— О! Мала! — вигукнув він. — Я весь час забуваю твоє важке ім’я, чудне. — Нормальне в мене ім’я. — Та пам’ятаю. Вже пожартувати не можна! Віолетта. Римується з літом. Літнє ім’я — круто ж! Що тут робиш? Він був уже добряче піддатим. Не знаю, чому я не сказала йому в лоб, що відчуваю — я б цілком могла після двох келихів. — Ми зі Свєтою тут, на веранді сидимо

— Післязавтра він одружується, а ти так і не сказала йому нічого! — обурювалася моя подруга, Свєтка. — І гаразд би ти жила своїм життям, але ж не живеш! Павла відшила, Ігоря теж. Що за життя в тебе? Неначе йде повз тебе!

— Як це? — не зрозуміла я.

— Страждаєш по чужому мужику, а життя мимо проходить, я тобі про це кажу. Своїх стосунків немає!

Свєтка волала в моїй кімнаті, і я почала переживати, що зараз вже зайде мама. Так і вийшло.

— Ви чого тут кричите? Зараз сусіди почнуть по трубах стукати! — суворо запитала мама.

— Ми?! — обурилася я. — Я взагалі мовчу!

— Свєто, що сталося? До чого ти тут підбурюєш Віолетту?

— Поговорити з Мишком!

— От тобі й раз! Так Мишко післязавтра одружується!

Ну й райончик! Усі все знають.

— Та ти-то звідки знаєш, що Михайло післязавтра одружується?!

Мама подивилася на мене зі співчуттям.

Михайло був нашим сусідом зверху. Закохалася я в нього ще в десятому класі школи, він був мене років на п’ять старший. Мишко дуже шикарно грав на гітарі й співав.

У наш вік високих технологій це було незвично й круто. Усі з телефонами, Михась з гітарою. Ми зі Свєткою ходили в ту компанію, посидіти поряд, послухати пісеньки.

— Чуєш, припини поїдати його поглядом! — пробурмотіла мені якось Світлана на вухо. — Зараз же зжереш — нічого не залишиться.

А що я могла з собою вдіяти, ну от що? Нічого й не могла! Закохалася і чекала, коли це мине. От тільки щось не минало…

Життя йде своєю чергою… а коли ж моя?

Мишко не був музикантом — на гітарі він грав суто у своїй компанії, у дворі.

Зараз уже ні — востаннє це було років три тому. За освітою сусід був фінансистом — вивчився в інституті, влаштувався працювати у велику фінансову компанію, одягнувся в костюмчик.

Придбав машину — тут уже не до лавки з гітарою. Та й інші друзі Мишка подорослішали й взялися за розум. Життя бере своє. А в мене ось, як заявляє найкраща подруга, життя мимо проходить.

Я чесно намагалася розлюбити сусіда. Навіть сходила на пару побачень зі своїми ровесниками. Гуляла з ними, а думала про Михайла.

Зрозумівши, що відволіктися не виходить, я спробувала привернути до себе увагу Мишка. Наряджалася, наводила на обличчі надзвичайну красу, і буквально караулила сусіда десь біля під’їзду.

Михась, побачивши мене, посміхався, кивав. Вітався і проходив повз.

А одного разу з машини разом з ним вийшла дівчина. Нічого особливого — блондинка зі зробленими губами. Я мало не померла на місці, так ця картина врізалася в моє серце. І в мою пам’ять, як я справедливо подумала.

Ніч я проревіла, погрожуючи незрозуміло кому, що «ніколи більше» і «та пішов він».

А вранці зрозуміла, що нічого нікуди не поділося. І я, як і раніше, люблю тільки Мишка, і він один мені в цілому світі потрібен.

Кохання моє жити мені не заважало — дарма Свєтка так. Я закінчила школу, вступила до інституту. Ми з подругою разом вступили на художній факультет до педінституту.

Усе було непогано, крім того, що я не хотіла ні з ким зустрічатися. А ще постійно малювала Михася по пам’яті. У мене вже два альбоми було списано його портретами. Красивим він був, звісно.

Це визнавали всі — і мама, і Свєтка. З нею ми дружили з першого класу, ми з нею — не розлий вода. Подруга сама зустрічалася з Дімою, з яким познайомилася в метро.

Хотілося їй і для мене щастя. Вже не знала, що й придумати. З певних пір їй в голову взбрело, що я повинна зізнатися Мишкові у своїх почуттях.

Раз вже я не можу зустрічатися з іншими хлопцями, як нормальна дівчина.

— Він тебе відшиє, швидше за все. Та майже на сто відсотків. І це приведе тебе до тями!

Сьогодні, коли у Мишка був парубочий вечір у місцевій шашличній, Свєта особливо оточила мене увагою. Мабуть, вона вирішила, що післязавтра я просто не переживу.

Я й справді почувалася досить тухло від думки, що через день Мишко стане невільним.

Одружиться зі своєю Юлею з губами, і все. Буде жити з нею довго й щасливо, жити-поживати, добра й дітей наживати. А мені залишиться тільки гадати, коли ж саме я його забуду.

Мама подивилася на мою пісну фізіономію і сказала:

— Досить тут голосити, загалом. Ідіть на вулицю, погуляйте.

— Мамо, дай грошей!

— Добридень! А я друкую їх, чи що?!!

— У мене є! — Свєта штовхнула мене в бік. — Ходімо, прогуляємося.

— У шашличну я не піду! — прошипіла я їй.

Але ми пішли саме туди. Пред’явили Айку документи. Попросили кріпленого червоного. Він поцокав язиком:

— Може, соку гранатового?

Свєтка так на нього зиркнула, що Айк засміявся. Відійшов, прислав до нас офіціантку. Ми сиділи на веранді, а Мишка парубочий вечір проходив всередині, в залі.

— І що ж? — у Свєти загорілися очі. — Ти нап’єшся і зізнаєшся?

— Якщо я нап’юся, мене мати з дому вижене!

— І що тоді робити? Навіщо ми цей прекрасний напій взяли?

— Ну нам вже майже двадцять один рік! Маємо право.

Мене трясло від страху й від усвідомлення близькості Михайла. Десь там, за скляними стінами, був він.

Якщо хлопці підуть подиміти, вони нас запросто тут застукають. Може, дарма ми сіли майже на проході?

— Дівчино, пересадіть нас! — хвилюючись, попросила я офіціантку.

Нас пересадили в кут. Там ми й сиділи, пили своє червоне. Їли шашлик, а потім я захотіла в туалет. Який — от несподіванка — знаходився в приміщенні.

— Я піду, — не надто впевнено сказала я й вирушила всередину.

Коли йшла з туалету, налетіла на Мишка.

— О! Мала! — вигукнув він. — Я весь час забуваю твоє важке ім’я, чудне.

— Нормальне в мене ім’я.

— Та пам’ятаю. Вже пожартувати не можна! Віолетта. Римується з літом. Літнє ім’я — круто ж! Що тут робиш?

Він був уже добряче піддатим. Не знаю, чому я не сказала йому в лоб, що відчуваю — я б цілком могла після двох келихів.

— Ми зі Свєтою тут, на веранді сидимо.

— Давайте до нас!

— Гаразд…

Свєтка надула щоки.

— Там купа якихось нетверезих фінансистів, мене Діма приб’є, якщо дізнається! — опиралася вона. — Іди, скажи йому, що відчуваєш, і ходімо додому!

— Свєтко, він напідпитку. Не найвідповідніший момент говорити про почуття, ти чого! Ну ходімо посидимо з ними годинку.

Післязавтра він одружується, і більше я вже точно з ним не побачуся в неформальній обстановці. Ця Юля вічно висить на ньому, як жуйка!

Я вмовила Свєту, і ми приєдналися до парубочого вечора.

Треба сказати, що всі хлопці поводилися пристойно. Навіть не лаялися. Майже. І до нас ніхто не чіплявся. Ми розслабилися, сиділи, їли, пили, веселилися. Дві дівчинки на парубочому вечорі — прикол!

Прокинулася я вранці.

У жахливому стані. Повністю одягнена. І точно не вдома.

Я відчула це, ще не відкриваючи очей. Просто провела рукою по тому, на чому лежала, і зрозуміла: лежу на покривалі, у нас вдома такого немає. Такого ребристого й пухнастого.

— Прокинулася? — запитав мене сусід. Він стояв і дивився у вікно. І вигляд у нього був якийсь сумний.

— Я в тебе?

— Так.

— Як я сюди потрапила?

— Ти все говорила, що мама тебе покарає за те, що ти напилася. І ми написали їй, що ти ночуєш у Свєтки, а я тебе провів до себе. Щоб ти проспалася.

— Ми написали?

— Ну. Ти букви плутала. Віолетто, вибач, але зараз тобі краще піти. У будь-який момент може Юлька приїхати.

— Я думала, вона до весілля готується.

— Може бути…

— Мишко!

— Га?

— А чого ти сумний такий?

От блін! Я ж хотіла сказати, що люблю його. Куди вічно діваються потрібні слова?

— Та так… думаю…

— Думаєш, чи не поквапився ти?

Він повернувся й здивовано подивився на мене.

— Що? — з викликом запитала я.

— Мала, йди додому!

— У туалет можна зайти?

— А до другого поверху не дотерпиш?

— Ні!

— Іди, — знизав плечима Міша й знову втупився у вікно.

Я була у ванній, коли вона прийшла. Юля. Мишко думав, напевно, що я вже пішла. Хоча мої туфлі стояли в коридорі. Я притулилася вухом до дверей і слухала.

Юля щось вичитувала Мишкові, а він монотонно відповідав їй. Про що була розмова, за дверима було не чутно. Мені набридло там стояти, і я вийшла.

Вони обидва повернулися й витріщилися на мене. Михайло, ніби й справді про мене забув.

Юля витріщилася так, ніби я — привид. Промайнула запізніла думка, що треба було роздягнутися й замотатися в рушник, наприклад. Було б веселіше, хоч і дуже підло.

— А це ще хто? — заверещала Юля.

Я взяла свої човники з підлоги.

— Йду. Йду. Йду.

Вже в під’їзді я почула, як Юля обурено кричить, а Мишко щось намагається їй пояснити.

Парубочий вечір вдався!

Я босоніж пробігла по брудних сходах і вже біля своїх дверей зрозуміла, що забула в його квартирі телефон. От же зараза! І як бути?..

Повз мене пронеслася заплакана Юля.

Мене вона ніби не помітила. Я зітхнула, обтрусила ступні й влізла в човники. Тихенько піднялася назад на третій поверх і постукала в двері Мишка. Він відчинив і витріщився на мене.

— Я телефон забула!

Він пішов у кімнату й вийшов з моїм мобільником. Вручаючи мені його, зло сказав:

— Ти б ще роздяглася у ванній і в рушник вилізла!

— Так я хотіла! Але не стала…

Мишко подивився на мене з вселенським подивом.

— Ні, ну що я, зовсім дурна, чи що?

І тут сусід розреготався, як божевільний. Стояв і сміявся. Навіть трохи зігнувся й за живіт схопився. Що смішного?

А я раптом наважилася. Взяла й сказала:

— Так, я могла б так зробити, якби була продуманою сволотою! Але я не зробила. Хоча, це в моїх інтересах.

— Вибач?.. — перестав реготати сусід.

— Я тебе кохаю! Давно! Ну гаразд, я піду…

— Стоп! — він схопив мене за руку. — Кави?

— Ну… гаразд.

Ми пройшли до нього на кухню, де Мишко намішав нам розчинної кави.

— Не можна видати таке, а потім сказати «я пішла». Не розумієш, чи що?

— Даремно я. Видала, в сенсі.

— Ну що ж тепер?

— А я тобі взагалі ніскілечки не подобаюся, так? — тоненьким голоском запитала я.

— Яка ж ти ще… Мала! А кажеш, доросла. Напиватися ви тільки дорослі.

— Якось це взагалі по-старечому прозвучало.

— Я не хочу одружуватися, — випалив раптом Михайло.

— На Юлі?

— Взагалі не хочу! Вчора зрозумів. Не готовий ще.

— Ну… тобі вже двадцять п’ять! Майже двадцять шість.

— Усе ти знаєш.

— Гаразд. Якщо я чимось можу допомогти — скажи. А то я додому піду.

— Чим тут допоможеш…

— Слухай, мене Свєтка все вмовляла сказати тобі правду. Навіть якщо ти мене просто відшиєш. І знаєш, я сказала й зрозуміла — стало легше. Я вже не одна в цьому. Тепер ти теж знаєш.

Неважливо, можеш ігнорувати… неважливо! Якщо не хочеш одружуватися — просто скажи Юлі. Це буде правильно.

— Усе вже оплачено й організовано.

— І що? Твоя свобода того не варта? — усміхнулася я.

І пішла.

Мені дійсно було легше. Стало легше від того, що я зізналася йому. Ну не відповів Михась мені взаємністю, ну й гаразд! Зате який камінь я зняла з душі. Впевнена, тепер я зможу його забути. Нехай і не одразу.

Наступного дня по райончику поповзли чутки, що у Мишка не відбулося весілля. Мама подивилася на мене з підозрою:

— Зізнайся, ти руку доклала? — суворо запитала вона.

Мама любила бути суворою. Їй здавалося, що тільки так і можна зберегти батьківський авторитет.

— Ні руку, ніяких інших частин тіла не докладала, — весело сказала я.

— А чого весела така? — мимоволі посміхнулася вона.

— Та просто… все добре — чого киснути?

Я довго не зустрічала Михайла, навіть випадково.

Він почав стиратися з моєї пам’яті. Ще трохи, і почне зникати з мого серця — і до бабці не ходи. Моя подруга Свєтка раділа за мене, і важливо нагадувала, що саме вона була ініціатором того, щоб я сказала Михайлові правду.

І тільки я подумала про те, що скоро забуду сусіда, як він підкараулив мене біля під’їзду.

Я йшла й розуміла — Мишко стоїть і чекає мене. Це було дивно, несподівано, і… радісно, навіщо брехати, що ні? Що взагалі може бути краще правди?

— Привіт! — усміхнулася я.

— Здрастуй, Віолетто! Як справи?

— Усе добре.

— На побачення підеш зі мною?

— Серйозно, чи що?

— Ну так. Хто ж такими речами жартує?

А мені раптом захотілося жартувати. Наприклад, пожартувати, що після того, як я ночувала у Михайла, дивно говорити про перше побачення. Але гострити я не стала.

Прислухалася до свого серця й кивнула:

— Так.

— Підеш, у сенсі?

— Так. Так, звісно піду!

Я все-таки ще кохала його. І при тому всьому, дуже давно. Тільки його.

Ось така історія.

Іноді треба просто наважитися й сказати правду, навіть якщо здається, що це нічого не змінить.

А що ви думаєте?

Чи варто було мені зізнаватися, чи краще було мовчати?