Ой, а салат із чим? Із сиром? А з яким? Із найдешевшим магазинним? — і лице скривить так, ніби в мами в гостях жабу проковтнула. — Звісно, не від великого розуму вона так поводилася. Була б мудрішою — і працювала б, і якусь фінансову подушку собі зібрала б, — розмірковувала Оксана. — А так… Прийшла з колишнього дому з дитиною на руках і валізами шмаття

— Ніхто ж і не сперечається, що приходить такий вік, коли за кермо краще вже не сідати, — Оксанка розмірковувала вголос, неспішно нарізаючи ще теплий яблучний пиріг для куми Валі.

Кухня пахла корицею, кавою і тим особливим домашнім затишком, де найкраще ведуться відверті розмови.

— Мамі вже шістдесят п’ять, зір підводить, реакція не та. Тим паче з нашими теперішніми заторами та шаленим рухом. Тому я вважаю, що це дуже правильне рішення — продати ту її машину.

— Ой, та в мене є знайомий дід, якому за вісімдесят, а він ще гонщиком себе уявляє, — усміхнулася кума. — Щоправда, жінка та діти з ним їздити вже хрестяться. Але ж вони в тихому райцентрі живуть, там три машини на всю вулицю, та й далеко він від хати вже, звісно, не від’їжджає. А тут — траси, нерви…

Оксана була тільки «за», коли мама оголосила про продаж авто.

Якщо відверто, то ту машину взагалі не варто було купувати три роки тому.

Але тоді на матір звалився чималий спадок від далекої родички. І замість того, щоб якось відкласти на старість, вона раптом заявила: «Моя стара автівка ще вашим покійним батьком купувалася, а його вже вісім років як немає. Не хочу я на старості літ на драндулеті їздити!»

— І купила ж, Валю, новісіньку, прямісінько із салону, страшенно дорогу! Усі ті гроші в неї вбухкала, — зітхнула Оксана, присідаючи за стіл.

— Ні, ти не подумай, ми з Тарасом на той спадок і не зазіхали. Як і моя молодша сестра. Але Діанка тоді не претендувала на мамині гроші виключно тому, що жила як у Бога за пазухою, купаючись у розкошах.

Оксані зараз сорок, Діані — тридцять один. Старша давно заміжня, разом із чоловіком, відмовляючи собі багато в чому, таки виплатили іпотеку за свою скромну двокімнатну квартиру. Мають сина, Назарчику вже дев’ять.

Про другу дитину якось уже й не думають — і вік не юний, та й знову лізти в борги, щоб розширяти житло, ставити хрест на кар’єрі, рахувати кожну копійку просто немає сил.

— Ми з Тарасом тільки-тільки видихнули, сіли й вирішили, що нарешті почнемо жити по-людськи, — гірко посміхнулася Оксана.

— У нас, знаєш, як у тому кіно: «у сорок років життя тільки починається». Тільки це не про романтику, а про банальні гроші. То ми на всьому економили, бо на житло збирали, то в борги залазили, бо дитина маленька, то кредит віддавали…

Машина в подружжя є, старенька, куплена з рук, але, як то кажуть, бігає — і слава Богу.

І коли мама почала натякати, що їй вже важкувато водити, Тарас потайки сподівався: а раптом теща віддасть ту свою «ластівку» їм? Аж тут, як грім серед ясного неба, розлучилася Діана.

Точніше, Діанку просто виставили з розкішної квартири її чоловіка і з її колишнього ситого життя.

— Не хочу здаватися злорадною, — Оксана нервово покрутила в руках ложечку.

— Але ж мені теж було до сліз прикро, коли Діана дивилася на нас із чоловіком згори вниз. Скільки разів вона відпускала свої шпильки про нашу тісну квартирку, про наші скромні меблі, про нашу машину, в бік якої фиркала: «Ого, і це відро з гайками ще здатне їхати?»

А було ж саме так.

Діана у свої двадцять два вискочила заміж за заможного бізнесмена, на п’ятнадцять років старшого. Чоловік одягнув її з ніг до голови в дорогі бренди, і сестра навіть не подумала йти працювати за спеціальністю.

Вона взагалі не працювала — у неї й так усе було. Ні, вона не те щоб була від природи злою чи хвалькуватою, просто так у неї виходило. Ситий же, як відомо, голодного не розуміє.

— Мамо, звідки в тебе такі чоботи? Який жах! Це Оксанка подарувала? А чому ти мені не сказала, що тобі взуття треба? Негайно на смітник, ми тобі з італійського каталогу замовимо…

— Оксанко, ця сукня, звісно, приємного кольору, але… це ж такий ширвжиток… загалом, зніми й не ганьбися. Ой, а салат із чим? Із сиром? А з яким? Із найдешевшим магазинним? — і лице скривить так, ніби в мами в гостях жабу проковтнула.

— Звісно, не від великого розуму вона так поводилася. Була б мудрішою — і працювала б, і якусь фінансову подушку собі зібрала б, — розмірковувала Оксана. — А так… Прийшла з колишнього дому з дитиною на руках і валізами шмаття.

Дорогого, але шмаття.

Синові сестри, Марку, п’ять років. На його утримання колишній дає рівно стільки, скільки вимагає закон — аби жодної зайвої копійки не переплатити.

Він узагалі пропонував Діані залишити малого з ним, але тут, треба віддати сестрі належне, вона навідріз відмовилася.

А причина розлучення стара як світ: статусний чоловік просто знайшов собі ще молодшу і «престижнішу» дружину.

Житла в Діани немає, машини теж, на роботу влаштувалася, куди взяли без досвіду, — платять копійки. Особистого життя — нуль.

Бо в тих колах, де вона раніше крутилася, на неї вже не чекають, а старі знайомі давно живуть своїм життям. Та й яке там життя у двокімнатній квартирі з мамою?

І мама, звісно ж, свою молодшеньку бідну пташечку страшенно жаліє.

І тут усе зійшлося в одну точку: мама вирішує продати авто, а Діані ніде жити. І… Тарас, чиє «іржаве корито» сестра так завзято критикувала ще рік тому, не отримує тещиної машини.

Ба більше, Оксана від продажу маминого елітного авто і від спадку — не отримує взагалі нічого. Жодної гривні!

Бо всі гроші мама до копієчки віддає Діані, щоб та вклалася у власне житло.

— Якось будемо ту іпотеку тягнути, — зітхала мама. — Знайшли непогану смарт-квартиру. Хоч щось своє. Я думаю, що сама туди переберуся, а Діанка нехай уже тут живе, їй з малим місця більше треба.

— Мамі навіть на думку не спало, що це все якось, м’яко кажучи, несправедливо, — Оксана ледь стримувала емоції.

— Але нехай, Бог із ними, ми не на вулиці, квартира є, самі на ноги стали. Молодших завжди чомусь шкодують більше.

А Діанка в нас ще й уміє прикинутися маленькою беззахисною дівчинкою. Знаєш, є такі жінки, які до самої пенсії грають у цю дитячу безпорадність?

— Ой, знаю, бачила таких, — зі сміхом кивнула кума.

— Так от, Валю, суть у іншому. Мама вирішила переїхати? Чудово! Але чомусь вони обидві раптом постановили, що возити їх туди-сюди з їхніми торбами, меблями, малим і всім іншим має… мій Тарас! Уявляєш? Так-так, на тому самому «іржавому кориті»! — Оксану вже відверто трясло від обурення.

Жінка каже, що ніколи б не відмовила в разовій допомозі: перевезти речі раз чи два — без питань.

Але родички чомусь свято увірували, що чоловік Оксани, як єдиний автовласник у родині, тепер буде їхнім особистим безкоштовним таксистом і розв’язуватиме всі логістичні проблеми.

— Тарасику, — дзвонить мама зятю у його законний вихідний.

— Я так давно не бачила онука. Ні, не Назарчика, а Маркуся. Ти не міг би з’їздити й привезти його до мене? Таксі зараз таке дороге, Діанка там щось переставляє у квартирі, зайнята, а мені далеко їхати і по такій спеці в маршрутці товктися не хочеться.

Тарас так і завмер із телефоном у руці. Спочатку щось буркнув, що дуже зайнятий, а потім як вибухнув гнівом!

— Нормально, так? Одній по спеці їхати не хочеться, друга шафи соває, а я — подай-принеси? Грошима тебе, Оксано, обділили, мою машину брудом поливали, а тепер я їх возити маю? Дзуськи їм, а не шофера!

І потім було ще кілька таких «заходів»: то в Марка температура, Діані треба на роботу, а Тарас же якраз у відпустці — хай повезе тещу до меншого онука посидіти!

То Діані треба шпалери для спальні купити — хай Тарас на будівельний ринок з нею зганяє!

— Зрештою мій чоловік не витримав і прямо сказав, що нікого він на нашій машині більше не возитиме. Одна зверхньо посміювалася колись, друга навіть не подумала, щоб старшій доньці хоч гривню дати від продажу дорогого авто, — Оксана розвела руками.

— І зауваж, це не я сказала, це чоловік висловив. У душі я його на всі сто відсотків підтримую. Але ж я свої образи жодного разу вголос не озвучувала! І що ти думаєш?

Тепер я стала черствою, невдячною і меркантильною дочкою, глухою до проблем рідної сестри!

Мама вчора подзвонила і трагічним голосом заявила, як глибоко вона в мені розчарована. Сестрі — все, мені — дуля з маком, а розчарована вона мною!

— Отак воно в житті найчастіше і буває, — мудро похитала головою кума Валя. — Одним у дзьобику все життя носять, а на інших тільки дивляться і чекають, що б іще з них стягнути…

Цей щирий лист-сповідь надійшов на нашу пошту від постійної читачки, а редакція дбайливо підготувала його до друку, зберігши всі емоції авторки. Часом батьківська любов буває настільки безумовною до однієї дитини, що мимоволі ранить іншу, залишаючи по собі глибокий гіркий слід.

А як би ви вчинили, опинившись на місці старшої сестри, яка завжди змушена бути «сильною і такою, що все зрозуміє»?