Наталя чекала чоловіка біля порога і відчувала, що цього разу хребет вона йому точно переламає, до того він її дістав. Вона збиралася відразу ж гарненько луснути його качалкою. Три дні в запої! Пияка! Весь аванс пропив – тут і до бабки ходити не треба! Качалка, притулена до одвірка, стояла напоготові, а сама Наталя сиділа поруч на стільці і нервовим рухом перегортала журнал. Моделі викрійок здавалися їй безглуздими і застарілими. Ще б пак! Журнал припадає пилом у них уже п’ятий рік.
Прохор подзвонив дружині дві години тому і винуватим, заплутаним голосом, попросив дозволу повернутися додому. Мовляв, до товариша його, співробітника і забулдиги, повернулася завчасно дружина, після свят… Виганяє, кричить, б’ється… Наталя односкладово сказала: «йди». Прохор знав, що від дружини йому не минути лиха, але, крім хати, повертатися було нікуди. Працював Прохор на лісгоспі в сусідньому селищі міського типу і шлях до будинку через ліс займав хвилин тридцять-сорок. Підлещуючись і заїкаючись, Прохор запевнив дружину, що прибуде за півгодини. Минуло вже дві.
У ванній закінчилася литися вода, і незабаром звідти вийшла донька в нічній сорочці з строкатої фланелі.
— Мамо… Ну що ти сидиш тут другу годину? Іди спати, прийде він і так, усе одно відшмагати встигнеш.
— Сама спи і не лізь у дорослі справи, – відрізала, не піднімаючи очей, Наталя.
— Та бачу я які ви дорослі, прямо з вух ваша дорослість вивалюється.
— Не грубіянь матері. Цить! Чуєш?!
Як хижий звір, Наталя змінила позицію: встала і взяла в руки важку качалку.
— Йде псина така, чорт його за ногу…
Мати й дочка прислухалися. Сходами застукали бадьорі кроки. Потім цей хтось швидкісною ходою почав долати довгий коридор їхнього поверху.
Наталя розчаровано поставила назад качалку.
– Це не Прохор. Твердоногий хтось. Татусь ваш буде ледве повзти і по стінах плечима човгати.
Тільки вона сказала це, як у двері наполегливо затарабанили.
— Натко, Натко, пусти! Я це, чоловік твій! Швидше ж!
Здивувавшись твердості його голосу, Наталя відчинила двері. Прохор швидко увійшов, закрився на всі замки і вставив у рейку дверний ланцюжок. Тільки тепер він видихнув і впав спиною об стіну. Виглядав він абсолютно тверезим і видавав його тільки вбивчий перегар, амбре якого миттю долетіло до носа доньки і та поморщилася, фикнула. Обличчя Прохора було білосніжним, як старе простирадло, що тільки-но випробувало хлорки, – ні плямочки. Очі ж його буквально вивалювалися з орбіт, у них застиг непідробний жах, і Прохор поводив ними, як божевільний, і не було в ньому сили зосередитися хоч на чомусь. До всього іншого, він був весь виваляний у сніг. Наталя застигла з напіввідкритим ротом, вона тут, розумієш, зібралася чихвостити його на повну за чергову гулянку, а він начебто тверезий і має такий вигляд, ніби зараз зомліє!
— Ти що мені тут влаштував… – почала Наталя, але чоловік поклав їй на плече дерев’яну руку.
— Наталочко… Я тобі щас таке розповім… Ти не кричи тільки, послухай…
Наталя, все ще не довіряючи, взяла його під руку. Не нахиляючись, Прохор стягнув із себе чоботи і попрямував за підтримки дружини до зали. Він сів на диван, витріщаючись у нікуди. Потім ліг, склав руки на грудях у старанній позиції.
— Ну? – нетерпляче підштовхнула його Наталя. Вона намагалася не розгубити бойовий дух.
— Йшов я, значить, лісом… Думав, прийду зараз, відхоплю від тебе порцію заслужених ляпасів і мирно засну на рідному дивані. А нічка бачила у вікно яка? Місячна, зараза. Місяць, як млинець, круглий і важкий, висить над лісом. Світло… І сніг його відбиває, звідси ще світліше робиться. І тут я чую… На цьому моменті Прохор ще більше зблід, потім посірів, потім знову став білим і попросив дочку сходити про всяк випадок за тазиком.
Мовчав він хвилин п’ять, заново переживаючи все те, що з ним сталося. Наталя вичікувально і скептично дивилася на тверезого, як скельце, чоловіка, терпляче чекала хоч якогось пояснення.
— І тут я почув… А потім побачив…
Прохор глибоко вдихнув, прихрюкнувши, провів по обличчю брудними, чи то в пилу, чи то в землі, руками, немов спробував відсунути від себе страшні видіння, і видав:
— А, втім, Наталко, можеш починати мене бити. Тягни свою качалку. Я повернуся спиною, щоб тобі було зручно. Те, що побачив, я сказати не можу.
Із цими словами Прохор повернувся набік до стіни. Наталя вигнала доньку, зачинила двері. Вона змінила тактику – стала ласкавою і турботливою, і так, і сяк кружляла навколо чоловіка, бажаючи вивідати хоч щось, але Прохор не здавався. Від чоловіка надзвичайно сильно смерділо потом і запах цей був украй неприємний, у ньому було намішано щось іще, людина не може так смердіти, якщо просто спітніла від роботи. Наталя допомогла йому зняти светр і почала стягувати з чоловіка штани, і тут вона скрикнула – нижче коліна в Прохора була рана, неглибока, і кров уже не йшла, але липла. Рана була зовсім свіжа.
— Де ти так?! Побився?
Прохор подивився на неї дивним поглядом, за яким читалося багато незрозумілого.
— Укусили.
— Хто? Забулдига твій?!
— Ні, свиня.
— Яка свиня?
— У лісі. Звичайнісінька свиня.
— Так ти свині перелякався? – реготнула Наталя.
— Ні. Нічого не скажу. Спи.
Скільки б Наталя не розплющувала вночі очі, Прохор незмінно лежав, втупившись у стелю, абсолютно бадьорий і тверезий.
— А в нас фотографії Оленкиної не залишилося? – несподівано запитав Прохор. – Тієї, яка втопилася?
— Яка сохла за тобою в молодості? Хвора та? Плюгава?
— Прям уже плюгава… – ображено не погодився Прохор, – звичайна. Кісткою тонка.
— Навіщо мені її фотографія вдома? Придумав! У клубі висить начебто на загальному фото. Спи вже! Згадав теж…
— Та я так…
Пролежав Прохор до ранку, згадуючи то минулу ніч, то відчайдушну молодість. Дивним, незбагненним чином усе перемішалося, об’єдналося в одне. Ось узяти Оленку. Коли він думав про неї востаннє? Років двадцять п’ять минуло з того випадку! Був він замолоду хлопцем видним, хвацьким, дівки гронами на нього вішалися, а він тільки й знав, що міняв одну за одною. І ця Оленка, мишача голівка, теж у нього закохалася. Подобалося Прохорові невинних дівчат спокушати, грішний був… Пограв він з Оленкою, та й кинув. У справжнє кохання не вірив, так… танці, гулянки, добре час провести… Отримав Прохор своє і незабаром кинув її, за іншою став залицятися. Оленка ж не могла змиритися, все тягалася за ним, все плакала, все благала повернутися.
Через два місяці як кинув, виявилося – в положенні. Та ось біда – Прохор уже в іншу закоханий, та так, як ніколи раніше, навіть про весілля думав: Наталка в душу запала, прикипів він до неї серцем. Довго розмовляв він з Оленою, просив не ламати йому життя, адже без кохання яке може бути щастя? Наступного дня вона втопилася. Хтось із баб сказав: «чорти зманили її до самогубства, тепер вона їхня раба. От бідолашна…» У той час Прохор не сприйняв це буквально, але… Але що ж він бачив цієї ночі? Пристрасть!
Минув місяць. Почався інший. До пляшки Прохор не торкався, хоча раніше стабільно раз на місяць йшов у запій. Нога, за яку його нібито вкусила свиня, не заживала. Почорніла шкіра навколо рани, а сама рана залишалася свіжою, не затягувалася, ніби щойно отримав він цей укус. Зверталися вони до лікарів, накладали і шви, і пов’язки, і мазі йшли в хід, тільки все було марно. Нарешті Наталя сказала:
— Треба тобі до Василини сходити, може й справді тут справа нечиста, нехай вона пошепоче.
Василина була місцевою шептухою, жінкою років пʼятидесяти п’яти, і до неї тягнувся народ зі своїми немочами. Тягнувся, та побоювався… Почувши ім’я «Василина», Прохор дивно сіпнувся і став білим, як крейда.
— Нізащо! Нехай краще в мене ця нога відвалиться! Та й не болить вона, не турбує мене, відчепися! Досить із мене цієї чортівні!
— Та що трапилося тієї ночі?! Розкажи вже!
І Прохор зважився… Прикрив щільніше кухонні двері і почав свою розповідь.
Зізнався Прохор, що перед тим, як вийти від приятеля, ще підганяв, щоб не так страшно було постати перед Наталею й отримати заслужених стусанів.
Йде лісом він… Місяць. Ялинки високі. На ялинових лапах сніг лежить. Попереду дорога дугою ухиляється, дві колії на ній від машин. Тиша, але чути, що вдалині, в їхньому селищі, собака виє на ланцюгу. Тихо-тихо… ледве долітає до Прохора звук. І тут, серед усієї цієї нічної тиші, серед листопадового снігу і яскравого світла важкого місяця, до Прохора звернулися на ім’я! З висоти смерек, над лісом, Прохор почув шкідливий голос, що кривляється:
— Прохоре, іди до нас, чорт старий! Хі-хі-хі! Ха-ха-ха!
Похолодів Прохор, обернувся на ліс у правий, найближчий від себе бік – сидять високо на гілках справжні чорти, рогаті, з п’ятаками свинячими, очі червоні світяться, противні. Чорти бовтали ногами з копитами і кривлялися Прохорові на всі лади. Прохор спіткнувся на рівному місці, позадкував… Потім розвернувся і як дав деру! А чорти за ним! З гілки на гілку стриб-скок! Так і мчать за ним понад лісом! Улюлюкають йому вслід, свистять.
— Не втечеш! Не підеш! Тут і смерть свою знайдеш!
Недалеко втік Прохор, як чує – бубонці дзвенять. Сани їдуть позаду і ніби як коні їх везуть. Прохор подумав було, що ось і його порятунок, навіть не задумався про те, що які можуть бути сани під кінець девʼяностих, та ще й уночі. Відступив він убік, гальмувати їх хотів, а чорти на ялинках у долоні заплескали, на гілках ялинових заковеркалися. Домчали сани до Прохора зі швидкістю вітру, у санях тих дівки з хлопцями сидять і кричать, сміються такими ж противними, мерзенними голосами, як у чортів на ялинках… І очі у всіх злі-презлі, крижані, зміїні.
— Поїхали з нами, Прошко! Залазь!
Прохор роздивився одну з дівок і за серце схопився, ледве воно в нього не зупинилося назавжди – то була шептуха Василина, вбрана по-молодецькому, зав’язана хусткою писаною, і в кожушку такому, який молоді баби носили років сто тому, з коміром із заячої вовни. Прохор випростався назад на дорогу, став перед кіньми, а компанія від його враженої фізіономії вже всі кишки зодрала від сміху. Коли світло місяця впало прямо на їхні обличчя, то всі вони, окрім Василини і ще однієї баби, обросли свинячими п’ятаками, рогами і копитами. Але найгірше було те, що раптом почали говорити з Прохором і коні. Один сказав йому дівочим, дуже знайомим голосом:
— Ех, покатаю я тебе зараз, Прошенько, стрибай до мене на хребет.
Прохор дивиться й очима від жаху лупає – кінь то начебто й кінь, та наче зроблений він із людини: витягнута людська спина, ноги-руки з копитами на снігу стоять, гострий хвіст висить, наче тоненький батіг, грива – волосся людське, золотисте, до землі тягнеться, а обличчя теж людське, але витягнуте, як у коня… Упізнав у тій істоті Прохор свою Олену, ним скривджену… Була вона абсолютно поневоленою, не було в ній ані краплини надії, ані крупинки віри… Один із чортів вдарив її батогом проміж лопаток. Олена рушила на Прохора. Той позадкував, а сам розвернутися не може, щоб бігти, ноги свинцем налилися. Тут інший кінь заіржав і звернувся до нього, ніби заграючи, а в самого в очах, як і в Олени, бездонна туга й жодної краплі надії на порятунок:
— Любив ти на мені кататися, Прохор, то давай же, сідай, підвезу до кінцевої. Іго-го! Го-го-го! – невесело засміялася конячка.
Прохор і її впізнав – це була перша на селі безпутниця Нюрка, розбитна бабця. Усі мужики до неї заходили і Прохор, чого гріха таїти, теж не зневажав… Десять років тому, поки тягалася Нюрка по гулянках, згоріла її хата разом із трьома діточками. Поховала Нюрка дітей і повісилася в тому ж будинку на вцілілій балці.
— Ну що, Нюрка, Лялька! – звернувся до коней один із чортів, – треба вам у компанію третього, щоб веселіше було! Лови його!
Прохор упав, проповз на корячках під кінськими копитами, насилу встав і знайшов у собі сили, щоб чухнути вперед… Сани за ним по п’ятах мчать, дзвіночки дзвенять, сміх бісівський на всю округу гримить…
Вибіг Прохор із лісу, а перед селищем поле ще було. І вирішив він не дорогою бігти, а навскоси, глибоким снігом, сподіваючись, що коні в ньому застрягнуть. Зупинилися начебто сани. Озирнувся на секунду Прохор – а з саней вистрибнула Василина й одразу ж, перекинувшись у повітрі, перетворилася на свиню і давай за Прохором гнатися! Чорти – слідом. Улюлюкають, веселяться, хапаються за животи й падають, щоб віддихатися і вгамувати сміх.
Близько години ганяла свиня Василина Прохора колами по полю, встигла один раз схопити його за ногу. Було видно, що їй теж дуже весело. Гнала його Василина до самого будинку, поки Прохор не залетів у єдиний під’їзд.
Півроку після цього проходив Прохор із хворою ногою, накульгувати почав. Василина, якщо зустрічала його на вулиці, оживала, в очах її блиск з’являвся… Мабуть, дуже їй було весело згадувати, як ганяла п’яницю Прохора по полю.
— Щось ти кволий став, Прошко, приходь, вилікую. А хочеш, просто тут шепну і все мине… Нога ж в тебе хвора.
Дивиться на нього з усмішкою Василина, а в самої чорти в очах танцюють.
— Пішла геть, карга стара, поки хребет тобі не переламав! Відьма! – гарчав на неї Прохор і крив добірною лайкою.
Ногу Прохорову врятував один монах із далекого монастиря. Наталя відвезла його туди на тиждень. Відмолили духовники його ногу. Відтоді Прохор став до церкви частіше заходити, гріхів багато за життя накопичилося… А щодо оковитої він більше ні-ні, навіть у свята нічого не пив, міцнішого за квас.
