і відстань з готовністю заломлювалися, підкоряючись бажанню сплячої.
Щонеділі Тамара, лежачи в ліжку, засинала під стукіт коліс трамвая, що проносився під вікном, а потім цей звук перетворювався на щось особливе, одній їй відоме і тому ніжно оберігається.
— Я повернулася, тату, — прошепотіла вона. — Дякую, що чекав, вибач, запізнилася.
Катер схвилював воду, змусивши її густою піною вдаритися об берег. І в цьому шумі Тамарі почувся легкий подих батька.
Пробачив.
Після похорону Поліна поїхала до міста. А Тамара з матір’ю залишилися жити в селі. Кожна з сестер обрала свій шлях, щоб не запізнитися прожити своє життя.
***
Ця історія про те, як важливо вчасно зрозуміти, де твій дім, і що справді твоє. Іноді прагнення до “кращого життя” змушує нас відмовлятися від того, що насправді приносить щастя.
Як ви думаєте, чи завжди шлях, обраний для нас іншими, є правильним?
