Сергій Петрович обережно піднявся з ліжка і попрямував до дверей. Спина боліла, але зовсім не сильно.
Настоянка тещина – чогось там на скипідарі – справді виявилася цілющою, хоч він і сумнівався цілий тиждень та не вірив рекомендаціям старенької, відмахувався від неї, коли та пропонувала скористатися своїм чудодійним засобом:
— Не мучся, зятю, знімай сорочку та лягай на диван, натру тобі спину. Скільки пігулок Петрових з’їв, усе одно мучишся. Сто разів казала тобі: не ходи ти в поліклініку цю. Старих там не люблять і давно вже не лікують. Та й Петька, хоч тепер і нервами завідує, яким дурнем був, таким і залишився, облисів тільки та зморщився від вживання оковитої. І таблетки його дорогі шкодять тільки старому організму. Тепер самим себе лікувати треба. Сам себе полікуєш і поживеш довше, та й пенсія ціла буде, – підвела підсумок реформи в медицині Ніна Прокопівна, дістаючи з тумбочки пляшку з чорною рідиною з різким запахом.
Сергій Петрович, втомлений від болю, підкорився обставинам, зняв сорочку і, охаючи і стогнучи, прилаштувався на диван, не вперше віддавши свою долю в руки тещі. Старенька акуратно і дбайливо налила рідину в долоньку – так, щоб не пролилася жодна крапелька, і хлюпнула на спину зятю, а потім, так само дбайливо й акуратно, почала втирати в хворе місце.
— Може, і справді допоможе, – подумав Сергій Петрович, – он сама ж вона до лікарів не ходить, маже болячки свої цією гидотою і нічого. По дому швидше за Гальку снує та й із піччю ще сама справляється. Встає рано, руками махає та присідає, зарядку робить. Дивитися смішно на спортсменку цю.
Теща, закінчивши процедуру втирання, принесла свою стару вовняну хустинку, величезну, як скатертина, згорнула її в кілька шарів і скомандувала:
— А ну, піднімай пузо, шаль просунути треба та теплом обв’язати, щоб сила цілюща всередину до тебе пішла.
Спрямувавши цілющу силу куди треба й укутавши зятя ще й теплою ватною ковдрою, старенька наказала:
— Лежи тихо і лікуванню не заважай. І мені не заважай. Помолюся піду, піду за тебе, злидня.
Спину приємно пощипувало, біль відступав, і Сергій Петрович із задоволенням слухав тещині накази і бурчання. Уперше за минулий тиждень йому було так добре й затишно. Під світлі й вдячні думки про тещину турботу про себе коханого, Сергій Петрович задрімав, але заснути не встиг. Сили цілющі з такою швидкістю попрямували всередину, що він просто заволав. Спину почало дерти так, ніби її облили газом і підпалили.
На його крики негайно з’явилася теща, сіла поруч на табуретку і задоволено почала примовляти:
— Потерпи, милий, потерпи. Жар швидко мине. Це хвороба твоя горить, а як догорить, так одразу й полегшає. Я боялася, що не пробере жар тебе, товстошкірого, – трошки більше, ніж треба, ліків налила. Он, бачиш, і пробрало, слава тобі, Господи! А ти кричи, кричи, все одно ніхто не чує. Сусіди наші, у відпустці, а Євгенія Романівна в аптеку пішла, а більше й немає нікого.
Сергій Петрович під тещині примовляння спробував вирватися з дивана, але ніяк не міг звільнитися від ковдри, що сповила його, та й кожен рух відгукувався диким болем у спині. Він на чому світ звинувачував стару і вимагав звільнити його від усіх ковдр, подушок і хусток, але стара продовжувала примовляти, не звертаючи жодної уваги на крики і погрози зятя:
— Ой, слава Богу, все як треба пішло. Добре пробрало. Здоровим станеш, злидень, Галька повернеться, не впізнає. До онуків ішла, ти як старий мотлох був, а прийде – ось він, огірочок свіженький. Кричи сильніше, це лікуванню теж допомагає, дух поганий із тебе виливається, а значить, і видужаєш швидше. Я он ногу щовечора натираю, а вона все ниє і ниє, бо не кричу, а терплю. Кричати мені соромно. Ось і довго лікування йде від цього. А ти звик кричати на всіх. От і кричи собі на твоє ж здоров’я, а я поки що піду чай зігрію та заварю. Ніна Дмитрівна медку вранці принесла, з ним і поп’ємо.
Від тещиної жорстокості й байдужості Сергій Петрович просто заціпеніл, витер піт з обличчя, уткнувшись у подушку, і злобно подивився на мучительку. Вона ж лагідно посміхнулася беззубим ротом і прохально зазирнула в очі одужуючому:
— Ой, як грибків свіженьких смажених хочеться! Ти б, Сергію, збігав завтра зранку до лісу за біленькими, а Галька б до обіду насмажила з цибулькою та з яєчком. Уміє вона смажити їх так, що кожен грибок окремо засмаженим виходить. Поласували б усі втрьох.
— Мухоморів би тобі посмажити. І Гальку просити не треба, сам би і цибульку почистив, і яєчка роздовбав, і кожен мухоморчик окремо засмажив би та з ложечки тобі подав би. Їж, мамо моя ненаглядна. Якщо одразу не наїсишся, то завтра ще із задоволенням збігаю, повний кошик наберу. Ласуй на здоров’я. Зі спини, напевно, вся шкура злізла! – люто «вшанував» тещине прохання Петрович і, зобразивши тещині інтонації, додав:
— Збігай, Сергію! Спринтера знайшла. Мені через два дні сімдесят сім виповниться.
— Так і що з того. Мені через три місяці дев’яносто шість стукне, та хто про це думає. Весь день на ногах, – парирувала Ніна Прокопівна і вийшла на кухню.
Сергій Петрович трохи заспокоївся і на подив свій відчув, що біль зник. Він завмер, потім потихеньку поворухнувся по дивану – болю не було. Не повіривши своєму щастю, він неголосно покликав:
— Лікарю, чи не час мене розпеленати? Перестало боліти, відпустило.
— Можна тепер і розповити, та й переодягнути можна. Он навіть ковдра сира, скільки дурі з тебе вийшло, – старенька спритно звільнила краї ковдри і подала суху чисту білизну.
Сергій Петрович обережно сів, переодягнувся, все ще з подивом думаючи про тещу, яка клопоталася вже на кухні:
— І звідки в ній стільки мудрості, впевненості та розуму? Дев’яносто шість років, а пам’ятає і знає все. Адже весь тиждень “свербіла”, щоб не ходив у поліклініку, не витрачав даремно час і сили. Впевнена була, що не допоможуть Петрові призначення, і виявилася, як завжди, права.
Констатація останнього факту трошки засмутила Петровича, але що поробиш – проти правди не попреш. Цьому тещиному постулату за довгі роки спільного проживання альтернативи він так і не знайшов, просто змирився з ним. Тещу ж недолюблював – заважала вона йому жити за його особистими правилами, втручалася в його особисте життя. Часто, без зайвих церемоній, вторгалася вона в його особистий простір, не гребувала в пікові моменти розбіжностей із нею від словесної аргументації швидко переходити до аргументації силової, примушуючи Сергія до миру. Пригнічувало його це сильно, але змагатися з тещею він не міг і дуже шкодував, що часто в школі прогулював уроки фізкультури, а в армії служив писарем у штабній канцелярії. З цих причин великих біцепсів не наростив і фактуру мав дуже скромну.
І, звісно ж, не фактурою своєю підкорив він ставну і красиву Галю, а характером – добрим, м’яким, але настирливим. Цим же і тещі своїй, Ніні Прокоп’євні, до душі припав. Хоч і сварилися вони часто, але відчував, що поважає вона його, та й любить, напевно.
Непросто їй у житті довелося. Чоловік, Олександр Гаврилович, пішов з життя рано. Чотирьох дітей одна піднімала, всі рішення важливі сама ухвалювала. На будівництві муляром сорок років відпрацювала – ось і сила фізична звідти. Заміж не вийшла, не захотіла дітям чужого батька приводити. Будинок новий уже разом із ним, із Сергієм, будувала, а коли старші діти та дорослі онуки приступили з натяками, що добре б заповіт на будинок зробити, відразу переписала на зятя. Не на Галину, доньку рідну, а на нього, Сергія.
Усі образилися на неї, а вона так розсудила:
— Старість свою мені зустрічати й коротати з вами доведеться, а в хаті господар має бути. А хто будував хату, тому й господарювати.
Здивувався він тещиному вчинку, хоч і не додалося до неї любові, але і повагою пробрало і визнав її першість остаточно. Досі він не забув той її вчинок і досі йому дивується. Адже якщо чесно оцінити себе, то недостойний він такої довіри – скільки неподобств у житті зробив, у які тільки халепи не потрапляв. І завжди теща, а не батьки, допомагала виправляти ситуацію і вибиратися на пряму дорогу, іноді знову ж таки не зовсім приємними методами.
Коли перейшов він межу від частих невеликих випивок до щоденних, вона лагідно зустріла його на подвір’ї та сказала:
— Ну, милий мій зятю Сергійко, запустив ти свою хворобу, профілактика вже не допомагає. Лікуватися будемо ґрунтовно. Новим сучасним методом. Якщо живий залишишся, то доньки твої побачать тата тверезого і турботливого, – і з цими лагідними словами згребла його в оберемок і в одну мить опустила вниз головою в бочку з водою до самого дна.
Коли він прийшов до тями і зміг розуміти сенс почутого, знову ж ласкаво сказала:
— Сьогодні сімнадцяте жовтня, Сергію. Пам’ятай, що цього дня ти прийшов додому п’яним востаннє. Якщо забудеш, то знай, що апарат для лікування – ось він, і процедуру повторимо.
Він і сьогодні пам’ятає цей метод лікування і процедуру цю, і не шкодує анітрохи, що йому дісталися лаври першого і єдиного пацієнта, вилікуваного від шкідливої звички власною тещею. І вдячний їй безмірно за подароване щастя самому ростити своїх дітей, жити разом із ними спільними турботами, проблемами й радощами, бачити, як вони ростуть, дорослішають, самому зустрічати онуків одного за одним й уміти бути їм не просто дідом, а помічником, порадником і другом, який все знає, все вміє й усе розуміє.
Пам’ятає він і те, як одного разу, в запалі, вказала теща йому на двері і скомандувала:
— Геть із мого дому. Терпіти тебе тут більше не маю наміру, – і він, ображений і принижений, зібрав свої речі, взяв остовпілу Галину за руку (діти гостювали в його батьків) і на прощання спокійно й холодно сказав:
— Спасибі вам, шановна теща, за притулок у вашому домі і за терпіння ваше. Вигнали ви мене і принизили лише при моїй дружині, а просити назад повернутися доведеться принародно.
З тим і розлучилися. А вже як повертався і згадувати не хочеться. Досі вуха від сорому горіти починають. Два місяці не бачилися, у брата в кімнаті жили. Так вона на роботу прийшла просто в гараж до ранкового розлучення. Головний інженер інструктаж закінчив, а тут і вона, теща улюблена, намалювалася, і одразу – бац на коліна, на бетонну підлогу, і перед усіма водіями та начальством:
— Пробач мені, синку дорогий, погарячкувала я, Сергію, неправильно зробила, що вигнала тебе з твого ж будинку. З колін не встану, поки вибачення не отримаю.
Він точно знав, що не встане, поки свого не доб’ється, тому, згораючи від сорому, випалив:
— Та прощаю я тебе, прощаю. Іди вже додому, увечері вдома поговоримо.
Цілий місяць увесь гараж потішався. Він мовчав і жарти повз вуха пропускав. Цим і захистився. Потихеньку відстали й забули.
Теща ж свій норов не стримала, але у виразах стала обережнішою і на двері більше не вказувала. Та й сам він став тихішим і поступливішим. Згодом притерлися одне до одного. І коли теща виїжджала до столиці, до старшої доньки, у хаті ставало порожньо й незатишно, і тоді він сам дзвонив і незадоволено виговорював:
— Ти, матір, чи не загостилася там? Чи до міського життя прилаштувалася і від зручностей відірватися не можеш? Давай повертайся. Я поки не дуже завантажений на роботі, біля потягу тебе зустріну.
Вона тут же різко відповідала:
— А ти, злидень, мені команд не подавай. Дружину муштруй. Без мене, напевно, все брудом заросло і в хаті, і на вулиці, – і вже миролюбно додавала:
— Назавтра велю Людці квиток узяти на вечірній потяг, а вранці післязавтра й зустрічай.
Тут же слухавку вихоплювала Людмила і починала кричати:
— Нехай мама в мене ще побуде. Вона і відпочити толком не встигла.
— Ось удома і відпочине,- перебивав він горласту родичку і передавав слухавку дружині, яка ще довго намагалася втихомирити сестру і, зовсім засмутившись, опускала слухавку і перемикалася на нього:
— Через тебе, невгамовного, завжди скандал із Людмилою. Нехай би й справді пожила мати в неї. Не живеться тобі в спокої, бурю подавай. Ось і прибуде скоро буря ця, радуйся.
На що Сергій Петрович відповідав:
— Нічого їй там довго жити, нервує вона там. Додому їй хочеться. Вдома вона жити звикла. Спокійніше їй тут, та й нам спокійніше. Ти давай іди та в кімнаті її до приїзду все приготуй, помий підлогу та вибий простирадла, а то буря не мені, а тобі буде.
З кухні донісся дзвін посуду. Це теща розставляла чашки і накривала на стіл. Сергій Петрович, спостерігаючи за нею у дверний отвір, думав:
— Майже сто років, а цілий день порається, все встигає, немов мотор у ній сидить. Ми “скрипимо” ледве-ледве, а їй хоч би що. Чим тримається – незрозуміло.
Немов підслухавши його думки, Ніна Прокопівна покликала зятя:
— Іди до столу, коли полегшало. Чаю з медом поп’ємо, та на молитву мені пора, тільки нею і тримаюся, та терпінню Господньому дивуюся. Скільки ж тримати мене ще тут буде? Втомилася я, десятий десяток завершую, та й потреби в мені вже ні в кого немає.
— А ти, матінко, потерпи та не квапся і Бога дурними запитаннями не дошкуляй. Молися, як молилася, та знай, що ти ще тут потрібна – нам із Галею потрібна та й онукам із правнуками. А по гриби біленькі я вранці обов’язково збігаю і, будь упевнена, принесу повний кошик!
Сергій Петрович сів на стілець, присунув до себе чашку з чаєм і з розчуленням дивився на цю стару, вибухову і шкідливу тещу свою, що все життя прожила турботами про них, і подумки бажав їй завершити десятий десяток і розміняти одинадцятий, розуміючи, що і вони самі, і діти, і онуки теж тримаються її молитвами, які йдуть із самого серця й досягають найвищих вершин невідомого небесного світу….
