Одного дня Тамара зустріла сестру на ринку між рибними рядами. Та пройшла повз, не привіталася, навіть не подивилася в її бік. Тамара дуже засмутилася. Увечері жінка довго сиділа біля вікна, дивилася на порожню вулицю і думала: невже стільки років підтримки, допомоги, турботи нічого не варті, якщо одного разу відмовила?

Тамара за кухонним столом підраховувала свої фінанси. Нещодавно жінка багато витратила на зубні імпланти, а тепер лікар призначив ще купу обстежень — УЗД, аналізи та інші маніпуляції. Пенсія у неї була не королівська, а здоров’я потребувало вкладень.

Вона звикла все рахувати, економити на дрібницях, але на себе намагалася не шкодувати: якщо вже лікуватися — то по-людськи. Тим паче, що жінка була самотня: ні дітей, ні онуків.

Того дня телефон задзвонив рано. На екрані висвітилося ім’я «Олена», молодша сестра.

Тамара одразу відчула тривогу: Олена ніколи не дзвонила просто так, завжди з якимось питанням чи проханням.

— Тамаро, привіт! — бадьоро почала Олена. — Слухай, у мене ж тут 50-річний ювілей на носі, хочу відзначити красиво, у ресторані. Але не вистачає трохи, ти не могла б виручити? Я потім віддам, чесно.

Тамара зітхнула:

— Оленко, я б з радістю, але у мене зараз зовсім немає зайвих грошей. Я щойно за зуби заплатила, ще обстеження попереду, і невідомо, які результати будуть.

— Ну ти ж знаєш, я завжди повертаю, — не здавалася Олена.

— Олено, ти не завжди повертаєш, — спокійно відповіла Тамара. — Я не можу зараз, правда. І взагалі, ти впевнена, що варто влаштовувати ювілей у борг?

На тому кінці слухавки запала пауза.

— А що, мені тепер і День народження не можна відзначити? — ображено запитала Олена. — Усі люди як люди, а я що, гірша за всіх? Мені соромно перед гостями буде, якщо не зможу їх нормально пригостити.

— Сестричко, ну можна ж скромніше відзначити, вдома, у колі родини, — спробувала пояснити Тамара.

— Ти просто не хочеш мені допомогти, — різко перебила Олена. — Завжди у тебе є гроші, а як мені треба – одразу ні.

— Олено, у мене правда немає, — повторила Тамара. — Я не можу.

— Ну й гаразд, — кинула Олена. — Не треба, обійдуся.

Тамара поклала слухавку, відчуваючи, як у грудях стискається. Вона зрозуміла: Олена серйозно образилася.

Минув тиждень.

Олена не дзвонила, не писала. Тамара намагалася не думати про це, але все одно ловила себе на тому, що чекає дзвінка.

Вона згадувала, як Олена просила гроші на весілля сина — тоді Тамара виручила, хоча сама потім рахувала копійки до пенсії.

Потім був ремонт у Олени, потім навчання дочки, потім борги чоловіка. Гроші завжди кудись йшли, а поверталися не повністю, а то й зовсім не поверталися.

Цього разу Тамара вирішила — досить. Вона не могла більше тягнути чужі свята на свою пенсію та заощадження, які с кожним днем немов танули.

Увечері зателефонувала подруга Галина:

— Ну що, як ти?

— Та ось, — зітхнула Тамара. — Сестра на мене образилася. Я їй грошей не дала на ювілей.

— І правильно зробила, — підтримала Галина. — Її чоловік працює, діти дорослі, а ти одна, тобі здоров’я треба берегти.

— Вона вважає, що я жадібна, — сумно сказала Тамара.

— Нехай вважає, — відрізала Галина. — Ти їй не банк.

Тамара спробувала зайнятися справами: перебрала білизну, полила квіти, подивилася новини. Але весь час думала про сестру. Згадувала, як у дитинстві Олена завжди вміла викрутитися, отримати своє, а вона, старша, завжди поступалася.

Ні за день, ні в День народження сестра не підняла слухавку, хоча Тамара дзвонила кілька разів, щоб її привітати.

Через два тижні Тамара побачила у соцмережах фотографії з ювілею сестри: ресторан, кульки, торт, гості. Олена сяяла, поруч чоловік, діти, друзі. Усі, крім сестри.

Тамара не здивувалася, що її не запросили.

Вона знала: Олена вміє мстити мовчки, викреслюючи людину з життя, якщо та не виправдала очікувань. Увечері зателефонувала племінниця:

— Тітонько Тамаро, ви не ображайтеся на маму, вона просто засмутилася. Їй хотілося свято, а тут все навалилося.

— Я не ображаюся, — спокійно відповіла Тамара. — Просто мені зараз не до свят.

— Вона каже, що ви завжди були суворою, — обережно додала племінниця. — Але я-то знаю, що ви добра.

Тамара посміхнулася:

— Дякую, Катрусю. Нехай у твоєї мами все буде добре. Навіть якщо і без мене.

Після цього дзвінка стало ще сумніше. Олена не виходила на зв’язок, не відповідала на повідомлення.

Тамара намагалася відволіктися: стала більше гуляти, читала книги. Але все одно відчувала себе винною, хоч і розуміла, що вчинила правильно.

В аптеці зустріла сусідку, та запитала:

— Ти що, з Оленою посварилася? Вона мені вчора сказала, що з тобою більше не спілкується.

— Буває, — знизала плечима Тамара. — Не завжди ж бути хорошою сестрою.

Сусідка похитала головою:

— Та годі, помиритеся ще.

Тамара промовчала.

***

Минув місяць.

Олена так і не зʼявилася в житті сестри. Тамара вже звикла до цієї тиші, але іноді вечорами ловила себе на тому, що сумує за рідною душею.

Хотілося зателефонувати, поговорити, розповісти новини, поділитися рецептом чи просто запитати, як справи. Але гордість і образа заважали зробити перший крок.

Одного дня Тамара зустріла сестру на ринку між рибними рядами. Та пройшла повз, не привіталася, навіть не подивилася в її бік. Тамара дуже засмутилася.

Увечері жінка довго сиділа біля вікна, дивилася на порожню вулицю і думала: невже стільки років підтримки, допомоги, турботи нічого не варті, якщо одного разу відмовила?

Вона згадувала, як допомагала Олені з дітьми, як ділилася останнім, коли самій було туго. Але варто було один раз сказати «ні» — і все обірвалося.

Жінка не шкодувала про своє рішення. Вона (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) знала: якби знову дала в борг, все повторилося б. Олена б влаштувала свято, потім знову прийшла б за допомогою.

З кожним днем Тамара все більше переконувалася: іноді навіть найближчі люди здатні відвернутися, якщо перестаєш бути для них джерелом вигоди.

Вона не стала дзвонити першою, не стала виправдовуватися. Просто жила далі, хоч і одна

***

Минув ще місяць.

Тамара вже майже змирилася з думкою, що Олена викреслила її зі свого життя. Вона більше гуляла, завела звичку пити чай із сусідкою, іноді дзвонила племінниці — та, незважаючи на сварку з її матір’ю, спілкувалася по-доброму.

Одного вечора пролунав дзвінок у двері.

Тамара здивувалася: вона нікого не чекала, та й рідко хто тепер заходив без попередження. На порозі стояла Олена — без макіяжу, з потухлими очима, в руках якийсь пакет із паперами.

— Тамаро, мені поговорити треба, — сказала вона, не дивлячись у вічі.

Тамара мовчки впустила сестру, налила чай.

Олена довго мовчала, потім раптом розридалася.

— Прости мене, — видавила вона крізь сльози. — Я була не права. Я думала, що ти завжди мене виручиш, а тут все навалилося – борги, чоловік зібрався піти, діти сваряться. Я не знала, до кого ще піти.

Тамара слухала, не перебиваючи. Серце стискалося від жалю.

Олена розповіла, що після ювілею все пішло шкреберть: чоловік несподівано повідомив, що у нього є інша жінка і він збирається піти з родини, діти зайняті собою, а вона залишилася одна з боргами і в паніці, кредит віддати не може, який взяла на організацію свого світа.

— Я не за грошима прийшла, — почала Олена, але очі видали її одразу. Вона нервово перетирала документи в руках, уникала погляду Тамари. — Просто поговорити ні з ким, все навалилося.

Тамара мовчала, але всередині вже знала, до чого йде розмова.

Олена зробила ковток чаю, потім все ж видихнула:

— Тамаро, я… все-таки за грошима прийшла. Мені зовсім погано. Я думала, що чоловік допоможе, ми ж планували з його зарплати борги віддавати, а він…

Він почекав, поки мій ювілей пройде, і сказав, що йде. У мене тепер ні грошей, ні підтримки. Моя зарплата смішна, на життя не вистачає, а тут ці кредити, відсотки…

Я не знаю, що робити. Допоможи, будь ласка, хоч трохи, я потім якось поверну.

Тамара дивилася на сестру і відчувала, як всередині піднімається злість і гіркота.

Все повторюється: знову прохання, знову обіцянки, знову чужі проблеми на її плечах. Вона згадала всі ті рази, коли допомагала, коли самій доводилося (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) затягувати пасок, щоб виручити Олену.

Згадала, як Олена ображалася, коли їй відмовили, як легко викреслювала з життя за одне «ні».

— Олено, — сказала Тамара, — я не можу. У мене самої витрати, здоров’я, ліки, комуналка. Я не можу більше тобі допомагати. Прости.

Олена зблідла, потім різко встала.

— Ясно, — кинула вона. — Значить, коли мені так погано, ти просто відвертаєшся від мене. Дякую, сестро.

— Олено, ти знаєш, що це не так, — втомлено відповіла Тамара. — Я завжди була поруч, але зараз не можу.

Олена не слухала.

Вона швидко зібрала банківські документи, не попрощавшись, вийшла за двері. Тамара залишилася одна на спустілій кухні, слухаючи, як за стіною затихають кроки.

У цей момент вона зрозуміла: тепер уже точно все скінчено.

І якщо раніше ще жебріла надія, що сестра одумається, то тепер залишилася тільки втома, образа і порожнеча.

Але іноді доводиться вибирати себе, навіть якщо це означає залишитися одній.

Ця історія є глибоким зануренням у складні родинні стосунки, де любов і підтримка зіштовхуються з маніпуляціями та егоїзмом.

Як ви вважаєте, чи було рішення Тамари остаточним і правильним, чи вона мала дати Олені ще один шанс?

А чи може людина змінити свою поведінку, якщо її життя руйнується, чи це просто чергова спроба вигоди?

Поділіться своїми думками та емоціями! Можливо у когось така ж ситуація з рідними братами чи сестрами.

 

Історією поділилася Тамара П.

 

You cannot copy content of this page