Того вечора затишну Іринину кухню наповнювали пахощі м’ятного чаю та, ніде правди діти, чогось трішки міцнішого — для душевнішої розмови. У гостях сиділа її найліпша коліжанка Анжела, з якою вони ще зі студентських років були, як то кажуть, не розлийвода.
— От куди не глянь, усі чоловіки в гречку скачуть! Нікому вірити не можна, — затягнула свою улюблену пісню Анжела, зітхаючи так важко, ніби несла на своїх жіночих плечах тягар усього світу.
— Та скачуть, правда твоя, — миролюбно підхопила Іра, підливаючи окропу в заварник.
— Але ж є той малесенький відсоток вірних! От я чому так спокійно говорю? Бо свого Олексія знаю, як облупленого. Від моєї спідниці — ні на крок. Він у мене таким уродився, мабуть, природа йому таку програму заклала — дружині не зраджувати. Тому я тобі, Анжелочко, щиро співчуваю. Ох і тяжко це, коли рідний чоловік тебе не цінує…
Анжела повільно, з якоюсь аж надмірною обережністю, відклала виделку з недоїденим шматочком тістечка. Її погляд ковзнув по обличчю подруги.
Одна справа, коли ти сама на свого благовірного жалієшся, а зовсім інша — коли тебе так відверто носом у твою ж біду тикають, ще й згори вниз дивляться.
— А чого це ти мене жалієш? — у голосі Анжели раптом задзвеніли крижані нотки, від яких навіть чайник, здавалося, перестав шуміти. — Ти краще себе пожалій!
— Ого! Це ж із якого такого дива? — щиро здивувалася господиня, спершись на стіл.
— А з такого, що немає їх, тих вірних! Казки це все, Іро, для наївних дівчаток, — відрізала подруга.
— Я ж тобі щойно живий приклад навела — мій Льошка! Не зраджує він. Якби хоч десь, хоч колись повів оком наліво — я б ту мить одразу серцем відчула, просікла б на раз-два!
— Зраджує! — припечатала Анжела так впевнено, ніби судовий вирок зачитала.
— А ти доведи! — спалахнула Ірина, відчуваючи, як до щік приливає гаряча хвиля обурення.
— Та ось же воно, доведення. Прямісінько перед тобою сидить, — губи Анжели розтягнулися в уїдливій, отруйній посмішці. — Зі мною він тобі зраджує.
У затишній кухні раптом запанувала така дзвінка тиша, що стало чути, як за вікном гуде вечірнє місто. Ірина завмерла, наче закам’яніла, не зводячи очей з жінки, яку стільки років вважала найближчою душею.
— Не вірю, — прошепотіла вона побілілими губами.
— А ти згадай минулий тиждень, коли до мами в село їздила, — Анжела продовжувала дивитися з тим самим їдким примруженням. — Ну, чого завмерла? Давай, хапай тарілки, кидай об підлогу від злості! Але факт є факт: ніякий твій чоловік не святий.
— Ще б пак! Буду я через тебе свій улюблений сервіз бити, — раптом напрочуд спокійно, навіть крижано, відповіла Іра. — Ти б, подруженько, за своїм благовірним краще пильнувала. А то ж я прямісінько в тебе під носом із ним ночі проводжу.
Посмішка миттєво сповзла з обличчя Анжели, наче її водою змило.
— Брешеш, Ірко! — її голос здригнувся. — Це ти мені зараз на зло бовкнула. Не був він із тобою!
— Та невже?! А пригадай-но десяте жовтня, ту п’ятницю, коли ти на зміні в лікарні добу чергувала. Ти ж йому тоді обривала телефон, а він поза зоною!
Сама ж мені потім у жилетку плакалася, що додзвонитися не могла. Так от, люба моя, ми в той вечір удвох були!
— Іро, ти що верзеш?! — скрикнула Анжела, схопившись за серце. — Та я ж пожартувала! Нічого в мене з твоїм Льошкою-тихонею не було, здався він мені триста років! Я б ніколи так не опустилася, це ж себе не поважати! Ну все, погралися в жарти, і годі.
— А я не жартую, — абсолютно серйозно, не кліпнувши оком, промовила Іра.
У голові Анжели все закрутилося вихором. Вона чітко згадала той холодний жовтневий вечір, довгі гудки в слухавці і його вимкнений телефон.
— Ну, і чого сидимо? — холодно поцікавилася господиня. — Іди додому, бий посуд.
Губи Анжели дрібно затремтіли.
Вона різко підвелася, потягнулася по свою сумочку, але руки її так трусилися, що вона ледь впоралася із застібкою.
— Зміїна в тебе душа, а не серце подруги, — просичала вона крізь сльози.
— Я ж бо просто невдало пожартувала про твого чоловіка, хотіла трохи перчинки в нашу розмову додати… А ти повірила! Нічого в нас не було! А ти, виявляється, на цей гачок попалася і власну зраду видала… Яка ж ти…
Гарячі сльози градом покотилися по її щоках. Анжела кинулася в коридор, почала гарячково вдягатися, ніяк не потрапляючи в рукави свого пальта. Ірина, побачивши цей відчайдушний стан, не на жарт злякалася:
— Стривай, Анжело, та почекай же! Я ж теж пожартувала!
Але та вже нестямно смикала ручку вхідних дверей.
— Богом клянуся, це був жарт! — благала Ірина. — Ти мене своїм зізнанням так ошелешила, я майже повірила, от і вирішила тобі у відповідь болючіше вдарити!
Та Анжела лише вирвалася з її рук і прожогом вилетіла на сходи.
Минули дві нестерпно довгі години.
Ірина міряла квартиру кроками і не знаходила собі місця від тривоги. Зрештою, не витримала: швидко накинула куртку, викликала таксі й помчала до подруги.
Цю дурну пожежу, що спалахнула на порожньому місці, треба було негайно гасити.
Двері квартири Анжели виявилися відчиненими навстіж. Сама ж господиня металася з кімнати в кімнату, жбурляючи в дорожню сумку речі свого Ігоря, якого на той момент, на щастя, не було вдома.
Іра вжахнулася: їхній дурний словесний пінг-понг довів родину майже до розлучення. Вона кинулася до подруги, вмовляючи її отямитися:
— Анжелочко, благаю, зупинись! Не бачилася я з твоїм чоловіком ні десятого жовтня, ні до того, ні після! У мене й у думках не було з ним спати… Це ж абсурд, ми стільки років подруги! Ну згадай сама те десяте жовтня — що тоді у вас було?
Анжела раптом завмерла посеред кімнати зі шкарпеткою в руці. В її очах промайнув якийсь спогад.
Вона кинулася до своєї сумочки, довго порпалася в маленькій кишеньці й витягла звідти два зім’яті папірці.
— Ось… Це ж квитки в театр за десяте жовтня… — розгублено прошепотіла вона. — Ми ж тоді на виставі з ним допізна були, а потім разом додому на таксі повернулися і спати лягли… Виходить, ти дійсно пожартувала?
— Ну звісно ж, пожартувала, дурненька! — зойкнула Іра.
— Ти вирішила мене вколоти, а я у відповідь, спересердя, на твого наговорила! Ну годі вже нам дурість робити, Анжело, давай миритися! Дві дорослі жінки, а роздмухали таку сварку з повітря…
Анжела безсило опустилася просто на підлогу і розридалася. Іра обіймала її, гладила по спині і безперестанку просила вибачення:
— Ну пробач мені, я ж не думала, що тебе це так сильно зачепить. Ти ж сама завжди казала, що він гуляє, ніби вже й звикла до цієї думки. А тут раптом до розлучення справу вирішила довести…
— А я й справді хочу з ним розлучитися, — переставши плакати, гірко озвалася Анжела.
— І зовсім не через тебе. Просто сил моїх більше немає терпіти ці його постійні відлучення, ці риболовлі з ночівлею. Втомилася я бути обдуреною. Тож, мабуть, дякую тобі, подруго, що ти дала таку жорстку відповідь на мій жарт. Бо інакше я б, напевно, ніколи не наважилася з ним розійтися.
Іра міцно притисла до себе Анжелу і теж розплакалася. Аж до щему в серці їй було шкода цю змучену жінку, та й себе саму.
— Знаєш, Анжело, — крізь сльози зізналася Іра, — я ж теж не маю тієї стовідсоткової впевненості, чи зраджує мій, чи ні. Але ж доказів немає! І в тебе немає доказів.
Тому відкладай-но ти своє розлучення, поки дров не наламала, і краще звари мені кави, бо я тепер у тебе в гостях.
— Еге ж, доказів немає… — Анжела важко підвелася. — А знаєш, що він вигадав? Тільки-но повертається зі своєї нібито риболовлі, одразу мені рибу під ніс тиче: мовляв, дивись, який улов.
— Ну, то може, і справді наловив? — з надією припустила Іра.
— А ти ходи сюди! — Анжела потягнула подругу на кухню, рішуче відчинила морозильну камеру. — Ось, дивися. Мені ту рибу вже складати нікуди.
— Ну-у-у, це ж справжня риба, не муляж… — підтвердила Ірина. — Видно, що з річки чи з озера…
— З базару! — безапеляційно заявила Анжела.
— У нас тут на ринок постійно свіжака привозять, купити — простіше простого. Приїде додому, ніби з природи, і ось тобі рибка… А я ж то здогадуюся, що вся ця вистава — тільки щоб мою пильність приспати.
— Ох, Анжело, я тепер і взагалі не знаю, що думати. Мій же теж останнім часом на риболовлю тікає… Каже, що душею там відпочиває. А звідки ж мені знати, душею чи тілом…
— Отож-бо й воно! І я про те саме. Але ж довести ми нічого не можемо… — Анжела витерла останні сльозинки, раптом щиро посміхнулася, і розправила плечі:
— Давай-но справді кави запаримо. А з мужиками ми потім розберемося!
— Ой і дурні ж ми з тобою, Анжело, таку історію на рівному місці закрутили. І справді, пішли краще каву пити.
***
Тієї ж самої ночі, за сотню кілометрів від міста, на березі тихого озера.
— Ех, Олексію, у таку пору риба вже квола, не дуже-то й клює. А я тебе сюди витягнув… Не жалкуєш?
— Та ти що, Ігоре! Мені за щастя просто на березі з вудкою посидіти. А от як зима прийде, то підлідна риболовля — так узагалі суцільний бальзам для душі.
— А ти Ірині своїй хоч зізнався, куди майнув?
— Не казав. У батька в гаражі всі снасті лежать, я туди заїхав, перевдягнувся — і гайда. Вона ж оту риболовлю терпіти не може, все одно не зрозуміла б.
— Оце точно, — зітхнув Ігор, Анжелин чоловік. — Моя не те що не розуміє — вона взагалі свято вірить, що я не на риболовлю їжджу. Їй навіть свіжа риба не доказ!
— А фотографії показував?
— Показував. Каже — фотошоп. Натякає, що якщо й поїхав кудись, то точно не сам, ну, в сенсі, з дамою… А я ж то з нашим Серьогою, то ось із тобою зараз. — Ігор скрушно похитав головою. — Та й хай собі не вірить, головне ж, що все це правда. Та й рибу додому справно привожу.
— Слухай, Ігоре, а може, запросимо наших жінок на риболовлю? — запропонував Олексій, Іринин чоловік. — Хай би самі побачили, що таке справжня юшка на природі.
— Моя ще з молодості проти такого «дикого» відпочинку, це марна справа. Зате турецький серіал подивитися — це за милу душу. Та ну їх, хай дивляться… Давай краще по чарці за них! Хай вони там сплять спокійно і ні про що погане не думають.
Наступного року. Спекотний липень.
Ірина та Анжела сидять на березі мальовничого, дзеркально-чистого озера. Сонце вже майже сховалося, вечірні тіні огорнули берег.
За кілька кроків від них весело палахкотить багаття, затишно потріскуючи сухими гілками. Від води віє приємною прохолодою, і на душі так добре… Отак просто і щиро добре, як буває лише тоді, коли вперше за багато років вирвався з ночівлею подалі від міста на справжню природу.
Біля вогню Ігор та Олексій чаклують над казанком із запашною юшкою.
— Хлопці, може, вам чимось допомогти? — гукає до них Іра.
— Ні-ні, дівчата, сьогодні весь сервіс винятково для вас, наші любі дружини! — жартівливо відгукується Ігор.
Олексій підійшов і турботливо накинув Ірині на плечі теплу флісову куртку, щоб раптом не змерзла від роси. Анжела вже куталася у великий чоловіків светр.
Обидві жінки тримали в руках металеві кухлі з неймовірно ароматним чаєм.
— Який же класний чай… — мрійливо промовила Анжела. — Навіть не уявляла, що мені тут так сподобається.
— А я й гадки не мала, що мій Льошка вміє такі чаї заварювати! І це ж вони самі ті трави збирали… Оце так чоловіки в нас, виявляється, майстри!
— Жодної секунди не шкодую, що поїхала, — Анжела зробила маленький ковток. — Здається, я тільки зараз по-справжньому зрозуміла свого Ігоря. Уявляєш, двадцять років прожили, сина виростили, а я лише тепер спромоглася розділити його захоплення.
— А мій сказав, що відтепер завжди братиме мене на риболовлю. Каже, що я удачу приношу — ти ж бачила, скільки вони сьогодні риби натягали!
— Ну що, дівчата, все готово, приєднуйтесь! — весело покликали чоловіки.
Навколо стояла благодатна тиша, лише тихенько потріскували дрова та лунали голоси чотирьох щасливих людей. Ох, іноді так важко вгадати, де ж воно ховається, те справжнє щастя — на якій життєвій стежині, на березі якого озера…
Цю неймовірно життєву історію довірила нашій редакції давня читачка, а ми з великою радістю перетворили її на душевну оповідь для вас. Інколи ми так міцно тримаємося за свої безпідставні страхи та підозри, що ледь не руйнуємо найцінніше — довіру в родині.
А як ви вважаєте, чи варто іноді робити крок назустріч захопленням своєї половинки, щоб зберегти вогник у стосунках?
Коли ти на коні — тебе всі люблять, а як тільки спіткнувся — то й…
Я ніколи не думала, що в п’ятдесят чотири роки мені доведеться ковтати сльози образи у…
— Ніхто ж і не сперечається, що приходить такий вік, коли за кермо краще вже…
— Мамо, ти мені пообіцяй одну річ. Більше нікому, чуєш, жодній живій душі нічого зі…
— Нарешті мій Матвій перестав із ними спілкуватися! Я ж то давно ту пуповину відрізала,…
— Знаєш, я вже іноді думаю: та хай би воно все запалося з тим ремонтом!…