Надія Іванівна була щаслива у шлюбі. Жили вони з чоловіком мирно й спокійно, виховували двох дочок. Та в одну мить усе змінилося, коли чоловік не пережив чергового погіршення по здоровʼю.
Спершу Надія не могла повірити в те, що сталося. Вона все робила по інерції, й ніби скам’яніла, навіть плакати багато не могла.
Їй було на той момент п’ятдесят років, старшій дочці Світлані – двадцять п’ять, молодшій Ірині – двадцять два роки.
— Що вдієш, Надійко, дякувати твоєму чоловікові, що хоч встиг дати дівчаткам освіту. Іра на останньому курсі інституту, а Світлана вже працює, — заспокоювали її колеги.
Надя кивала, зітхала, і як могла, звикала до свого нового становища вдови. Тепер турбота про дочок стояла для неї на першому місці.
Треба було видати їх заміж. Дуже хотілося Наді, щоб її дочки були щасливі.
Світлана вже зустрічалася з хлопцем і мріяла про заміжжя, а коли її коханий зробив їй пропозицію, то вона відразу почала просити матір, щоб жити їм з чоловіком у її квартирі.
— Нас же й так троє, Світланко, — попередила Надія Іванівна, — але ви можете взяти одну кімнату, адже ти тут прописана… А ми з Ірою посунемося й в одній житимемо.
Так стали молодята жити разом з Надією та Ірою у двокімнатній квартирі. Менш ніж за рік зʼявилася й маленька Ганнуся. Стало важко всім.
Часто ночами дівчинка була не спокійною: то коліки, то зубки почали різатися. І Світлана раз у раз зітхала: малечі потрібна дитяча.
— І ми не висипаємося, — кивала Надія, — але я розумію, що потрібно створити умови насамперед для дитини й матері… Що ж, я спробую вмовити Іринку поїхати жити на нашу дачу, в селище. Так буде всім краще.
Світлана кинулася обіймати й дякувати матері, і Надія упросила молодшу доньку поступитися квартирою молодій сім’ї.
Іра на той час уже втомилася від безсонних ночей і штовханини на маленькій кухні, і погодилася на переїзд.
Дача в селищі була звичайним сільським будинком, рідним для Наді. Там минуло її дитинство, юність. Батьків вона вже поховала, і тепер належало знову згадувати молодість…
Надя з донькою Ірою їздили працювати в місто, благо рейсові автобуси ходили справно. Трохи раніше вставали, зате було в домі спокійно й просторо.
Надя вирішила зробити ремонт, оскільки тепер належало жити в будинку постійно. Вона вкладала свої заощадження то в заміну газового обладнання, то перекривали й дах, а потім і підлогу в кімнаті перестелила нову.
Так минуло два роки. І ось коли все було оновлено, Ірина обрадувала матір новиною – вона виходить заміж…
— Ну, зважився таки, твій Ігор тобі пропозицію зробити! — усміхнулася Надія, — поки я тут ремонтом була зайнята, ви-таки догулялися до весілля. І добре. Де жити думаєте?
— Як де? Не в його ж халупці, де ще два брати підростають! — здивувалася Іра, — матінко, ти ж віддала квартиру Світлані, а про мене подумала?
— Зазвичай чоловіки повинні думати перед одруженням, куди молоду приведуть… — зітхнула мати, — нічого не скажу про ваших обранців, хлопці добрі, непогані, але ось у житловому питанні… вони…
— Ти правильно помітила. У нас хороші чоловіки зі Світланою, але хто нам допоможе, якщо не ти? Був би живий тато, він би теж так вчинив, все для нас зробив… — Іра обійняла матір, — ну, поживемо ми поки всі разом, а там, може, в місті нам пощастить влаштуватися.
І картина знову повторилася для Наді. Один в один. Молода сім’я зайняла кращі кімнати, а Надя тулилася в найменшій кімнатчині за піччю. У Іри зʼявився син, і знову Надя допомагала молодшій доньці в найважчий час немовляти.
Коли стало зрозуміло, що нікуди молода сім’я вже не поїде, і їх все влаштовує, Надя, втомлена від турбот, і відчувала, що все-таки заважає доньці та зятю, задумалася про нове для себе житло.
Вигнати доньку з дому вона й не думала. Дуже любила й її, й онука. Надя вже вийшла на пенсію, і хотілося їй тепер пожити для себе.
У цьому ж селищі жив у невеликому будинку і її старий свекор.
До нього Надя часто ходила, щоб принести йому щось із гостинців, подивитися, як справи у старого, адже свекру вже було вісімдесят п’ять років.
— Ну, як твої справи, двічі бабусю? — з порога усміхався Єгор Сергійович, — вся в бігах, у турботах… Так, не дожив мій син до весіль дочок. Але й не думав, напевно, що твої улюблені дівчатка так тебе ображати стануть.
— Та що ти таке кажеш? З’їхав з глузду зовсім, чи що, Сергійович? — замахала руками Надя, — у нас все добре, і доньки до мене нормально ставляться… Ніколи поганого слова від них не чула.
— Так я не про це. Сама розумієш, про що я… Про житло. Виселяють вони тебе, жаліють своїх чоловіків. А треба матір жаліти. Ви з моїм Юрком усього самі добивалися.
І ми вам квартири не купували, і будинки не дарували від широкої душі. Ось тобі моя правда, — висловився Сергійович.
— Вірно, що вже скажеш. Працювали ми з ним на одному підприємстві все життя, квартиру купили давно, і раді були. А тепер не ті часи, квартиру щоб купити треба три життя працювати як віл, — витирала очі Надя, — і якби були в мене сини, а то ж дівчата! І онучата одразу пішли…
Ну, загалом, як склалося, так склалося… Не бачити мені окремого житла. Мабуть, доведеться з зятем жити. Дякувати Богу, він хоч не вибагливий…
— Послухай, про що я тебе попрошу, — почав з хвилюванням старий, — я довго на цьому світі не заживуся. Юрко був у нас з дружиною єдиним сином. І ти єдина невістка.
Хочу я зараз будинок свій на тебе переписати. А ти вже придивись за мною, і поховай по-людськи, Надійко… Пам’ятаєш, як мою Валю поховали? До неї мене поруч і покладіть…
— Ну, рано заспівав за упокій, Сергійович, рано. А про що просиш, так це, само собою. Все зробимо як треба, міг би й не говорити. І рідні твоїй повідомимо, у мене адреси є, — запевнила Надя.
— Ось саме, про рідню і слово моє. Знаю я їх. Сестрицю свою молодшу, і племінників. Я скоро тобі дарчу зроблю, і переїжджай до мене хоч завтра.
Важко мені буває одному вже і слово сказати ні з ким, і страшно робиться, що не зможу дійти до дверей, щоб гукнути кого… — наполягав Єгор Сергійович, — а ти живи, господарюй, грошей нам вистачить, у мене пенсія хороша, додали вже як п’ять років, буду тобі віддавати на ліки, на харчування, і комунальні. Переїжджай, Надю…
— Ох, і всім-то я потрібна… Запросив би хтось інший, напевно відмовилася б і від догляду, і від будинку…
Але знаючи твій поступливий характер, Сергійович… Такий же був і у Юрка, царство йому небесне… І скажу тобі, що переїду. Давай разом жити, раз вже ти так бажаєш, — усміхнулася Надя.
Йдучи додому, вона думала, що всім потрібна.
Ось і тепер переїде до свекра, і стане знову обживатися в чужому домі. Знову починає життя з нового аркуша…
Єгор Сергійович все зробив, як обіцяв.
Вони з Надією поїхали до міста до юриста, де була складена дарча.
І Надя, недовго думаючи, перенесла свої речі до свого нового, а точніше, столітнього дому.
— Господи, зроби так, щоб усе в нас з Єгором Сергійовичем ладилося, і здоров’я не підводило, — помолилася вона біля старих ікон на кухні.
— І я того бажаю, Надійко… — прошепотів старий і сів у своє крісло.
В Єгора Сергійовича був здоровий глузд, тверда ще хода, але сили танули з кожним місяцем.
Тепер, коли Надя клопотала по дому, в саду й на городі, він ніби розслабився, заспокоївся, і став «великою дитиною», беззаперечно слухаючись Надю, і намагаючись не заважати їй.
Він багато спав, або дрімав, сидячи в своєму старому кріслі, а коли не спав, то читав газети, надягаючи старі окуляри з кривими дужками, або йшов (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) посидіти на ґаночок, щоб поговорити з сусідами, і хоча б раз на день проходив по подвір’ю, і саду, хвалячи вголос Надю за старанність.
Дочок Надія просила не приходити часто в гості, щоб не турбувати Єгора Сергійовича.
Він любив спокій і тишу. Вона сама приходила до Ірини, і їздила іноді в місто поняньчити онучку, або Світлана сама навідувалася до сестри й матері в селище зі своєю сім’єю.
Тепер усі були задоволені.
У старому домі свекра, звичайно, вимагався ремонт. Старий довгі роки жив без оновлення, не було сил і бажання щось робити.
І Надя вирішила нічого при ньому не ремонтувати.
— Поки Єгор Сергійович живий, бруд розводити не буду. Шум, чужі люди будуть заважати йому і хвилювати. Після все… А поки я й так чистоту навела, і цього досить буде, — говорила сусідам Надія.
Єгор Сергійович прожив до дев’яноста двох років.
Сусіди бачили, як сумлінно доглядала за ним невістка і хвалили Надю.
— Усім би таку старість… Пощастило Сергійовичу, ох, як пощастило…
— Він був доброю людиною, і ставився до мене як до доньки, — говорила у відповідь Надя, — усім би такого свекра. Ні дня не шкодую, що прожила з ним останні його роки…
— Що з будинком робитимеш, мамо? — поцікавилися доньки та зяті, — ми тут подумали… Ти нам стільки допомагала, і вирішили, що тепер і наша черга тобі допомогти. Треба ремонт — ми тобі й допоможемо, і оплатимо, скинемося.
Надя усміхнулася.
— Звісно, ремонт тут потрібен… Ніби й чистенько, але й дах потребує лагодження, і санвузол, та сил у мене на ремонти вже немає…
Мені ж сьомий десяток. Не можу я бути вічно бадьорою і ворочати такими чоловічими справами… Якщо ви бажаєте робити ремонт — робіть.
А я хочу жити в рідному своєму домі, в своїй кімнаті, де я спала з мамою в дитинстві, де кожна мостина пам’ятає мої ноги…
— Що це означає? — не одразу зрозуміли доньки, — ти переїдеш у свій рідний дім?
— Так, прошу повернути мені мій дім. А ти, Ірино, за допомогою Світлани зроби ремонт у домі дідуся Єгора, і живіть там. Вам же все одно, навіть ближче до школи буде дитині.
Ірина та Світлана пошепотілися і погодилися. Матір вони відправили в санаторій до Трускавця на час ремонту. Якраз був кінець вересня, і весь урожай на городі вже Надя прибрала.
За місяць Надія відпочила, хоча телефонувала щотижня, довідуючись, як справи.
Коли вона повернулася в селище, то дідів будинок уже був здебільшого готовий до проживання. Ірина з чоловіком зробили найдорожче — новий санвузол і опалення, а дрібниці вирішили доробити потім, не поспішаючи.
— Зима велика, ми й шпалери переклеїмо, і навесні вікна оновимо, — тепер нам є чим займатися, — усміхалася Іра. Їй навіть подобалося, що цього разу вона робить ремонт, як сама бажає, а не як вирішує мама.
А Надія переїхала в рідний дім. Там вона навела свій порядок, відновивши ту обстановку, яка була в її дитинстві. І це було не важко, адже старі меблі всі збереглися: на веранді, в коморі, і навіть у літній кухні.
— Ну, ось. Від чого пішла в юності, до того й повернулася на пенсії… Здрастуй, доме рідний! — сказала Надя, коли запросила дочок на маленьке новосілля.
Світлана та Ірина дружили. Вони не заздрили одна одній, і любили матір. Але Надія знала, про що вони давно хочуть її запитати.
— Ви, напевно, думаєте, чому мати не переписує на нас квартиру, будинок з ділянкою? — запитала вона дочок.
Світлана та Ірина мовчали.
— Вони, звісно, ваші. Але нехай залишаються оформлені за мого життя на мене. Так напевно буде краще. Живіть і радійте, що є у вас житло. І ви зі мною його господині.
Станься раптом розлад із чоловіками, ділити не треба буде. А у мене вже ні сил, ні коштів немає, щоб знову вам куток шукати… Розумієте?
Доньки погодилися.
— А ось не стане мене, увійдете в права спадщини, тоді не сваріться тільки, ось моє гаряче прохання. Переоформіть все на себе, і живіть заради Бога в дружбі, як і завжди ви у мене жили… — попросила Надя, — мені звідти зверху радісно буде бачити ваше щастя і онучат моїх дорогих.
Так домовилася Надія з доньками, і більше вони цю тему не піднімали.
І Світлана, й Ірина до матері ставилися до останніх її днів з повагою та любов’ю, розуміючи її жертовність, щедрість серця, тому що самі виховували дітей і знали вже, чого варте виховати дитину, та ще й допомогти їй «гніздо» облаштувати…
