Ринок був для Ніни другою домівкою. Вона, можна сказати, прожила тут усе життя, працюючи без вихідних та відпусток. Ну, як вихідний брати, знаючи, що орендована ятка простоюватиме даремно?
А раптом саме цього дня буде гарна торгівля? Та й довірити своє дітище нікому — у вмінні продавати з нею ніхто не зрівняється.
Товар у Ніни змінювався залежно від сезону: влітку футболки, сукні, взимку шапки, хустки та рукавички. І все за останньою модою для жінок після п’ятдесяти — це були її основні клієнти, молодь зараз на ринках не зустрінеш.
Шапковий період був дуже прибутковим, за цей час Ніні вдавалося підняти добрі гроші, а от з весни й до початку осені виторгу ледве вистачало на оплату оренди.
А в колишні часи, коли не збудували ще цих клятих торговельних центрів і всі кияни одягалися на ринках, гроші лилися на Ніну рікою. Золоті були роки!
Однак тоді, в люті київські морози, Ніна стояла не в критому приміщенні, як зараз, а просто на вулиці, на головному ринку столиці.
Ніна встигла заробити на розкішну п’ятикімнатну квартиру в гарному районі і купила житло непутящому синові, щоб з’їхав, нарешті, кровинка, і не мотав нерви (синок щоправда, продовжував мотати нерви й тягнути гроші навіть на відстані).
І доньці молодшій теж купила однокімнатну, коли зрозуміла, що справи більше ніколи не йтимуть так добре, як раніше, і треба встигнути вкласти гроші, поки не підскочили ціни на нерухомість.
Порядок у ятці Ніна хоч і підтримувала як-небудь, але раз на тиждень було потрібне генеральне прибирання.
— Ти в мене хазяйнуєш, як попало, — зітхала донька Аріна, яка часто приходила допомогти матері. Дівчина саме натрапила на шапку в найнесподіванішому місці.
Донька хоч і сварить маму, але розуміє, що та просто втомилася до шістдесяти п’яти років і робить усе з мінімальними фізичними зусиллями. А не робити вже не може, звикла працювати, працювати…
Ринок для матері другий дім, і вона не бажає йти на пенсію. Скільки разів донька пропонувала підмінити маму у свої вихідні — ні і ні. «Ти так не продаси», — відповідала Ніна.
— Туреччина фабрична! Усе фабричне, заходьте! — зазивала Ніна клієнтів.
Хоча Бог знає, яка там Туреччина… Цього ніхто вже точно не скаже.
Одного такого дня Ніна їла принесений із собою обід і запивала чаєм із термоса. Апетит у неї був що треба. Рот жінки був під зав’язку забитий бутербродом, на шапки нападали хлібні крихти.
У цей момент до ятки Ніни завітав бездомний. Одягнений він був у сіре ганчір’я і мав відповідний запах. Старий.
— Виручи мене, рідна! Позич сто гривень до вечора! Богом клянуся, що віддам! У мене тут діло одне намічається, надвечір проверну!
— Ну, не знаю… — протягла Ніна.
Їй здалося, що бездомний нахабно бреше й тримає її за дурну. Чому б просто не попросити грошей, сказати, що голодний, мовляв, допоможи, чим можеш! Вона б дала.
— Не віриш?! — образився старий. — Ось тобі хрест! Я тобі в заставу свій телефон залишу!
Бездомний кинув поверх шапок Ніни допотопний і бувалий кнопковий телефон. Жінка діловито схилила набік голову, взяла «заставу» двома пальцями і сховала під прилавок. Звідти ж дістала 100 гривень.
— Гаразд, тримай. Увечері чекаю на тебе.
Бездомний не приходив до останнього. Ніна колупалася під прилавком, перебирала товар. Побачила, що до ятки хтось зайшов, подивилася, не розгинаючись, з-під столу — там ноги в жіночих чобітках.
Відвідувачка взяла один із беретів і почала приміряти перед дзеркалом.
— Вам так личить! — донісся з-під прилавка голос Ніни, варто було жінці натягнути берет на свою велику голову. — Цей колір вам дуже до лиця! — продовжувала шурхотіти пакетами Ніна, навіть жодного разу не глянувши на покупчиню.
Звичка, вироблена за роки.
— А синій є такий? — засумнівалася жінка.
Довелося розігнутися. Маленький берет сидів на огрядній пані так само безглуздо, як дитячий бантик на лобі бегемота. Ніна замислено пожувала губи.
— Приміряйте краще цю модель, — вказала вона на гарну шапку з ангори, — Туреччина фабрична! За якість ручаюся! У мене в самої така!
Задоволена клієнтка оплатила покупку й пішла. Після неї до ятки одразу ввалився знайомий бездомний.
— Не вигоріло моє діло! От біда! — заламав він руки. — Весь день даремно проганяв. Віддай мій телефон, голубонько, прояви милосердя.
Ніна зрозуміла, що її просто нахабно розвели на 100 гривень. Вона вирішила провчити шахрая.
— Ні, не віддам, — сказала жінка спокійно і з викликом, — сто гривень неси назад, тоді й отримаєш.
Бездомний почав її вмовляти, тиснути на жалість, але Ніна не здалася. Нехай знає! Наступного разу буде чеснішим. Засмучений старий пішов ні з чим.
Удома Ніна розповіла цю історію доньці, але та її не підтримала. Аріна пожаліла безхатька і навіть розплакалася:
— Мамо, він же й так долею скривджений, хто знає, як людина опинилася на вулиці, може, це від безвиході, може, йому соромно просто так випрошувати гроші.
— А може, у нього купа тих телефонів, набрав на блошиному ринку і ходить, роздає всім, годуючи байками, а ввечері збирає назад!
— А що, якщо це єдиний його телефон і спить він у якійсь коробці під мостом? Раптом йому вночі погано стане, і він навіть швидку не зможе викликати? Ця людина нещасна, мамо, а нещасних не можна ображати!
Вночі Ніна переверталася, все думала про того бездомного, уявляла, як мерзне він на холоді, підставляє руки під розведений у діжці вогонь, як з тугою згадує своє минуле, напевно, щасливе життя…
І не може нічого змінити. Він старий на дні. Ніхто не застрахований від такого повороту. Але! Вона, Ніна, завжди вміла викрутитися, чіплялася за все, не чекала милості від долі, всю сім’ю витягнула.
Але не всі можуть бути такими вольовими та самовідданими, люди часто бувають слабкими, часто здаються, і течія життя несе їх куди завгодно.
Два тижні Ніна чекала цього бездомного. Сподівалася, що він усе-таки зайде до неї, і вона віддасть йому той телефон, і 100 гривень ще дасть, ні, навіть 200, нехай старий себе побалує. Але бездомний зник.
Вона побачила його випадково біля прилавка з фруктами, коли вийшла купити собі що-небудь смачненьке. Продавець гнав його геть, щоб той не розлякував клієнтів.
Телефон, що він простягав як заставу, старий сховав назад у кишеню. От шахрай! Все-таки у нього такий бізнес. Але Ніна, як і раніше, не могла знати — може, йому й справді живеться нелегко, і це для нього єдиний спосіб вижити.
Ніна наздогнала його.
— Постривай! Пам’ятаєш мене?
Старий здивовано подивився на неї і похитав головою — не пам’ятає. Ніна дістала з кишені його телефон, який завжди тягала з собою про всяк випадок.
— А-а-а-а-а, — протягнув старий, — це ти, яка…
— Так, так, я. Забирай. І ось, візьми ще…
Ніна всунула йому в долоню пом’яті купюри. Старий здивувався.
— Там їдальня на розі, знаєш? Сходи, поїж.
Ніна розвернулася і відійшла від нього на кілька кроків. Бездомний старий поборов розгубленість, покліпав зволоженими очима і вигукнув хрипко:
— Спасибі тобі, голубонько! Дай Боже тобі всіх благ! Щоб діти радували, щоб товар твій підчисту розкуповували! Дай Боже! Дай Боже!
Ніна озирнулася, кивнула йому… Ніс защемило. Вона махнула рукою, повернулася до своєї ятки й довго сиділа там, майже не рухаючись. Потім стала поправляти шапки з рукавичками, і все не відпускало її якесь дивне почуття.
Ось вона, Ніна, працює все життя, все навчилася долати, вміє своє вихопити, мама її колись цього навчила. А у старого, може, і не було ніколи нікого, щоб підтримав, навчив…
А, може, він добровільно скочується в прірву. Як знати?
Чуже життя — це чорна кімната з вимкненим світлом, але якщо раптом увімкнеш те світло, то жахнешся від того, як непросто часом буває… не впасти.
І тільки доброта, тільки співчуття, лише те крихке, від чого людина залишається Людиною, — лише це все і допомагає нам завчасно, ще будучи живими, не вмирати.
***
Ця зворушлива історія показує, як важливо в будь-якій ситуації залишатися людиною. Адже, як кажуть, ніхто не знає, де знайде, а де загубить. А чи доводилося вам коли-небудь вчиняти добро, не чекаючи нічого натомість?
