— Настю, ну це ж ненормально! Я розумію, коли за матір’ю плачуть, але щоб за свекрухою так побиватися? Вона ж тобі зовсім ніхто, чужа, стороння тітка. Ну чого ти ревеш? Я в разі чого за своєю свекрухою і сльозинки не видавлю з себе. Усе життя вона мене гнобить, а я оплакувати її буду? Ще чого! Чи не багато їй честі буде?
— Не зрозуміти тобі, Лілю. Ось ти заладила – чужа, стороння! Та яка ж вона мені чужа, коли ми з нею 10 років душа в душу прожили? Вона ж завжди і в усьому мене підтримувала, завжди на моєму боці була. Знаєш, як вона Сашка муштрувала, коли він на мене їй скаржився? А скільки допомоги, скільки підтримки від неї було?
— Ой, от тільки не починай знову свої казочки про те, що тобі свекруха замість матері була. Скільки разів я це вже чула? Все одно не вірю. Не буває ідеальних свекрух, і навіть не доводь мені зворотне.
— А я й доводити тобі нічого не буду. Просто таких, як мама Паша, їх мало. Тобі така не зустрілася, а мені пощастило. Адже я теж після своєї першої свекрухи думала, що не буває їх хороших, а виявилося, що ще й як бувають.
Із Сашком Настя почала зустрічатися через п’ять років після розлучення. Тихо, крадькома, щоб ніхто не знав. Навіщо давати зайвий привід для пліток і пересудів? Та й не думала вона, що щось серйозне в них вийде. Не хотіла ще раз обпектися, і заміж більше виходити не планувала. Ну його, цей заміж! Була вона там, і нічого хорошого, на жаль, не побачила. Тільки скандали з чоловіком, сльози, підняття рук, докори свекрухи та її вічне невдоволення. Не так готує, не так прибирає, не так господарює і не так виховує доньку.
До себе додому Настя Сашка не запрошувала. Донька, хоч і маленька ще, майже 8 років їй, але ж усе розуміє дитина.
Сашка такі стосунки не влаштовували. Хотілося чоловікові сім’ю, дітей, щоб удома на нього чекали, а не ці рідкісні зустрічі крадькома. Він тоді зазирнув Насті в очі і сказав, мовляв, я не хочу так, Настя. Ну що це таке? Ми з тобою дорослі люди, а по кутах ховаємося, як злочинці. Я сім’ю хочу, щоб усе по людськи було. Від кого нам із тобою ховатися? Ти вільна, я теж.
Дивно, але з Ксюшею, донькою, Санька спільну мову знайшов швидко. Це спочатку дівчинка зустріла його зовсім недружелюбно, а потім заспокоїлася, і з Сашком подружилася.
З мамою Сашка Настя знайомитися боялася. Чомусь була вона впевнена, що точно не сподобається мамі майбутнього чоловіка. Мало того, що в розлученні, так ще й дитина від першого шлюбу є. Здавалося Насті, що з першого погляду зненавидить її Сашкова матір, і точно не дасть їм життя.
Сашко сміявся, і казав, що він теж не сказати що завидний наречений. Не красень, мільйонів у загашнику не має, звичайний роботяга. Не хлопчик вже, теж був одружений. Щоправда дітей не сталося.
З побоюванням Настя дивилася на матір Сашка. Звичайна жінка. Миловидна, струнка, усміхнена, і на перший погляд дуже проста. Не було ні розпитувань, ні презирливих поглядів, яких так боялася Настя.
Дивно, але спільну мову знайшли вони одразу. Здалося Насті, що знає цю жінку вона дуже давно, ніби все життя спілкувалися. Так легко і невимушено, що навіть і не вірила Настя, що так буває.
Повернувшись до Ксюші, Сашка мати посміхнулася дитині щиро, по-доброму, і сказала, мовляв, щоб було простіше, клич мене просто – баба Паша.
— Паша? А хіба є таке жіноче ім’я?
— Звичайно є! Це скорочене ім’я, а повне моє ім’я – Парасковія. Ось це ім’я точно для вас, молоді, в дивину. Адже я коли зʼявилася на цей світ, ще не було всяких технологій. Не вміли люди бачити, хлопчик чи дівчинка у мамки в животі ховається. Татко мій дуже вже сина хотів, навіть ім’я придумав, мовляв, Павлом сина назву, і буде він у нас Павло Павлович. А мамка моя візьми, та того Пал Палича дівчиськом і вироди! Тільки татко мій не розгубився, і все одно по-своєму зробив, і мене Пашею назвав. Хто ж коней на переправі міняє? Так і вийшло, що за документами я – Парасковія, а для людей все життя Пашею була. Паша Павлівна.
Не думала Настя, не гадала, що в другому шлюбі пощастить їй не тільки з чоловіком, а й зі свекрухою. Навіть і мріяти не могла, що свекруха їй матір замінить, яка у Насті 8 років тому пішла з життя.
Звісно, перший час усе чекала Настя підступу. Та ще подруги олії у вогонь підливали, мовляв, ти з нею пильнуй, не розслабляйся. Це вони одразу такі милі, білі, та пухнасті, а потім зуби покажуть, вишкрябають, і зжеруть тебе, жодного разу не подавившись. І напевно підсвідомо чекала Настя, коли свекруха її жерти почне. Чекала і боялася, намагаючись зайвий раз не перетинатися зі свекрухою.
Паша, бачачи, що невістка її цурається, у життя сина не лізла. Не приходила з раптовими перевірками, не перевіряла вміст каструль, не вказувала Насті на те, як вести господарство. Жила своїм життям звичайної пенсіонерки, іноді підробляла, готувала дітлахів до іспитів. Садила город, розводила кімнатні квіти, зустрічалася з подругами і ходила до будинку культури на репетиції. Захопилася ось на старості років самодіяльністю, і навіть організувала цілий ансамбль, зібрала навколо себе таких же захоплених і творчих людей.
Сашко на Настю навіть ображався, коли вона відмовлялася їхати у вихідний день до матері в гості.
— Що ти як маленька, Настю? Ну не з’їсть тебе мама. Вона ж чекає на нас, он, пирогів напекла. Лазню затопимо, м’ясо посмажимо. Ну що нам тут сидіти, у чотирьох стінах? Невже тобі так гидко її бачити?
Настя на Сашка сердилася, пояснювала, що просто боїться. А раптом усе буде так, як у першому шлюбі? Тож треба підтримувати принцип – чим далі, тим рідніше. Та й узагалі, не буди лихо, поки воно тихо.
Зате Ксюша до бабусі їздила із задоволенням. Дівчинка тягнулася до баби Паші, і з радістю її відвідувала. А вже коли стала Сашка мати займатися з дівчинкою, щоб позбавити її гаркавості, то готова була Ксюша їздити до баби Паші хоч щодня. А у вихідні й зовсім із ночівлею відпрошувалася, і баба Паша дзвонила Насті, мовляв, відпусти Ксюшу. І мені веселіше, і ви вдвох побудете.
Настя тоді запитала в чоловіка, мовляв, вона що, логопед у тебе? Я думала, що вона вчитель української мови та літератури. І Сашко, просто знизавши плечима, кивнув головою, мовляв, і вчитель, і логопед. А ще педагог-дефектолог. Усе життя вчилася. Майже 10 років в інтернаті відпрацювала, з важкими дітьми, тож за Ксюшу не переживай, скоро і сліду не залишиться від її гаркавості.
Настя дивувалася все більше і більше. Така різнобічна людина! І Ксюша до неї тягнеться. Але ж дитину не обдуриш. З рідною бабусею дівчинка спілкується неохоче, а тут стороння людина, а стосунки, як із рідною.
Поступово і Настя відтанула. Якось усе само собою вийшло. Можливо, втомилася вона чекати чогось поганого, а можливо, просто вирішила – будь, що буде. Усе життя боятися нерозумно, тим паче, що нічого поганого їй ця жінка й не зробила.
Незабаром Настя вже із задоволенням чекала свекруху в гості, та й сама теж стала часто відвідувати її. Десь з городом допомогти, а десь просто поговорити. Цікаво було слухати Пашу. Стільки історій у неї було – заслухаєшся.
І коли вперше, випадково, несподівано, назвала Настя Пашу мамою, злякалася раптом, що сама все зіпсувала, здригнулася, втягнула в голову в плечі, і опустила очі в підлогу, боячись глянути на свекруху.
І Паша, посміхнувшись, тихо сказала, мовляв, що, донечко?
Всяке бувало. І з Сашком лаялася Настя, та так, що йшов він із дому, грюкнувши дверима. Думала Настя, що й не помиряться, але, спасибі Паші. І Сашкові мізки вправила, і Настю вислухала, порадою допомогла. Сварки то були від того, що ніяк не виходило зачати дитинку, а Сашкові здавалося, що не хоче вона, і в цьому вся проблема.
Паша тоді Сашкові таку лекцію прочитала на тему того, що не все в цьому житті буває так, як нам хочеться.
— Я ось теж ще дітей хотіла, а бачиш, як вийшло? Після тебе як відрізало. Мабуть, Бог вирішив, що й одного сина нам вистачить, раз більше дітей не дав нам із батьком. А потім вдовою я залишилася, і вирішила, що іншого чоловіка мені не треба. Якби від нашого бажання і хотіння щось залежало, синку, інші б і зовсім не народжували, бо не хочеться, а інші навпаки, тільки б цим і жили, бо дуже діток хочеться.
Настю Паша навпаки заспокоїла, мовляв, ну що ти зациклилася? Відпусти ситуацію. У лікарні що вам сказали? Здорові? От і славно. Живіть собі. Дасть Бог – все буде, як час ваш прийде.
А вже коли Настя дізналася, що носить під серцем маля, то Паша і зовсім розцвіла. Вона вже й не сподівалася маленького на руках потримати, а тут такий подарунок на старості років! Сім років прожили Настя з Сашком, коли диво сталося.
І знову боялася Настя, що після появи рідного онука Ксюшу відштовхне від себе Паша. Рідний є рідний, а Ксюша їй ніхто, чужа.
Паша, немов відчувши страх Насті, обійняла її, і сказала, мовляв, тепер у мене повний комплект буде. Онука й онук. Прикипіла я до Ксюші, Настусю. Навіть не уявляю, як би я без неї?
І справді, коли зʼявився Мишко, не відштовхнула Паша від себе онуку, не відсунула її на другий план. Так само брала Паша дівчинку на вихідні, так само дарувала їй приємні дрібниці, так само опікувалася Паша онукою, готувала її до іспитів, і шушукалися вони, секретами ділилися.
Давно вже купили Настя з Сашком спільну квартиру, давно вже видали Паші комплект власних ключів, щоб приходила вона до них у будь-який час. І Паша приходила в перервах між своїми справами. З репетиції забіжить, дорогою Насті повідомлення напише, мовляв, я поруч, забіжу до вас, можна?
— Чого питаєш, матусю? Забігай звичайно! Сама зайдеш, я Мишка спати вкладаю.
Тихенько заходить Паша, намагаючись не шуміти, щоб онука не розбудити. Пакунок із гостинцями осторонь залишить, акуратно роздягнеться, і навшпиньки, як мишка, пройде в зал. Вийде Настя з кімнати, прикриє за собою двері, і гляне обурено на Пашу, яка сидить у куточку крісла, склавши сухенькі свої ручки на колінах.
— Мамо, ти що сидиш, як не рідна? Що чаю не наллєш? Хоч би телевізор увімкнула!
— Та що ти, донечко! Я так, тихенько, щоб не заважати. Заснув Михась , га? І ти б із ним разом поспала, а то он, змарніла вся, кола під очима.
— Підемо поїмо, а то бігаєш голодом.
— З тобою якщо тільки, донечко. Одна не буду, нудно одній.
Бувало, що й засинала Настя разом із сином, а Паша так і сиділа тихесенько, боячись порушити тишу. І Настя все бурчала, мовляв, ну що ти, мамо? Йшла б пообідала, та теж прилягла, а то сидиш у куточку, як нерідна!
Скільки планів на життя було в Паші! Стільки сил, стільки енергії, і не дивись, що ювілей восени відзначила, 75 років. Не збиралася йти з життя Паша. Нема коли їй. У внучки іспити скоро, допомогти треба Ксюші. Вона он яка розумниця, старається, на відмінно вчиться. У медичний вступати зібралася, лікарем буде.
Онук у садок навесні піде, теж допомагати треба. Настя на роботу зібралася виходити, тож допомога всяко потрібна буде. Де з садка забрати хлопчика, де на лікарняному з ним посидіти.
Загалом, вся в справах Паша, вся в турботах. Розсаду ось посадила, важлива справа, хороша. З Настею разом вирішували, чого і скільки саджати будуть, навіть посварилися трохи. Настя вмовляє, щоб зменшила Паша посадки свої, а Паша ні в яку. Як зменшувати, коли все треба? І перчик, і помідорки.
До концерту готуватися почали, до свята пісню репетирують. Це ж таке щастя, у цей важливий день перед народом виступати! А тому й готуватися треба ґрунтовно, щоб усе пройшло як треба.
Того дня Паша з репетиції йшла. Попила чаю з сином і невісткою, та засобиралася додому, мовляв, стільки справ ще сьогодні…
Сашко хотів відвезти матір додому, мовляв, почекай, машину прогрію, і відвезу тебе, та Паша відмовилася.
— Ти вихідний? От і відпочивай, куди зібрався? Я зараз ще в магазин зайду, якраз хліб мають спекти дівчата. На таксі доїду, що ти машину будеш ганяти?
Сашкові б наполягти, та з матір’ю сперечатися собі дорожче. Уперта така, що й не переконати зроду.
І години не минуло, як задзвонив у Насті телефон. Вона, поки Сашко Мишка спати вкладав, на кухні метушилася. Глянула машинально – сусідка мамина дзвонить. Відповіла, мовляв, так, Галино Федорівно, що таке?
Навіть не відразу зрозуміла вона, що намагається сказати їй сусідка. Із слухавки долинав схвильований голос літньої жінки, мовляв, Настя, біда, чуєш, Настя? Мати ваша того, померла, здається.
Здивовано дивилася жінка на чоловіка, і тільки кліпала очима. Як це – мати померла? Це що, жарт такий? Та бути цього не може! Вона ж ось щойно пішла!
А з телефону долинали уривки фраз упереміш зі схлипуваннями і риданнями, немов співрозмовник ненавмисно ковтав не слова, а цілі речення.
— Настя, чуєш мене? Повз іду, лежить Паша! Нежива начебто, Настя! Біда! Я швидку викликала, і поліцію, приїжджайте швидше, Настя!
Настя, ковтнувши клубок у горлі, тихо, ледве чутно сказала Сашкові, мовляв, з мамою біда – померла, Сашко!
Сашко дивився на дружину чи то здивовано, чи то роздратовано.
— Ти що несеш, Настю? Вона ж ось тільки-но від нас пішла! Як це, померла? Це ж не правда, так?
А далі вони, не змовляючись, кинулися одягатися, щоб їхати на край міста, у приватний сектор, туди, де жила мама. Сашко, на ходу вдягаючи куртку, побіг заводити машину, а Настя вже тарабанила кулаком у двері сусідці, щоб та пригледіла за сином.
— Танечко, будь ласка, подивися за Мишком! З мамою біда, Таня!
Таня, без слів, без зайвих розмов, ледь кивнувши головою, пройшла до квартири слідом за Настею.
— Він тільки заснув, Таня, тож години 2 проспить, а за годину Ксюша зі школи прийде.
— Іди давай, розберуся. Подзвониш, якщо що.
Їхали мовчки, лише зрідка кидаючи один на одного перелякані погляди. Ні, адже це ж не правда! Не могла мама померти!
Настя вибігла з машини першою, не чекаючи, поки чоловік заглушить двигун.
Щось було не так. Відчинені двері веранди, пакети з продуктами, що акуратно стоять поруч із хвірткою, свіжий буханець хліба, такий ароматний, рум’яний, апетитний, валявся трохи віддалік від мами.
Мама лежала на білосніжному пухнастому снігу. Така маленька, беззахисна. Немов втомилася, і просто прилягла відпочити в м’якенький, пухнастий, іскристий сніжок. Пахло (розповідь для сайту Рідне Слово)свіжим хлібом, і цей аромат змішувався з морозним повітрям, створюючи дивне відчуття нереальності того, що відбувається. Її руки були злегка розкинуті в сторони, ніби вона просто спала. На обличчі застигла легка посмішка, немов мама просто насолоджувалася коротким відпочинком.
Занадто нерухомою вона здавалася, а сніжинки, що осідали на її обличчі, не танули, як зазвичай. І ці пакети з продуктами, що акуратно стоять поруч, немов вибивалися із загальної картини.
Немов у страшному сні. Швидка, поліція, ступор, голосіння сусідки. Результати розтину, підготовка до похорону. Метушня, біганина, нерви, хвилювання, і порожнеча. Невже так буває? Була людина, і немає її. І ніхто не винен. І ніхто не міг допомогти, навіть якби цей хтось був поруч із Пашею. Тромб відірвався, обірвавши життя такої чудової жінки, яка зовсім не збиралася вмирати.
І свіжий хліб того дня так і залишився нез’їденим, немов символ незавершеного дня, який назавжди змінив їхнє життя. Життя без мами, свекрухи, і бабусі.
Гляне Настя на подругу, змахне сльозу, і промовчить. Не зрозуміє її Ліля, бо не було в неї такої свекрухи, як мама Паша.
А в неї, Насті, була. Свекруха, яка стала їй по-справжньому рідною, яка змогла замінити їй маму.
Була, та тільки пішла назавжди, залишивши після себе лише теплі спогади і порожнечу в серці.
