— Дуже переживав, ми з братом навіть думали, що й батька слідом за мамою віднесемо незабаром, – розповідає Ганна, – вони ж 45 років разом прожили, а якщо порахувати, скільки знайомі, скільки зустрічалися.
Ех, та зараз стільки не живуть. Особливо чоловіки.
Ганні 43 роки, у неї чоловік і троє дітей: 20 років, 13 років і 5 років молодшій доньці.
Брат молодший за сестру на 2 роки, у нього два сини навчаються в середніх класах школи.
Рік тому Ганна з братом втратили найріднішу, найближчу людину – маму.
— Та знали, що так буде, – каже жінка, – 11 років мама мужньо боролася з цією недугою. Але надія на диво завжди була. І тато так віддано за нею доглядав, останні дні, коли сил у неї вже ні на що не було, виносив її на балкон на руках. У цій її новій шубі, все говорив їй, яка вона в хутрі красива.
За 3 тижні до кончини дружини батько Анни Дмитро Миколайович купив дружині нову шубу.
Розкішну, зі сріблястої лисиці.
— Мама завжди модницею була, – визнає Ганна, – в останні роки, щоправда, не до шику було, не до обновок. Усе йшло на ліки, хоча багато що робили за квотою, у тата ж зв’язки. А тут батько захотів маму потішити, взяв кредит і купив цю шубу.
— Дивись, Рає, – сказав Дмитро Миколайович дружині, – ти завжди про таку мріяла. Одягай, ох ти, моя красуня! Давай на балкон винесу? Ех, одужаєш, рушницю куплю.
— Навіщо рушниця, – здивувалася мама.
— А я, Раєчко, застарий уже, щоб голими руками від твоїх кавалерів відбиватися, коли ти, моя люба, у цій шубі по вулиці підеш!
— Мама так сміялася, – згадує Анна зі сльозами на очах, – що нам здалося, що їй краще стає. Просто на очах. Думали – ось воно, те саме диво…
Але через 3 тижні мама тихо пішла уві сні. Діти тоді дуже переживали за батька, але тато навідріз відмовився переїжджати до когось із них навіть тимчасово:
— Я не піду з дому, де прожив найщасливіші роки.
— А що ми могли вдіяти? – каже Анна, – Тільки відвідувати батька. Я вже й старших дітей посилала, щоб щодня в тата хтось був.
Батько на роботі відпустку взяв на місяць, але я думаю, що і врятувала його робота. Інакше або слідом за мамою б пішов, або опустився остаточно.
Перші дні ми навіть нагадували йому, що треба душ прийняти, сорочку змінити.
Дмитро Миколайович за професією хірург-ортопед.
Але останні років 5 він не оперував уже, сидів на прийомі в поліклініці, говорив, що вік уже такий, що складно оперувати: не те зір, не те увага, але лікарі цінували.
Його учень, новий завідувач відділення, яке очолював Дмитро Миколайович колись, у складних випадках просив учителя подивитися, проконсультувати, висловити свою думку.
— Там, на роботі, він цю Вероніку і зустрів, – морщиться Ганна, – медсестру йому нову дали, колишня пішла, сказала, що їй заробляти треба, а посадили до тата молоду та зелену, студентку вчорашню. Та вона всього на кілька років старша за татову старшу онуку.
Приблизно місяців через 8 після відходу мами Ганна з братом почали помічати, що тато якось піднісся, почав проявляти інтерес до життя, раптом поїхав на шопінг, найняв жінку, яка відмила його неабияк зарослу пилом квартиру.
— Одягатися почав, туалетною водою користувався, удома вечорами було складно застати, – каже Ганна, – 70 років не вік, звісно, я одразу відчула, що річ у жінці.
Але я була готова до чого завгодно, до вдовиці років 60, до розлученої років 50-ти, але не до молодиці 25-ти років!!!
Виявлений дочкою, яка прийшла його провідати, за недвозначних обставин із Веронікою, Дмитро Миколайович відпиратися не став:
— Так, Вероніка – моя жінка, напевно розпишемося, але точно будемо жити разом.
— І скільки я не просила його схаменутися, скільки не переконувала батька, що Вероніці від нього потрібне тільки одне: спадок і квартира – марно, – стогне Ганна, – і дідько б із ним, зі спадщиною, з квартирою.
Нам із братом нічого не треба, все є.
Але ж ця Вероніка просто кине батька або буде відкрито йому роги наставляти!
Ну не буває довгою пристрасть між 70-ти річним чоловіком і німфою 25-ти років!
— Я маму вашу більше життя любив, – заявив батько, – але я живий, а її немає. І Вероніку люблю. Інакше, але люблю. Я з нею до життя повернувся, роки скинув. У нас, можливо, навіть діти будуть! А що? Раз на рік і палиця, кажуть, стріляє!
— Стріляє, – погодився син, він навіть жорсткіше, ніж (розповідь спеціально для сайту Рідне слово) сестра, поставився до ситуації, – якщо позаду мисливець із рушницею стоїть. Онуків би своїх посоромився, тьху…
— А вчора, – каже Ганна, – брат на вулиці тата з німфою зустрів, ідуть, каже, щасливі, а Вероніка в маминій шубі. Тій самій, зі сріблястої лисиці.
— Я з ним більше спілкуватися не маю наміру, – заявив брат, – він маму зрадив, на її пам’ять наплював. Любить він, дурень старий! Та кому він потрібен із цим своїм коханням! Ти як хочеш, а я знати його не бажаю.
— Ось так, – зітхає Анна, – я теж думаю, що з шубою – це перебір. Але з іншого боку, тато в чомусь має рацію. У нас своє життя, відвідували, але йому теж жити хочеться.
Він же з цією Веронікою немов років 20 скинув.
Чи надовго, не знаю, мені ці стосунки не подобаються, я за батька серйозно побоююся, але раптом це кохання?
Не таке, як до мами, але тим не менш…
